Професорка з Донецька: Історія російської агресії почалася задовго до 2008 року



Письменниця, професор Донецького нацуніверситету ім. Василя Стуса, доктор історичних наук Олена Стяжкіна презентувала у Маріуполі книгу про окупованих дончан: "Мовою Бога".

Цей художній твір пронизаний донецьким сьогоденням – війною та життям різних людей у окупації. Тих, хто прийняв її та сприймає як здобуток, засіб самоствердження, та інших – тих, які не зрадили собі та батьківщині. Питання складне: чи зможе людина вбити колишнього друга та за що саме?
Творча зустріч з Оленою Стяжкіною відбулась у місцевому волонтерському центрі "Новий Маріуполь" Розмова вийшла далеко за межі теми книжки. Йшлося і про мовне питання, і про стратегію розбудови держави, і, власне, про головне: що таке окупація? Яка вона зараз на Донбасі і чи відрізняється від подій Другої світової війни, чи є на Донбасі партизанський рух і чи можна вибачити колабораціоністів?
Олена – донеччанка. Після школи поступила у Донецький нацуніверситет, де в решті решт отримала ступень доктора наук і викладає до сьогодні, але вже у Вінниці, за сумісництвом. Вона, як і більшість переселенців, виїхала з рідного міста у 2014 році.
Кореспондент записав найцікавіше з розповіді історика та письменниці, яка зараз розвиває громадський рух "Деокупація. Повернення. Освіта", а про себе каже: "Мене звуть Лена і Олена".
Олено, у квітні 2014 року ви отримали одну з найпрестижніших російських премій у Москві – "Русскую прємию", якою нагороджують російськомовних закордонних письменників. Ваш виступ, коли ви заявили, що "російська мова в Україні не потребує військового захисту", вилився у скандал. Як зараз ви оцінюєте ту подію, що змінилося?
– Я і зараз не знаю, чи вірне це було рішення. Тому що вже тоді треба було відмовлятись від премії та не їхати. З іншого боку, ще була надія, що можна щось сказати комусь. Щось важливе, аби зупинити те, що було вже очевидним.
Там мені було дуже страшно. На відео цього не видно, хоча і можна побачити, бо я читаю текст з листочка, боюсь відірватись, не сказати все, що вже запланувала сказати, загалом – боюсь. Але зараз я думаю, що тоді я боялась менше, бо тоді в мене була місія, і мені треба було сказати за мою Україну. А зараз я як би гола: я говорю про свою книжку, за спиною в мене немає історичних авторитетів, книг та монографій – я не можу сказати із такою посмішкою: "Ха! Ось тут я згодна з Тімоті Снайдером", наприклад. Тут я маю бути згідна із самою собою, або ні, і це дуже нелегко.
Професорка з Донецька: Історія російської агресії почалася задовго до 2008 року - фото 1


