По той бік: чим живуть і чого чекають мешканці ОРДЛО?

 …А люди хочуть, щоб Україна вернулася, і все стало на свої місця. Основна маса людей в Луганську хоче все повернути назад.
 А в Росію вже не хочуть?
 Усі, хто хотів в Росію, той поїхав. Але багато вернулися, бо виявилися там нікому не потрібними. Роботи в Росії і місцевим бракує. Ну хіба за Уралом їх чекають, але туди ніхто не хоче. Тому тепер ті, хто поїхав і вернувся, мовчать. Про Росію навіть не заїкаються, – описує настрої окупованого Луганська моя літня сусідка по купе потягу, що везе нас в бік Донбасу.
Ще півгодини тому тривалу тишу в купе розбавляв хіба що стукіт коліс потяга. Жінка похилого віку зберігала мовчанку, лише сторожко придивлялася. Проте, ловлячи її погляд на собі, відчувалось – вона хоче, щоб її хтось вислухав.
Виговоритися – це одна з найбільш потреб людей, які живуть в ізоляції. Так легше пережити наболіле.
Відкрито у рідному Луганську говорити можуть не всі. Навіть у власній квартирі, якщо не певні у своїх сусідах.
Відкрито у Луганську люди бояться висловлювати позицію
Відкрито у Луганську люди бояться висловлювати позицію
PODROBNOSTI.UA
Обережні мешканці так званої ОРДЛО і в розмовах з мешканцями підконтрольних територій, бо відчувають: українців розділила не лише лінія фронту, але й прірва нерозуміння і взаємних образ глибиною в три роки.
Жителів Донбасу винять в участі в сепаратистському "референдумі" і закликах до Путіна "ввести війська". А мешканці окупованих територій, відповідно, ображені на Майдан, який, за їх версією, "заклав початок війні", та на українську армію, яка "стріляє по їх будинках".
Люди, що живуть в окупації, і нині залишаються заручниками антиукраїнської пропаганди, яка ллється з російських телеканалів. Вони й досі вірять, що Донбас завжди годував Україну. Тому так званий "референдум по державну самостійність" сприймали як шлях до фінансової незалежності та власного добробуту.
При цьому, навіть за умов інтенсивної проросійської пропаганди чимало жителів непідконтрольних територій хочуть повернутися під українську юрисдикцію.
За даними опитування, яке наприкінці 2016 року провело USAID у тому числі на непідконтрольних територіях Донбасу, ідея повернення ОРДЛО в Україну на тих же умовах і в тому статусі, які були до війни, набрала серед тамтешніх мешканців 3,2 бали з 10-ти.
3,9 бали отримала пропозиція повернення територій за умови надання додаткових важелів, які гарантують українські закони, прийняті в рамках децентралізації.
4.9 бали набрала ідея повернення в Україну в статусі автономії.
 
