Було страшно…

"Було страшно… Десь там далеко в нічному Києві горів Майдан, і ми не знали, чи встигнемо. Більше навіть - не були впевнені, чи туди прорвемось. Усі розуміли, що можуть убити (і кожен тихенько сподівався, що саме йому пощастить). Заледве влізли з Романом у другий автобус і були від цього щасливі - сотні тих, хто залишився на вул. Шота Руставелі, вперто стояли, очікуючи свого шансу потрапити в столичне пекло", - репортаж Миколи Савельєва у "Ратуші".

"Один блок-пост, другий - львів'яни пильнували, аби з міста на допомогу конаючому режиму не виїхав жоден ворог. У тиші лише час від часу дзвеніли мобілки - це товариші повідомляли про відлуння львівських баталій: іде штурм обласного УВС, загорілась прохідна внутрішніх військ, як трофей узяли гармату (!), в прокуратурі їх вразила неймовірна кількість вишуканих коньяків… Від усієї неймовірності почутого голова починає йти обертом і раптом усвідомлюєш: у тебе на очах твориться історія!

Сусідня область, іще одна несподівана зупинка: Богу дякувати - наші! Розповідають, що на житомирській трасі попередні автобуси проривались через ДАІ з допомогою "коктейлів Молотова". Йдемо в "спарці" ще з одним автобусом - усе-таки 90 бійців - це не 45… А от "коктейлів", на жаль, нема. Та й палиць не густо. "Там дадуть?", - запитує невідомо в кого хлопчина в окулярах. Так, там можуть дати…

Край дороги починають із темряви виникати автомобілі ДАІ. В одному місці зупиняють. Камази з піском впоперек, кілька тракторів, тягач. Вільна тільки одна смуга. Швиденько рахуємо: чотири міліцейські авто, в кожному по три людини - разом 12. У них чотири автомати і пістолети. Якось автоматично виникає розділ: МИ - і ВОНИ. Чомусь ніхто навіть не замислюється про те, що голіруч на стволи - це принаймні нерозумно і неефективно. Нам треба на Київ. БУДЬ-ЯКОЮ ЦІНОЮ.

Там гинуть люди. І там чекають на сигнал, що вони не одні. Позаду виникає ще один автобус. Франківчани. І ВОНИ відчувають: ще зо два автобуси - і ЇХНЯ позиція стане НАМ нецікава. Обабіч траси виростають якісь незрозумілі пункти перевірок: намет із польовою кухнею, біля нього 6-8 "даівців", зо два міліціонери з автоматами, й осіб 20-30 цивільних. На нас дивляться насторожено. Юнак біля мене тихенько читає Святе Письмо, раптом закриває книжечку - у всіх є потреба поговорити.

"Мене звати Іван, я вже їду вп'яте. Чесно кажучи, вже не хотів, а нині передзвонив до товариша з Кременчука, ми з ним разом були в 9-й сотні, а ніхто трубку не бере. Додзвонився до його сестри, а вона каже: "Його вже з нами нема. Сьогодні вночі. Снайпер". Двоє дітей у нього… Відчув - треба їхати. Ви знаєте, я ж ніколи в школі навіть не бився, вважав, із людьми краще домовлятися (у мене мама вчителька), а тут таке!, - хлопчина робить паузу. - Хлопці питають, як, ти не боїшся? А хто сказав, що я не боюсь? Одна надія на щит, палицю, хоча що вони проти автомата? А як уже дуже страшно, прочитаєш кілька раз "Отче наш", то серце трохи й попустить.

Ви знаєте, я б на місці наших людей не дуже на Схід і "гнав". Мовляв, темні, забиті…Я з нашого села їду на Майдан один. ОДИН!!! Усі знаходять собі "відмазку": "та воно ніц не даст", "то є влада", "а вони сі за крісла б'ют", "в мене сім'я". Здається, все правильно, але це ж неправильно! А як же тоді Крути? А "Слава Україні!"? А Незалежність? А "Не зрадь Майдан!"? Єдине, що мене почало серйозно турбувати, що нема ніякого плану! ЖОДНОГО! Третій місяць стоїмо і нам кажуть лише одне: "Стійте!" Але ж це не план! Скільки стояти? Навіщо? Хто головний? Які наступні кроки? Я ж розумію, що це все велика гра і ми - пішаки у цій грі, але я готовий бути й пішаком, та поясніть мені кінцеву мету всіх цих страждань!"

…Над ранок в'їжджаємо в Київ. Водії чомусь висаджують нас на проспекті Перемоги і розвертаються на Львів. "Боягузи!, - підсумовує жінка зі Стрия. - Все одно вже "даїшники" їхні номери записали". З'ясовується, що до Майдану кілометрів… десять! Формуємо колону, я виявляюсь ледь не найстаршим з усіх. "Давай, чоловіче, у тебе прапор!", - хлопчина, одягнений як американець із фільму "Буря в пустелі", поступається місцем на чолі.