На вашу думку, мовне питання сьогодні існує? Воно болить?
– Я пишу російською і думаю. Є такий філософ, Олексій Панич, він каже, що мовне питання сьогодні треба обходити – потім поговоримо про це, але не сьогодні. Бо, коли ми починаємо говорити про мовне питання, ми пригодовуємо ворога. Бо ми ще не навчились говорити так, щоб не пригодовувати ворога. Воно потребує меншого градусу напруги і меншого градусу біди у суспільстві. Але я не говорю зараз про мовне питання взагалі, я говорю про мовне питання тільки стосовно самої себе.
Отже, я пишу російською мовою, відчуваю одразу дві позиції з цього приводу. З одного боку, я розумію, що наукові тексти чи тексти лекцій, чи публіцистику я пишу українською. Мені це не важко, я це люблю, це – задоволення. Але коли йдеться про прозу, яка є художньою, то мені не вистачає тих слів, які я б мала чути з дитинства, в яких би я б мала вирости. І я розумію, що російська, все-таки, і тепер та мова, якою я плачу.
З іншого боку, моя друга позиція означає, що я пишу мовою ворога. І, коли я хочу вирівняти ці дві позиції, я говорю собі так: "Чи є російська їхньою мовою? Є така собі австрійсько-німецька. То чи є привід віддавати російському Кремлю, принаймні, російсько-українську?" Бо абсолютно очевидно, чи я так себе заспокоюю, що україно-російська – вона ж не така! Ми говоримо: "Я скучаю за тобой". І всі люди, які в душі москалі, кажуть: "Та нет, это не правильный предлог управления, надо скучать "по" – "скучаю по тебе". Але україно-російською – "я скучаю за тобой". Тільки так я про це думаю.
В мене немає рішення. Після перемоги ми ще поговоримо про це і подумаємо.
Яка ваша книга – "Мовою Бога"?
– Всі письменники марнославні, всім хочеться, щоб у книжки була щаслива доля, щоб були читачі, наклади, люди навколо знали. Навіть якщо в цієї книжки буде така щаслива доля, і якщо ця книжка буде єдина з такою щасливою долею, я не хотіла б написати її знову. Тому, якщо ви візьметесь її читати, коли у вас буде відчай або депресія, або на душі буде погано – тоді її читати не треба. Це погане чтиво для такого настрою.
У доброму її також не треба читати. Це отруя для доброго настрою. У нормальному можна спробувати. Це книга для читання у нормі. Тому так.
І ще: у цій книзі написано, що в ній немає одинадцяти останніх сторінок. І це правда. Видавці сказали, що для книжки вони критично не важливі, вона завершується на високій трагічній ноті, а, якщо її так продовжити, то це додає жіночності і небувалості. Один з видавців сказав так: "Вони також недостовірні, як "Новий завіт". Мені це сподобалося".
Про що ця книга?
– Це історія про двох людей, які опинились в окупації. Один з них не хоче бути окупованим, не хоче жити під ворогом. Інший знайшов в тому спосіб створити нову кар’єру. Оскільки той, що не хоче бути окупований, у мирний час, вочевидь, був людиною з силою, а той, що хотів створити собі нове життя, був слабкий за певних обставин, рівень його ненависті до головного героя був таким, що зашкалював, тож він прийшов його вбити.
Власне, це історія про те, чи вбили вони один одного. А одинадцять сторінок – це післямова така, що ще було після.
Насправді це побутова історія. Ми – ті, хто бачили окупацію – знаємо, що це побутове. Що людина, з яким ти спілкувався, ріс, випивав, в якісь момент стає таким уособленням зла. І він насолоджується тим, що сталося. Насолоджується тим, що ти тепер у його владі, ти тепер – порожне місце. Що він має, як йому здається, над тобою владу. А от чи маємо ми над собою владу в ситуації окупації? Які ми, коли не хочемо бути розтоптаними? Чи питали себе ті, хто знає, що таке окупація, чи було в них бажання вбити ворога? Це питання виявилося дуже нелегким на відповідь.
Як можна чинити опір? З якого моменту ти починаєш його чинити, чому саме ти це робиш?
Чи є прототипи героїв з Донецька?
– Мій головний герой – ассірієць. Насправді я в житті знала лише одного ассірійця, це був мій студент. Але важливо було показати, що була історія імперії, яка спробувала бути великою через знищення інших і взагалі зникла. Щоб він був уламком тієї імперії і пережив її карму зараз.
А другого героя всі бачили, кожний його знає. Вони такі однакові вийшли в цій окупації. Вони так легко стали частиною цієї окупаційної влади, ніби вдягли однакову форму цієї зради, так однаково всі розмовляють, поводять себе, бризкають слиною, брешуть, так однаково незначні...
Ви пригадуєте Донецький університет до окупаційних часів? Багато з того, що зараз відбувається, зароджувалось і в ньому, коли викладачі висловлювали відверто імперську та протиукраїнську позицію…
– То минуле, в якому ми були… Багато з колегами говорили про те, що війна дає можливість виробити власну відповідальність. За ті свої підлості та компроміси, за які зараз треба розплачуватися. І війна дає можливість ясності, можливість задати правильні запитання. І я думаю, що історія російської агресії та підготовка до неї почалась не у 2008 році. Тоді мені здавалось, що в цьому нічого страшного. Мені це не було цікаво. Здавалось, що це міські божевільні, що, мовляв, буває. В решті решт, люди мають право помилятися.
Тепер я дую на воду. Тепер я головний конспіролог України. Тепер я бачу заколот, невипадковість у всьому. Тепер у будь-якій деталі я бачу можливість розлому, розриву, нападу. У всьому!
Я завжди буду платити цю ціну неготовності зрозуміти, що саме так готується війна, вторгнення. Це ціна, яку кожний має нести за собою, момент індивідуальної провини.
Але ж є багато донеччан, які не відчувають цієї провини?
– Коли ми говоримо про окуповані території, про окупованих людей, важливо розуміти, особливо для цієї війни, з якого моменту починається окупація. Тому що багато з тих, хто виїхав, прийняли таку дуже стигматичну, патріотичну позицію. Ми поїхали, ми молодці, а ті, хто залишились – вони там усі однакові негідники! Тому що у травні 2014 року вже була окупація. Правда? У квітні вже була! Вони зривали прапори, а ми не віддали своє життя за них… Нам просто більше пощастило, що вистачило сил зробити це з собою. Але це не скасовує момент співучасті.
Як ви думаєте, чи є у Донецьку зараз спротив?
– Так, є! Я не думаю, я знаю. Звичайно, зараз навіть під присягою назвати імена та явки – це дурість, підлість відносно до них, їхньої безпеки, їхнього життя. Але я горда тим, що знаю цих людей, що в них є ці сили.
І знаєте – це я вже, як історик – ми Другу світову війну вивчали по радянських підручниках. Навіть якщо вивчали її з 1991 року, все одне по радянських. Як наслідок, ми уявляємо собі картину окупації в такому трикутнику: жертви, герої та зрадники. Герої – партизани. І далі у нас таке в голові: "Всі, як один, стали на захист…" Насправді історичні документи, які є у архівах, які не закриті, показують, що, незаважючи на те, що Сталін спробував створити на окупованих територіях підпільні обкоми – були спеціальні люди, їм навіть виписували гроші, щоб вони створювали партизанські загони – вони ховались в комишах. Вони не хотіли. І, власне, партизанський рух почався десь за рік. І цей рух взагалі не був прокомуністичним. Це була неможливість жити під окупантом. Ось це було головне.
Професорка з Донецька: Історія російської агресії почалася задовго до 2008 року - фото 2