3,2 бали з 10 серед мешканців ОРДЛО отримала ідея повернення в Україну на тих же умовах і в тому ж статусі, які були до війни
МІНТОТ
Ілюзія повернення СРСР
"Ідея референдуму була одна: набридло людям працювати на столицю. Розумієте, усі гроші йшли в Київ. Це несправедливо. У результаті Луганськ перетворили в руїну, бо не було грошей ні на ремонт доріг, ні тротуарів. Тому якби Донбас отримав статус федерації, то нарешті б гроші лишалися на місцях", – моя випадкова сусідка в купе врешті розговорилася так, що й перебити її було важко.
"І що тепер, маєте дороги і тротуари?" – пробую іронізувати.
"Ох. Снарядами, звісно, все побито. Масу будинків зруйновано, стільки людей втратили квартири! Але мушу сказати, що такого чистого міста я не бачила ще з радянських часів. Комунальні служби дуже стараються. В минулому році вперше почали робити "латковий" ремонт доріг, уперше! Раніше просто ями засипали. А ще місцева влада допомагає людям відновлювати побиті квартири, виділяють будматеріали. А ще цирк відбудували, який сильно побили", – зауважує співрозмовниця.
У Луганську в 2015 році відновили роботу пошкодженого внаслідок обстрілів цирку
У Луганську в 2015 році відновили роботу пошкодженого внаслідок обстрілів цирку
Чистота на вулицях Луганська створює ілюзію позитивних змін у самопроголошеній республіці. Крім того, це маніпулювання на свідомості громадян, які масово ностальгують за радянськими часами.
Через прірву за їжею
Якщо з потребою людей у "видовищах" самопроголошена влада в Луганську якось справляються – то з "хлібом" складніше. Омріяна дешева, як в СРСР ковбаса, для більшості взагалі стала недоступною.
За даними Всесвітньої продовольчої програми ООН, на непідконтрольних територій Донбасу вартість продовольчого кошика вища на 25%, ніж в решту території України.В ОРДЛО вартість продовольчого кошика вища на 25%, ніж в решту території України
В ОРДЛО вартість продовольчого кошика вища на 25%, ніж в решту території України
"Ми дуже страждаємо від високих цін на продукти. Вони привозяться невідомо звідки і такі, що їсти неможливо. При тому, що поруч Станиця, там море якісних овочів. А зараз нам до них обрізана дорога, бо Станиця вже на українському боці", – розповідає моя сусідка по купе.
Станиця Луганська  це селище на околицях Луганська. Тут з діда-прадіда люди займалися вирощуванням овочів та ягід. До 2014-го року Станиця була сільськогосподарським центром Луганської області.
За останні два з половиною роки селище, яке до війни налічувало 16 тисяч містян, стало епіцентром боїв. На кінець літа 2015-го тут залишалося менше тисячі мешканців.
Згодом зі зменшенням інтенсивності обстрілів люди почали повертатися додому. Взялися відновлювати теплиці й вирощувати городину.
"Люди в Станиці завжди жили в достатку. А зараз, як бачиш зруйновані великі приватні будинки, хочеться плакати. Воно хоч і не моє, але так шкода, люди стільки туди праці вклали!.. А зараз плачуть, що не мають куди реалізувати свою продукцію – а ми плачемо, бо не можемо це купити".
Селище і колишній обласний центр тепер роз'єднують блокпости та контрольно-пропускний пункт. А ще прірва – два мости через Сіверський Донець, який тече між Луганськом і Станицею, зруйновані.
Наслідки підриву мосту між Луганськом і Станицею Луганською 19 березня 2015 року
Наслідки підриву мосту між Луганськом і Станицею Луганською 19 березня 2015 року
З ОФІЦІЙНОЇ СТОРІНКИ ГЕНАДІЯ МОСКАЛЯ
Новий автомобільний міст підірвали ще влітку 2014-го. За версією українських військових, його при відступі знищили бойовики, щоб їх не наздогнали танки ЗСУ.
"Другий міст був старий, його до війни планували ремонтувати. Навесні 2015-го його теж підірвали. Хто підірвав? Українці. Вони навантажили вибухівкою машину, стали під міст, від'їхали, підірвали – і міст впав. Ніхто ж не думав про людей, як їм тепер пересуватися".
