Чи почують нас в НАТО?

Альянс очікує від України нову редакцію закону про національну безпеку. Та українські законодавці, здається, лише ускладнюють роботу в цьому напрямку

До саміту НАТО в Брюсселі – залишилося менше місяця. Там українське керівництво планує підняти питання щодо розширення співробітництва із Північноатлантичним альянсом. В тому числі мова може йти і про приєднання Києва до «Партнерства розширених можливостей» (Enhanced Opportunities Partnership), спрямованого на посилення взаємної сумісності збройних сил партнерів із силами НАТО.

Водночас представники ключових країн-членів Альянсу, перш за все США, очікують від України прийняття нової редакції закону про національну безпеку. І президент України, і спікер ВРУ говорять про те, що це може відбутися вже цього тижня – орієнтовно 21 червня.

Та наразі маємо цікаву ситуацію. З одного боку, на початку квітня 2018 року Верховна Рада в першому читанні проголосувала за відповідний законопроект, внесений президентом іще наприкінці лютого. При низці недоліків і слабких сторін, той варіант мав ряд сильних переваг. Приміром, вибудовування нової вертикалі військового командування, затвердження нової системи доктринальних документів і посилення механізмів цивільного і демократичного контролю. По суті, нововведення спрямовані на реалізацію Стратегічного оборонного бюлетеня 2016 року, що є дорожньою картою реформ у військовій сфері для України.

Після прийняття в першому читанні законопроект відправили на доопрацювання профільного комітету ВРУ. На початку червня робоча група представила свої напрацювання, які тепер, згідно з логікою, мають використовувати законодавці для подальшої роботи.

Та що насправді ми отримали після роботи комітету з національної безпеки і оборони? Кидається в очі неструктурованість тексту і втрата логіки та єдності. Законопроект, внесений президентом, мав чіткий поділ на розділи. Законодавці додали ще один – суб’єкти забезпечення національної безпеки і оборони. Там просто перераховані повноваження президента, РНБО, Кабінету міністрів, які й без того прописані в інших законах. Показовим є стаття про роль органів місцевого самоврядування, де крім назви немає жодного тексту. Тож додана вартість цього розділу незрозуміла.

Іншим цікавим нововведенням є стаття про національні цінності. Саме на їх захист має бути спрямоване функціонування сектору безпеки і оборони. В тому числі передбачається захищати незалежну національну державність, державність української мови, добробут суспільства і фізичне здоров’я нації та генофонд. Передусім не ясно, що під цими поняттями мають на увазі законодавці. Пунктів, де розписані практичні механізми захисту, теж немає.

Кілька питань викликає розділ про сектор безпеки і оборони. Там зникла ціла стаття, де зазначалось, що саме президент України є тим, хто реалізує загальне керівництво в цій сфері. Ця ідея відповідає Конституції та зумовлена необхідністю чіткої вертикалі командування. Забравши цю статтю робоча група чомусь також поставила на перше місце в переліку сил безпеки і оборони МВС і Національну гвардію, хоча в президентському варіанті перше йшли саме ЗСУ.

Цікавими є положення статей, які стосуються Міністерства оборони і ЗСУ. По суті, стаття не дає чіткого розуміння, що міністр оборони і профільне міністерство мають відповідати виключно за ресурсний і матеріальний менеджмент – забезпечувати Збройні сили всім необхідним. А відповідне положення про Об’єднаний оперативний штаб не містить початкової тези про те, що протягом тривалого часу саме цей орган бере під контроль управління військами. Виникає враження, що тим самим Генеральному штабу намагаються повернути функції планування і проведення операцій. Хоча відповідно до Стратегічного оборонного бюлетеня Україна чітко зобов’язалася перейти на нову систему управління у військовій сфері. Там міністр оборони та міністерство відповідальні за ресурсне і матеріальне забезпечення ЗСУ всім необхідним, Верховний головнокомандувач разом із Командувачем об’єднаних сил та Об’єднаним оперативним штабом відповідальні за безпосередню розробку і проведення операцій, тощо. Кожен орган мав виконувати лише єдину функцію щоби розвантажити начальника Генштабу.

Цікава ситуація із контролем над СБУ та іншими органами спеціального призначення, а також розвідкою. Робоча група профільного комітету згадала, що СБУ має бути підконтрольною парламенту. Та позитив на цьому закінчується. Законодавці так і не змогли уніфікувати визначення в статті про СБУ, що він собою являє, визначивши його як «державний правоохоронний орган спеціального призначення», а також належним чином прописати пункти щодо контролю парламенту, зазначивши лише про наявність такої функції.

Представництво НАТО в Україні не лише вимагає гарантування відповідного контролю Ради над СБУ, але і завершення реформування цього органу. Мова йде про деполітизацію і демілітаризацію СБУ, а також позбавлення функцій щодо боротьби з економічними злочинами і корупцією.

Слід згадати, що робоча група ВРУ вирішила відмовитися від ідеї створити окремий комітет, який би займався саме контролем діяльності спецслужб, розвідки і органів спеціального призначення. Саме про це йшлося в початковому варіанті законопроекту. Проте парламентарі запропонували створити лише постійно діючу Спеціальну комісію. Хоча саме створення окремого комітету було ініціативою НАТО, що знову ж таки відповідає практиці держав-членів Альянсу.

Тож наразі напрацьований до другого читання законопроект є своєрідним кроком назад. Сильні сторони першого варіанту нівелювали слабкі місця і недоліки не виправили.

Наразі важко зрозуміти, на якій стадії процес узгодження нового тексту з положеннями Стратегічного оборонного бюлетеня і баченням наших партнерів. Але чітко зрозуміло, що голосування саме за проект комітету в його первинному вигляді точно не дасть можливість належним чином підготувати президента України для відстоювання національних інтересів на саміті НАТО. Часу і справді залишилося мало. Проте його брак не відміняє необхідності, врешті-решт, схвалити справді якісний документ. Інакше успіх участі України в брюсельському саміті під питанням.