Що насправді заважає розвитку української музики, – точка зору

Український артист як професійний спортсмен – існує лише доти, доки може їздити і виступати. Позбутися цієї залежності можна лише одним шляхом – збудувати з нуля здорову музичну індустрію.

Вже багато років українська музична індустрія грає за якимось своїми, особливими правилами, які лише віддалено нагадують правила світової музичної індустрії. І річ не тільки у відставанні від країн-лідерів і навіть не в низькій платоспроможності українського слухача.

Художня адаптація. Цей літературний термін можна повною мірою застосувати до більшості українських гуртів, виконавців і всіх тих, хто обслуговує їх інтереси.

Зазвичай, ведучи мову про якусь абстрактну несправедливість щодо нової української музики, самі музиканти і навіть аналітики нарікають лише на жахливу диспропорцію серед слухачів умовно хорошої і не дуже хорошої музики. Мовляв, маси все ще голосують гривнею за махровий поп, артистів радянської та пострадянської епохи. Або його нескінченні сучасні похідні.

Це поверхневий і, відверто кажучи, наївний погляд на проблему. Варто ввімкнути будь-який національний канал в Європі, і ви з подивом виявите, що там досі співають і танцюють артисти, які застрягли в далекому минулому. Великовагові, шаблонні поп-балади формату конкурсу в Сан-Ремо, карикатурний рок-н-рол, поп-кантрі, дурний євроденс. Навряд чи з цим варто якось боротися або закликати людей, що сприймають музику як «потіху», побачити в ній що-небудь ще.

Іншими словами, це просто навіть не тема для дискусії серед тих, хто хоче жити і творити в 2016 році. Реагувати на світові тренди і озиратися на моду. Мало просто робити все інакше: свіжіше, сміливіше, талановитіше. Важливо міняти власне правила гри. І перше, що нам варто зрозуміти – залежність артиста від кількості виступів ні до чого доброго не призводить. Або призводить, але ненадовго.

Український артист як професійний спортсмен – існує лише доти, доки може їздити і виступати. Орати, як конячка. Що швидко виснажує і спустошує. Не кажучи вже про те, яке враження справляють артисти на заході слави, що співають знов і знов усіма забуті хіти або, навпаки, «молодяться», намагаючись залишитися в струмені.

Одного вольового рішення тут буде мало. Позбутися цієї залежності можна лише одним шляхом – збудувати з нуля здорову музичну індустрію, за образом і подобою інших успішних індустрій: британської, німецької, американської. Звучить утопічно, але не так безнадійно, як могло б здаватися.

Сьогодні вже є ті, хто розуміє: виступи – лише частина джерел доходу, доступних тому, хто робить цікаву музику. Значним додатком до цього мають бути офіційні продажі музики, стримінг, монетизація YouTube, ліцензування музики в рекламу або на ТБ, винахідливий і якісно реалізований мерчендайзинг.

Всесвітньо відомий французький дует Daft Punk взагалі не дає виступів і не планує цього робити, але щорічно заробляє десятки мільйонів доларів. Ретельно продуманий образ, ідеальний промоушен і ціла команда маркетологів, які роблять гроші з повітря. Новорічні іграшки Daft Punk, конструктор Lego – Daft Punk, іграшка YoYo - Daft Punk, тарілка для фрісбі, ароматизатор для авто. Цей список майже нескінченний.

Так, це культурний феномен, топ-рівень. Але сама модель цілком перспективна і для українських артистів. За останні роки їх з'явилося кілька дюжин, і, відверто кажучи, вони вже починають трохи набридати. Десять концертів на рік в одному тільки Києві і з одним матеріалом – і все, ти в глухому куті. Добре, якщо цю творчу безвихідь можна згладити круглою сумою, яка дозволить взяти паузу, дати «скучити за собою» і підготувати новий матеріал. Але це можуть дозволити собі одиниці.