Чому так довго йшли до цього розуміння?
– Тому що, по-перше – шок, жахливий. По-друге, "а що робити". Братись за зброю, чи що? І цей момент – "свій–чужий". Всі, хто знає окупацію, знають про це. Пам’ятаєте, як ми одразу замовкли відносно друзів, сусідив, родичів? Ми замовкли. Тому що ми дуже боялися почути, що ці люди зрадили. Добридень, бік зла! Цей момент – знайти своїх, зрозуміти, що вони свої, що вони не зрядять і будуть своїми, прикриють тобі спину. Так точно прожили наші прадіди той рік у пошуках своїх. Коли знайшли – зрозуміли, що робити.
Клеїти листівки – це великий подвиг. Написати на стіні – великий подвиг. Це те, з чого починається спротив.
Потім радянська влада присвоїла це партизанство, оголосила, що це вона створювала. Насправді, все було, як зараз. Після шоку, афекту, пошуку своїх, прийняття рішення про боротьбу. Це теж треба зрозуміти – "Будемо!" Лише після цього починається спротив.
Сприйняття української Незалежності для вас завжди було однаковим, чи війна внесла корективи?
– Коли Україна здобула, повернула Незалежність, про це взагалі не думалось. Про це треба думати. Я – не думала. Але в мене є виправдання – я була дуже юна дівчина, і мені було треба думати про інше.
Україна – це свобода. Про це мають знати діти. І в перший раз я так відчутно озлилася на федерацію, коли був конфлікт з Тузлою. Для мене це означало, що йдеться навіть не про територію. Це хтось намагається відірвати моє повітря, мою свободу, те, що є моїм. Потім - діти, батьки, робота, і знову ці думки не є ключовими. А вже коли, ось це, що там в Кремлі сидить, отримало дозвіл від того, що там теж сидить, на агресію проти України, тоді з мене ніби шкіру зняли. Стало абсолютно очевидно: це – моя країна, це – агресор, і це абсолютно неприйнятно.
З того моменту у мене проблема: я не можу дихати. В цій темі я не можу дихати, аж до перемоги. Дишу нібито, а ось так, щоб з полегшенням, не виходить.
Україна відбулась насправді? Чи все ще попереду?
– Зараз Україна переживає часи, у яких її сьогодення, можливо, більше, ніж її минуле. В будь-якому випадку, у цей час її минуле і сьогодення зрівнялися. Це дуже великий час, у якому символи сьогодення можуть визначати майбутнє України на тисячоріччя.
Хто ми сьогодні? Як були вчора, так і сьогодні – українці. Питання в тому, чи ми будуємо політичну націю, чи національний проект. І ця тема, як і мова – не зараз. Дуже важливо з цим визначитись. Але оскільки ми не вміємо про це розмовляти без "ножа у спині", без того, щоб вивести це на "Зараз вб’ю!", то вона дуже гаряча. Просто її треба зафіксувати, що вона є і потребує вирішення. Без вирішення цієї проблеми ми знову потрапимо у пастку Кремля. Треба чітко зрозуміти: ми будуємо політичну націю, або націю зразка ХІХ сторіччя.
Якщо говорити про перемогу та про повернення, чи можна виправдати людей, що зараз підтримують окупантів?
– Є категорія людей, яка не потребує виправдань, не заслуговує виправдань. Це треба чітко розуміти. Це вбивці. Цю категорію взагалі не можна пробачити.
Але є інші люди. Якщо я собі дозволяю розуміти, що мої погляди потерпають еволюцію, що, можливо, я в якомусь моменті стала чеснішою, визнала помилки, то я повинна дозволити це й іншому. Наприклад, церква. Як тоді бути з апостолом Павлом, який був ворогом християн і раптом почув голос бога? Після цього його життя стало подвигом заради християнства. Його теж не простити?

Related

Події в Україні 7260659102171785508

Дописати коментар

Follow Us

Translate

Hot in week

Recent

Comments

Український кіно клуб

Google+ Followers

Варто подивитись

Виберіть бажане відео, натиснувши "PLAYLIST" у лівому кутку цього програвача.

Facebook

Яндекс.Метрика
item