Уперше старий міст було серйозно пошкоджено в січні 2015-го. За даними Луганської ОДА, це зробили саме бойовики. Проте тоді міст провалився не повністю – по ньому ще могли проїхати легкові авто.
За два місяці, після другого вибуху, перекриття впало повністю.
Хто саме його вдруге підривав  офіційно українська сторона не повідомила. "У ході бойових дій посередині мосту пролунав потужний вибух, у результаті якого перекриття обвалилися у воду",  заявляв тодішній голова Луганської ОДА Генадій Москаль.
Вибух пролунав після того, як бойовики спробували прорватися в бік українських позицій по інший бік Сіверського Донця.
"Тепер там яма. І на цій ямі зробили перехід. І це моторошне видовище.
Там збили з дощечок такі містки. І якщо з боку Луганська місток хоч і крутий, але йти можна, то з боку Станиці – це фактично шведська стінка, по якій треба дертись вгору. Ну уявіть, як по ній лізти літнім людям з повними сумками?!.."
Облаштований перехід на місці зруйнованого мосту. Дерев'яні
Облаштований перехід на місці зруйнованого мосту. Дерев'яні "сходи" (на протилежному боці) місцеві називають "шведською стінкою"
До Станиці Луганської луганчани регулярно ходять на закупки. Дехто в таких умовах навіть робить бізнес  тягає продукти на перепродаж.
"Якось бачила, як чотири мужика тягли візок з червоним перцем. Перцю так було багато, що вони візок ледве втримували на тій шведській стінці, щоб він не впав в яму. Тому зрозуміло, чому в Луганську той перець такий дорогий, раз його з такими муками до нас перевозять".
Проте багато такими темпами не заробиш.
На контрольно-пропускному пункті існує обмеження на вагу товару, який може перевезти одна людина з підконтрольної на непідконтрольну Україні територію  не більше 75 кілограм. До грудня 2016-го ліміт був було ще менший  до 50 кг.
А з середини січня 2017-го бойовики ввели ще й так званий карантин на м'ясо і курятину. Заборонили завозити ці продукти зі Станиці під приводом "боротьби з африканською чумою". При тому людей забули про цей карантин попередити.
Багатьом довелося викидати м'ясо з сумок прямо на КПВВ.
З січня 2017-го бойовики заборонили ввозити з підконтрольних Україні територій м'ясо та курятину
З січня 2017-го бойовики заборонили ввозити з підконтрольних Україні територій м'ясо та курятину
Ще один фактор, який викликає в людей тут розпач, – постійні обстріли. Через них в районі Станиці Луганської ніяк не вдається розвести війська по обидва боки.
"Головне – перейти міст до темряви, бо далі дуже стріляють. Якось син тільки перейшов, як почалося бах-бах-бах".
Попри всі скарги на "особливості" переходу між Станицею і Луганськом, люди раді, що той перехід взагалі є.
Бо добре пам'ятають ті місяці, коли міст після підриву був закритий.
Тоді, щоб потрапити з окупованого Луганська в підконтрольний Україні Сєвєродонецьк – нині адміністративний центр Луганської області – треба було подолати майже півтисячі кілометрів. Адже доводилося їздити в сусідні міста Луганської області через Росію.
Хоча відстань між містами – менше ста кілометрів.
"…Це дуже виснажливо і дорого. Ноги затікають, з автобуса виходиш потім ледь жива".
Втеча від російських танків
Пенсіонери переходять "міст жахів" ще й для того, щоб зняти з карток українську пенсію, яка їм нараховувалося як переселенцям.
В селищі Станиця Луганська зареєстровано близько десяти тисяч переселенців. Основна маса з них насправді живе в Луганську та прилеглих непідконтрольних Україні населених пунктах.
Моя співрозмовниця зареєстрована у свого сина, який переїхав з сім'єю в центральну Україну. Спочатку через сильні обстріли вона втекла з Луганська разом з родиною, але згодом повернулася. Сама.
І не лише, щоб стерегти від мародерів житло. Каже, що надто сильно любить своє місто і свій район.
