Путін хоче війни?

Юлія Латиніна: Російська мрія кинути військовий виклик світу стала головною темою пропаганди

Російська журналістка Юлія Латиніна у своїй колонці для The New York Times розповідає, що стоїть за військовими гордощами Росії та пояснює, чого насправді боїться Кремль

Чи справді російський президент Володимир Путін хоче йти війною на Захід? Якщо вірити російській державній пропаганді, то відповідь – оглушливе «так». Путін веде дуже агресивну зовнішню політику, і як тільки зустрічає опір, тут же ображається.

Кремль кинув усі свої зусилля на вбивання людей за допомогою нервово-паралітичних речовин та розпалювання хаосу, де тільки можна – у Сирії, Україні чи Facebook. Якщо ловлять на гарячому, Кремль одразу жаліється на «полювання на відьом» та викладає свої сміховинні контртеорії того, що насправді сталося. Наприклад, говорить про те, що батько, який колись був російським шпигуном та його донька, які ледве не померли від дії зробленої в Росії нервово-паралітичної речовини, насправді були отруєні руками підлих британців, які ввели їм цю ж речовину, коли жертви потрапили до лікарні.

І Кремлю ніяк не стати лузером у цій грі: коли вільний світ волає на Росію, виграшом для неї є вдатись до нової атаки. Коли Захід швидко об’єднується проти російської провокації, то підгодовує кремлівську внутрішню пропаганду, мовляв, ось доказ «подвійних стандартів» та природної ворожості до Росії.

Сьогодні російська мрія кинути військовий виклик світу стали головною темою державної пропаганди. У травні, коли Росія святкувала річницю перемоги над нацистською Німеччиною у Другій світовій війні, найпопулярнішим слоганом було «Ми зможемо зробити це знову». Іншими словами «одного разу ми знову зможемо взяти штурмом Берлін».

Та подумайте про це. Чи може Росія справді взяти Берлін штурмом знову? І чи вона бодай намагається? Чи Путін справді вірить у те, що зможе виграти коротку та славну війну? Чи він просто блефує? Розгляньмо ближче.

8 лютого в місті Дейр аль-Цур, Сирія, повідомили, що певна кількість росіян, яких вважають найманцями – це можуть бути десятки, а може і дві сотні – було вбито в результаті американських авіаударів. Кремль завжди бачив образу там, де її не передбачалось. Тож цілком очевидно було розраховувати на те, що там неабияк розгніваються. І натомість там промовчали, якщо не враховувати заперечень про те, що в Дейр аль-Цур не було ніяких російських солдатів.

Два місяці потому президент Трамп наказав здійснити авіаудар по місцям, де в Сирії могли виготовляти хімічну зброю, і на цей раз Кремль задумав велике шоу. Їхній посол у Лівані, Олександр Засипкін у коментарі телеканалу Al-Manar, що під контролем Хізбалли, попередив, що будь-які американські ракети, випущені в напрямку Сирії, будуть збиті, а місця їх запуску стануть мішенню.

Тему американської атаки в Росії активно висвітлювали на телебаченні, а згодом російський генеральний штаб проштовхнув туди сміхотворну заяву про те, що їхня антиракетна оборона збила 71 зі 103 американських ракет. (…) Усе це стало прекрасною ілюстрацією російської військової міці, підготованою телеглядачам.

Що ж, усе це було брехнею. Вже на самому початку Пентагон заявив, що 58 з 59 американських ракет досягли цілі. (…) Насправді Росія пильнувала, щоби не збити жодну американську ракету, не кажучи вже про потопити якесь їхнє судно. (…)

10 травня, через місяць після тієї атаки, за словами міністра оборони Ізраїлю Авігдора Лібермана, їхні сили лише одним авіаударом знищили «майже всю іранську інфраструктуру в Сирії». Серед знищених об’єктів було п’ять іранських повітряних захисних систем з далеко не перськими іменами – ось як Двіна та Бук – тобто саме ті системи, які, за словами генерала Рудського, так добре дали відсіч американським ракетам.

Це була принизлива поразка, тож Кремль абсолютно на неї не відреагував.

І це красномовно. Ізраїльтяни недавно заявили, що вони не дозволять Ірану перетворювати Сирію на «передову військову базу», спрямовану проти Ізраїлю. Іншими словами, ця країна ніколи не толерувала присутності Іранського ісламського гвардійського корпусу.

На жаль для Кремля, присутність цих корпусів у Сирії – це все, що утримує режим Башара Асада на плаву. Якщо цей режим впаде, це означатиме кінець кремлівської гри та особисте приниження Путіна.

Тож чому Кремль не протестує?

Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху був єдиним західним лідером, що приїхав до Москви 9 травня. Кремлівська пропагандистська машина надзвичайно розкрутила цю подію: у цей день кожен телеканал кричав «ми зможемо зробити це ще раз», у той час як сім’ї ішли в колоні російського параду з фотографіями предків, які воювали у Другій Світовій війні – їх прозвали Безсмертним Полком.

А Нетаньяху не лише відвідав Москву, а й марширував поряд з Путіним Червоною площею, розмахуючи портретом російського єврея, який героїчно бився на війні.

Це було всього за день до військового фіаско в Сирії, коли захисні системи російського походження не змогли відвернути ізраїльську атаку. Зараз Ізраїль – це та рідкісна прозахідна країна, яка досі підтримує дружні відносини з Росією. Тож можемо зробити висновок, що Нетаньяху використав прогулянку 9 травня щоби поінформувати Путіна про майбутнє протистояння з іранцями. І таким чином дав Путіну можливість обирати: залишатись друзями чи вступити до пекла. Хай там що, а він вибрав перше. (…)

Всі ці три події говорять про те, що попри гнів, Путін прагне уникати будь-якої прямої військової конфронтації зі Заходом. Він не хоче війни, яка дуже ймовірно, не стала би ні короткою, ні легкою. Що він хоче, так це телевізійну війну – комп’ютерну симуляцію – з усіма її перевагами в сфері зв’язків з громадськістю.

Це фатальний недолік будь-якої стратегії, що передбачає підштовхнути Росію до протистояння зі Заходом. Ти не можеш іти на війну, не будучи справді до неї готовим.

Коли Гітлер демілітаризував Рейнланд, він переслідував бізнес-вигоду. У той момент він не хотів війни, та був добре підготовленим до битви, варто було тільки кинути йому виклик. І у випадку з Гітлером, це був не блеф. А у Путіна це блеф. Можливо, він міг би пережити ще один Дейр аль-Цур, і ще один, але він не може пережити сто дейр аль-цурів. Його імідж сильного лідера розлетівся би на шматки.

Тож насправді Заходу не варто боятись традиційного військового протистояння з Кремлем. Усе якраз навпаки.

Повний текст читайте на The New York Times