Ще одна важлива тема – продаж музики і стримінг. В Україні не все так погано. Стримінгові сервіси Яндекс Музика, Deezer або цифрові онлайн магазини iTunes, Google Play давно і цілком якісно працюють. Навіть більше, їхнє ціноутворення адаптоване під українські реалії. Місячна передплата коштує дешевше за бургер. Але нею, як і раніше, користуються не більше чверті від усіх користувачів смартфонів у країні. Є припущення, що це і зовсім тільки десята частина.

Артисти недоотримують і не до кінця розуміють, що їм у цій ситуації робити. Їхній хліб – прокачані соцмережі і YouTube. На ці цифри дивляться промоутери і запрошують виступати. Як же складно відмовитися від усього цього на користь туманної невідомості! Але варто було б зробити раптовий флешмоб і самим прибрати свою музику з вільного доступу, як, о диво! Кількість користувачів стримінгів зросла б у рази. І для цього зовсім не обов'язково закривати VK, EX.UA і ще десятки подібних сайтів. Вони цілком відкрито йдуть на контакт і видаляють контент за запитом правовласника. Інша річ, чи хоче цього сам правовласник? Історія стара як світ. Нехай революції вершать наївні романтики, я відсиджусь збоку. Так мислить більшість артистів. Значить, бачать у собі сили і бажання гастролювати до 50 років.

Ба більше! Така ситуація – це щось на кшталт посухи, коли виживають тільки найсильніші. Іншим – пряма дорога в Червону Книгу. Іншими словами, шанс на розвиток отримує тільки та музика, яка презентабельна в живому виконанні. Але ж є безліч стилів музики, яку люди воліють слухати на самоті: вдома, в плеєрі, фоном на роботі. Слухати... і не платити. Музиканти, які працюють в таких стилях, не мають шансу зробити улюблене заняття своєю професією. Десятки талановитих проектів залишаються лише віртуальної фікцією.

Розберемо ще глибше. Для чималої частини великих іноземних поп-хітів, аранжування робили люди зі світу електронної або експериментальної музики: Вільям Орбіт і Мадонна або Coldplay і Брайан Іно – таких прикладів багато. У нашому випадку хлопці просто повертають на півдорозі: йдуть працювати веб-дизайнерами, IT-фахівцями. А місцеві поп-зірки витрачають величезні гроші на записи в Лондоні чи Стокгольмі.

Такого роду неочевидних причинно-наслідкових зв'язків ціла безліч. Ми прийшли в ситуацію, коли через вокальні шоу проганяються десятки прекрасних виконавців, ще з півсотні активно представлені на сцені, але до міжнародних стандартів наближаються лише одиниці.

Бракує кадрів. 70% артистів у постійному пошуку хороших фахівців, здатних зробити їм круте відео, фото, прес-реліз, промо-кампанію, букінг.

Фахівці, тим часом (ті, що дійсно знають свою справу), теж не поспішають змінювати правила гри. Замість того, щоб (як у всьому світі) запускати власні агентства, нішеві сервіси, вони беруть цікавого їм артиста «під ключ». Ведуть всі його справи і не наважуються делегувати повноваження. Або, навпаки, беруться за 4-5 артистів відразу, тому що один не може гідно прогодувати і зрештою від цього втрачають абсолютно все. ЗМІ, тим часом, абсолютно збиті з пантелику. Замість того, щоб мати справу з 8-10 відомими промо-агентствами, вони тонуть у сотнях листів від чиїхось піарників, друзів, помічників або самих артистів.

Дивна, важка, виснажлива плутанина. Броунівський рух. Прекрасно, що він є! Але треба віддавати собі звіт у тому, що будь-який творчий підйом з часом або виростає в цілісний фундамент, або просто розсіюється. Хочеться сподіватися на перше. І перша цеглинка в цьому сенсі – це, звісно ж, практика відкритого, живого діалогу. Втім, нам ще тільки належить викорінити скептичне ставлення до нього. Все ще популярна думка, що набагато шляхетніше нескінченно мішки тягати.