"Я живу на околиці міста, як там гарно! Поруч просторе поле. Раніше я завжди вранці виходила і йшла через поле пішки п'ять кілометрів. Дуже люблю відчувати землю. Ви знаєте, яка в нас земля?! Її хоч бери і на хліб маж, такий чорнозем! Я вам передати не можу, яка це благодатна земля!"
Пенсіонерка так замріяно і захопливо розповідає, що на мить уявляєш смачний бутерброд з землею.
"А ще до війни завжди за вікном нашої квартири було чутно спів солов'я. Бо з іншого боку в нас лісопосадка. Нє, я вам передати не можу, який в нас там рай!"
Згадавши лісопосадку, жінка вмить перескакує на іншу тему.
оя невістка два місяці простояла на табуретці біля вікна, яке виходить на цю посадку. Це напрям до Станиці. Десь там були українські солдати. Вона їх виглядала.
Як довго вона виглядала українських солдат... Ми постійно чули автоматні черги, що солдати десь недалеко, але чомусь до нас не рвуться. Ми не розуміли – чому, ну чому?! На той час у місті ще не було російських танків. Хіба самі ополченці. Але тих навіть тисячі, напевно, не було".
Російські танки зайшли в Луганськ у середині липня 2014 року.
І цей момент моя співрозмовниця пам'ятає в деталях. Переказує їх, немов епізоди зі страшного сну.
Російські танки на вулицях Луганська. Липень 2014-го
Російські танки на вулицях Луганська. Липень 2014-го
СКРІНШОТ З ВІДЕО НА YOUTUBE
"І тут раптом чуємо дикий гуркіт на вулиці. Ми вискакуємо з квартир на вулицю…" – жінка робить паузу. Помітно, що їй важко згадувати.
"Бачу: йдуть. Йдуть російські танки.
В людей реакція, звісно, була різна. Хто чекав на росіян, ті раділи. Ті хто не чекав – плакали. Особливо молоді плакали. А я стояла й рахувала танки.
Нарахувала в колоні 120 танків. А на кожному танку  по вісім солдат. На них була звичайна польова форма, без шевронів, лише якісь білі пов'язки на ногах.
І знаєте, що найбільше мене вразило? Вигляд цих солдат. Вони сиділи, як натуральні окупанти. В їх позі, в їх реакції, в їх байдужості я побачила те, що бачила у фільмах про війну, коли там їхали німецькі танки. Фашисти з фільмів так само реагували на мирне населення, як ці росіяни. Така сама байдужість на обличчях, ніби ми не люди, а якісь "комашки".
Моя співрозмовниця каже, що пережила дитиною Другу світову. Але німецьких солдат бачила лише у фільмах. Як не чула й вибухів снарядів, бо на той час мешкала з батьками в тилу.
"Коли йшли ті російській танки, здавалося, ніби я потрапила в кіно. А сусід, що стояв поруч, каже, що годину тому по іншій вулиці пройшла така ж велика колона військової автотехніки з солдатами.
Усі тоді зрозуміли, що було щось страшне..."
"Російські солдати сиділи на танках, як натуральні окупанти. Вони мені нагадали фільми про фашистів". Луганськ, липень 2014-го
СКРІНШОТ З ВІДЕО НА YOUTUBE
Відтоді обстріли в місті не припинялися. Родині моєї співрозмовниці довелося дві доби просидіти в під'їзді на першому поверсі, бо підвалу в їх багатоповерхівці не було.
"Сиділи з сином і невісткою за несучою стіною в під'їзді, більше не було куди сховатися. Боже, як це було страшно. Я стільки фільмів про війну передивилася, але не думала, що це аж так страшно, коли будинок трясеться безперестанно від вибухів снаряду. Коли снаряд розривається, то, здається, всередині все розривається. Це дуже, дуже моторошно", оповідачка починає імітувати звуки вибухів снаряду, автоматних черг і звукових хвиль.
"В якийсь момент син подивився мені в очі, і я в них прочитала: "Це останній для нас снаряд". Він прощався. Я бачила, як син зі мною прощається.
Уявляєте, як це все пережити?!.."
Син готовий був бігти з міста навіть під обстрілами, психіка вже не витримувала. Мама його стримувала, доки могла, бо навіть добігти до сусіднього будинку було смертельно небезпечним.
"І раптом о четвертій ранку все вщухло. Син вирішив, що "вони втомилися", і поки там передишка, треба нам вирватися. Ми вискочили на перехрестя. Там стояла приватна машина, водій набирав людей на Старобільск, це вже українська сторона. Ціну він назвав, звісно, величезну, ніби не сімдесят кілометрів нас везтиме, а сім тисяч.
