Америка відміняється. Про Трампа та його країну чудес

З пригод Дональда Трампа на землі європейців ми всі маємо винести уроки

Дональд Трамп не може бути, і, можливо, ніколи й не хотів, бути лідером вільного світу – ноші, яка впала на плечі хазяїнів Овального кабінету з часів Другої світової війни. Його "Америка перш за все", судячи з усього, означає "Америка відміняється".

Та він все ще міг бути дилером вільного світу. Враховуючи книгу 1987 року «Трамп. Мистецтво укладати угоди», він міг застосовувати у міжнародних відносинах свої заповіді про те, як отримати найкраще з переговорів. Якби він спромігся це зробити принаймні заради як західних, так і американських інтересів, це могло би зіграти на руку всім. (До речі, співавтор книги, Тоні Швартц, нині на телебаченні та у Twitter застерігає, що президентська «затяжна криза» становить «величезний ризик для республіки».)

Та, здається, Трамп не хоче бути і дилером вільного світу. Його витівки на адресу тріумфуючого Володимира Путіна після зустрічі в Гельсінкі осоромили всіх (з маленької букви) демократів. Президент США принизив себе перед тим, хто загарбав частину сусідньої держави України, розпалив бунт в іншій, допомагаючи  авторитарному лідеру Башару Асаду в сирійській громадянській війні, закрив усі незалежні громадянські інституції в Росії.

Коли президент США так звеличує людину на кшталт Путіна, коли ставиться до саміту – підготовка до якого має бути ретельною, ефективною, спрямованою на вираження цінностей та відмінностей і пошук компромісу лише там, де принципово – як до теплої приятельської зустрічі обміну беззмістовними запевненнями та компліментами, тоді ризикує не лише Америка.

Гірше того, цьому приниженню передувала поїздка до Європи з метою «приструнити лідерів Західної Європи та проголосити їх ворогами, розформувати багаторічні військові, економічні та політичні альянси та пробачити спроби Росії підірвати президентські вибори-2016. Це очевидно: він зробив це багаторазово та впевнено».

Ефект короткочасного перебування Трампа в Європі полягав у тому, щоб з вражаючою ясністю продемонструвати, що його «переконання», яке виглядало як намір зробити безглуздими всі існуючі домовленості з великими американськими союзниками та не допустити ніяких сумнівів щодо його скепсису в бік НАТО та презирства до Європи – а особливо Німеччини – може бути справою настрою.

Найбільш близькі американські союзники – Великобританія, Канада та Австралія, стовпи того, що називають англосферою – нині перебувають у нещасній позиції, намагаючись зберегти «особливі відносини» з президентом, який ображає їх заради розваги. Так, як він це зробив з прем’єр-міністром Канади Джастіном Трюдо після відмови підписати спільне підсумкове комюніке Великої сімки минулого місяця. Чи з Терезою Мей, коли перебуваючи у неї в гостях, дорікнув, що вона не дослухалась його поради щодо виходу з ЄС, а також натякнувши, що найбільш видатний критик Мей, екс-міністр МЗС Борис, стане її наступником.

І Мей, і Трюдо залежні від США: він, як сусід, чия торгівля з гігантом на півдні становить майже 25% ВВП Канади, і вона, яка перебуває у відчайдушних пошуках партнерів у світі, який настане після Брекзіту, в умовах коли торгівля з ЄС радше за все буде різко іти на спад. 

І коли президент, повернувшись до США та усвідомивши, що шторм всередині його партії надто великий, щоб ним знехтувати, він видає сміхотворне «виправлення»: «Я сказав «довіряв би» замість «не довірятиму», тоді ми всі знаходимось у світі, де слова втрачають усяке значення. Ми всі – у світі Аліси з країни чудес, усесвіту, де Трампті-Дампті може сказати: «Коли я використовую якесь слово, воно позначає лише те, що я вибрав – не більше, не менше. Питання тільки в тому, хто хазяїн цього слова – ось і все».

Ми є свідками безперервної атаки не систему ліберальних цінностей. І їх здійснює особа, до якої найбільш прислухаються, і яка у післявоєнні часи мала би захищати все здобуте. Національна стратегія оборони США бачить світ у правильному світі: як такий, де конкурентні сили, на чолі яких стоїть Китай, прагнуть зменшити світову гегемонію Заходу, чия версія ліберального порядку – де верховенство міжнародного права і торгівлі має бути здійснено безумовно – є захищеною, і передусім зусиллями США.

Наразі найбільш важливим питання є те, як довго Захід зможе бути спроможним захищати та проектувати ліберальні демократичні цінності. Молодь майже повсюди стала більш цинічно ставитись до цінності демократії як політичної системи, та все менше надіється, що все те, що вони роблять, може вплинути на політику. Про це свідчить дослідження, яке провели Яша Мунк та Роберто Стефан Фоа. А відповідно до Річарда Фонтейна та Даніеля Твінінга, які пишуть в Foreign Affairs, Вашингтон «навряд чи тримає оборону» проти наступу Пекіна та Москви – та значно менше «бере верх у стабільній програмі захисту та збільшення вільного світу».

Деякі американські президенти значно краще, ніж інші, слідували цій програмі, зробивши її основною метою їхньої політики. Не так давно Джордж Буш, якому, здається, теж була до вподоби політика «Америка перш за все», коли він прийшов на другий термін президентства, розпочавши його обіцянками «шукати та підтримувати розвиток демократичних рухів та інституцій кожної нації та культури». Барак Обама був не з тих, хто просував «Америку перш за все», та він прагнув встановити ліміт повноважень світового полісмена та спонукав інших союзників, особливо в Європі, брати на себе більше у відстоюванні глобальних ліберальних цінностей. Обидва президенти ставили свободу у центр своїх зовнішньополітичних цілей. Сорок п’ятий президент так не робить.

З пригод Дональда на землі європейців ми маємо винести урок, що цінності слід виборювати з або без його допомоги, – насправді, час від часу, навіть з президентом США в опозиції. Процес гниття, як у риби, починається з голови. Нам залишається лише сподіватись, що не дійде надто далеко до того часу, поки знайдеться нова голова.