Наша корумпована еліта - Колективний Ескобар

Наша корумпована еліта втілює в собі образ колумбійського наркобарона Пабло Ескобара, який, прикриваючись патріотизмом, робив усе, аби "Техас грабували тільки техасці"

Сходіть на фільм Ескобар. Стрічка так собі, але все змінюється, якщо повернутися додому і подивитися нещодавній сюжет журналістів-розслідувачів про те, як керівництво нинішньої Генпрокуратури таємно намагається налагодити співпрацю з Едуардом Ставицьким — колишнім міністром енергетики і соратником Віктора Януковича.

Якщо не звертати уваги на антураж Латинської Америки, криваві розбірки замінити політичною "чорнухою" на телеканалах, а "портативні цеглини" — айфонами, аналогії двох епох — нашої та Колумбії кінця 80-х — вражають уяву.

Ми знаємо Пабло Ескобара як відомого колумбійського наркобарона. Водночас один із найжорстокіших злочинців XX століття був ще й політичним діячем — обирався сенатором Конгресу Колумбії та мріяв стати президентом країни.

У спрощеній кінематографічної версії Ескобар пішов у політику, щоб скасувати угоду про екстрадицію зі США, згідно з якою Колумбія зобов'язувалася видавати американцям кожного наркоторговця, що експортує наркотики на територію Штатів. Самостійно судити своїх громадян Колумбія відмовилася. "У нашій країні з суддями або домовляються, або вбивають їх".

Ескобару такий поворот подій, очевидно, був не до душі. Після марних спроб закликати політиків скасувати договір він вирішує балотуватися у парламент і паралельно фінансує інших кандидатів. "Демократія прийде до нас за грошима, — каже наркодилер партнерам.— Навіщо вкладати кошти в одного кандидата, якщо можна в декількох, тоді, хто б не виграв, виграємо ми".

До того моменту Ескобар став людиною-легендою, а ділове і політичне життя Колумбії наскрізь просякнулося нелегальними доходами від продажу наркотиків. Дуже показове лицемірство системи, коли до неї потрапляє відкритий злочинець. "Першого ж дня Ескобара виставили з парламенту. Знаєте чому? Думаєте, тому що він переправляв по 40 т кокаїну до Америки? Ні. Просто до сенату дозволено вхід лише у краватці. І йому довелося надіти краватку".

Коли в парламенті Ескобару ввічливо натякають, що взагалі-то він злочинець, і скасування угоди насамперед вигідне йому самому, він погрожує оприлюднити відомості про походження коштів на виборчу кампанію колумбійських депутатів. У кадрі — перелякані обличчя, у залі — легкий переполох і страх. "Як називалися гроші, отримані кандидатами від нас? Гарячі гроші. Вони їх обпікали".

Пабло Ескобар оголосив війну уряду Колумбії, вимагаючи скасувати угоду про екстрадицію, організував вбивство міністра юстиції, платив винагороду за страту поліцейських, дарував суддям труни і розстрілював редакторів колумбійських газет.

І знаєте, яким був головний аргумент Ескобара? Не повірите — суверенітет і патріотизм. "Скасування договору про екстрадицію — гарантія незалежності Колумбії. Наші наркодилери — справа самих колумбійців. Судити їх повинні тут. Навіщо нам північноамериканці?" — запитував він.

Продовжуючи тероризувати країну, Ескобар регулярно вів перемовини із владою — від прокурорів до президента. Справа дійшла до абсурду: в обмін на скасування угоди про екстрадицію Ескобар визнав свою провину в кількох злочинах, добровільно здався, і його відправили до в'язниці, яку він сам же через підставних осіб для себе і побудував.

Наша корумпована еліта — такий колективний Пабло Ескобар, який, прикриваючись суверенітетом і патріотизмом, робить усе можливе, аби "Техас грабували тільки техасці". Пригнічує, що, оголошуючи війну власній країні, нинішні українські політики та олігархи, як і наркодилер Ескобар, спираються на зубожіле населення. Різниця лише в тому, що Ескобар роздавав людям їжу і зброю, а наші будують дитячі майданчики і "годують" виборців пафосними виступами, граючи на патріотичних почуттях десятків тисяч сімей, які втратили близьких на війні.

Секрет цієї живучості влучно і зрозуміло сформулювала коханка Ескобара, яку грає Пенелопа Крус: "Я вирішила, що з цієї хвилини не має значення, як він заробляє гроші. Важливо, на що він їх витрачає". Всеїдність і є наша найбільша біда.

Бізнесмени, як і журналісти, активісти, вчителі або лікарі, намагалися триматися осторонь від політики. Вони, звісно, всім подобалися — чесні хлопці з палаючими очима, але у владу вибирали дядька на Мерседесі, який виявився проворнішим, вкрав, кинув або нагнув. Непристосованість одних і цинічність інших призвела до того, що ціле покоління виросло із впевненістю, що інакше не буває і виграють тільки ті, кому одного разу це вдалося. Але це Стокгольмський синдром, ілюзія, породжена невизначеністю й відсутністю іншого досвіду. Насправді у нас все може вийти.

Мустафа Найєм