Але ми погодилися, що було робити?"
"Домовлятися" з бандитами
Уже в Старобільську жінка побачила серед міста танк з українським прапором. Не стрималась і підійшла ближче  з'ясувати те, що кілька місяців їй не давало спокою.
"Ці солдати сиділи на танку такі замучені й замурзані, дивитися на них було страшно. Питаю: "Хлопчики, ну чому, чому ви до нас не прийшли? Ви ж були поруч?" Вони так строго на мене глянули і кажуть: "А нас не пустили, не було команди. Ми в шахті "Луганська" півтора місяці стояли, але нам сказали – не рухатися".
І після цього я зрозуміла, що війна триватиме дуже довго. Бо комусь це вигідно. Бо дуже багато в цьому зацікавлених людей. Бо вони всі від того мають великі гроші".
Така думка дуже популярна в мешканців прифронтових міст Донбасу.
Від них часто можна почути, що "це війна за гроші і ресурси", що "хтось між собою ділить гроші, а прості люди страждають".
Ідеологічну складову у війні бачить меншість.
"Я розумію Путіна, навіщо йому було треба Донбас. В Росії зібралося багато старих боєприпасів, які треба було утилізувати. Найкраща утилізація – це війна. І заодно його солдати тут пройшли практику, влаштувавши у нас полігон",  видає бабця доволі оригінальну версію причин розгортання війни.
"Але зараз Путін вже втратив інтерес до Донбасу, бо він загруз в Сирії. Так само туди поїхали всі чеченці. Як вони поїхали – стало спокійніше. Бо що тільки тут не витворяли! Усі люди, які мали хороші машини, їх позбулися. Чеченці зупиняли, казали, що "в умовах воєнного часу автомобіль конфіскується" – і все. Потім це все вивозили з України. Так само виносили все майно з квартир в людей, які виїхали з міста.
Ще вони були дуже жорстокі. Для них ми ніхто, бо ми іншої релігії. Якось вони приходили у наш двір, з якимось хлопцем розбиралися. Які в них страшні очі! Злії й колючі очі. Автомат через плече, дулом вниз, відчуття, що в будь-який момент можуть в тебе вистрілити".
При цьому моя співрозмовниця наївно вірить, що війну можна закінчити, якщо українська влада домовиться з "ополченцями".
"Треба домовлятися", – найпоширеніший рецепт закінчення війни, який пропонують мешканці по той бік фронтуПід впливом пропаганди люди все менше вбачають роль Кремля у військових діях.
"Хай ті ополченці – бандити. Але треба з ними домовлятися, інакше кінця не буде. Зараз я там не бачу російських солдат, може вони десь і є, але ми їх не бачимо. Ми бачимо лише ополченців. А їх я навіть не можу звинуватити, що вони беруть зброю.
Вони йдуть в ополчення не заради ідеї, а тому що їм треба годувати сім'ї. Роботи немає, в Росії вони нікому не потрібні, а в ополченні регулярно платять зарплату, і чималу. Десь 15 тисяч російських рублів.
Тому тут все дуже неоднозначно, розумієте? Це все дуже складно…"
*   *   *
Зрозуміти один одного українці по обидва боки фронту поки не готові. Надто багато крові з обох боків пролилося.
Проте відкритим залишається питання: а що далі?
Як далі жити разом, якщо Україна поверне собі контроль над всім Донбасом? Чи слухати один одного вже зараз чи наразі будувати стіну і відкласти на далеку перспективу питання пошуку шляхів реінтеграції населення ОРДЛО.
Поки на ці відповіді немає однозначної відповіді не лише в суспільства, а й в українських чиновників, які приймають політичні рішення до Донбасу.
Мар'яна П'єцух

Related

Суспільство 6230473526945330507

Дописати коментар

Follow Us

Translate

Hot in week

Recent

Comments

Український кіно клуб

Народ проти-політичне ток-шоу

Виберіть бажане відео, натиснувши "PLAYLIST" у лівому кутку цього програвача.

Google+ Followers

Варто подивитись

Виберіть бажане відео, натиснувши "PLAYLIST" у лівому кутку цього програвача.

Facebook

Кількість переглядів

Яндекс.Метрика
item