Дорогою зупиняються легковики, які пропонують безкоштовно підкинути до епіцентру подій жінок і тих, у кого важка поклажа. За півгодини колона зменшується осіб на 30. Вирішуємо, що досить, бо ті, хто ТАМ, повинні бачити - прийшла велика група, добре організована, екіпірована і дисциплінована. Стаємо в колону по три. До болі в легенях скандуємо: "Україна понад усе!" і "Банду геть!" Якась бабуся, побачивши нас, перелякано дріботить ховатися в магазин.

 В її очах - невимовний жах! "Жертва каналу "Інтер", - хлопці починають щиро сміятися. На душі стає трохи спокійніше. Несподівано назустріч виходить чоловік у костюмі: "Ходімо. Я знаю коротшу дорогу. Я вже ваших вів. Там, куди ви прямуєте, - міліція й "есбеушники". Пам'ятаючи "приколи" від Івана Сусаніна, методом крику схвалюємо рішення з накресленого курсу не звертати. Знавець Києва йде з нами. Натякаємо, що в разі підстави його дружина вже може на двох не готувати… Помічаю, що деякі кияни зі здивуванням дивляться на камуфльованих "екстремістів", котрі переходять дорогу тільки на зелене світло і майже не матюкаються.

Поводир не збрехав - попереду справді "даівці", яких охороняє автоматник, але вони вдають, що нас не існує в природі - навіщо комусь ЧУЖІ проблеми. За метрів 400 троє з палицями в повному військовому "фарші". Видно, що з передової - перев'язана рука, обгорілі штани і чоботи. Як пароль: "Слава Україні!" - "Героям слава!" - "Ви звідки, бійці?" - "Маріуполь". - "Як там вночі?" - "Живемо. Він, падла, подавиться! Сука!!! Таких хлопців згубив…!" Якась жінка бальзаківського віку, звертаючись чомусь до мене з осудом: "Ви що - студентів на смерть ведете?". Не встигаю зреагувати, як відразу чоловік десять відповідають їй однією короткою фразою. І вона йде… Перед виходом до Бессарабки стоять жіночки і старший пан. Майже всі плачуть і кажуть услід: "Дякуємо вам…" Чомусь стає ніяково. Ну які вже з нас герої - їхали і боялись…

До Майдану наша колона підходила, як ельфи у "Володарі перснів" до оточеної орками і гоблінами фортеці."Банду геть!" кричали так, що народ аж вискакував з наметів. "Звідки?" - "Львів", "Стрий", "Ходорів" - "Ура!!! За вами ще хтось є?" Ми не знаємо, бачили тільки одну колону, але ЧЕСНО відповідаємо: "Ідуть! Тернопіль, Франківськ, Дрогобич!" І згодом вони справді підходять. Дід із перев'язаною головою починає схлипувати: "Я ж казав, що вони прийдуть!". І погрожуючи в бік Інститутської кулаком: "Ти здохнеш, падлюко! За все, що ти вчинив, здохнеш у страшних муках!!!"

На Майдані - апатія… Великою знищеною планетою бовваніє спалений "беркутами" Будинок профспілок. Кожен сам знаходить собі роботу: кияни довбають бруківку (ввечері її видобували навіть інваліди на возиках) і передають її з рук в руки, носять шини, канапки, чай, десятки дівчат (!) працюють у вуличних лабораторіях з виробництва чудодійних "коктейлів", готуючись до нічного штурму. Що він буде - майже ніхто не сумнівається. На сцені хлопчина з "Пекельної сотні" демонструє справжнє диво - після багатогодинного буяння вогню - вцілілий синьо-жовтий Прапор і Святе Письмо, в якого тільки обгоріла обкладинка.

 Страшенно смердять переповнені біотуалети, які просто ніхто не чистить. Хлопці-самооборонці розбрідаються по своїх сотнях. Нас залишається осіб 15. Знаходимо командира 9-ї сотні львів'янина Ігора Антонищака і прилаштовуємо супутників туди. Вони йдуть відсипатися, бо вночі потрібно заступати на барикади. Антонищак іде в інший бік - у нього гранатою поранена рука і нога, очі червоні й заплакані - з'ясовується, що убитий з Кременчука був його товаришем. Світ тісний.

Розмовляємо з хлопцями зі Самооборони. Низка претензій: чому вночі на Майдані не було ЖОДНОГО депутата Верховної Ради? Чому не роздали бронежилети, які були в наявності й згоріли в профспілках? Хто той сотник, який закликав усіх утікати, бо йде бронетранспортер із кулеметом, і чи це часом не його бачили наступного дня живого в костюмчику і з двома охоронцями на Грушевського? Де зброя, про яку стільки говорили, і де ті, хто хвалився своїм умінням поцілити білці в око? Чому нема притомних командирів з військовим досвідом і що, зрештою, на всіх чекає вночі?

Печаль Майдану… Два козаки з голими торсами відбивають на тамтамах прощальний ритм. 12 жертв "чорного вівторка" лежать на землі неподалік "Макдональдса". Напроти КМДА відспівують ще вісьмох невинно убієнних. Серед них чорнявий симпатичний хлопчина, жінка, кілька могутніх чоловіків, якийсь сивочолий у звичайному костюмі. В головах рукописна картонка: "Янек! Ти наступний"… Вже закам'янілі, закіптюжені, більшість перемотана бинтами. Троє накриті синьо-жовтими прапорами. На одному зі стягів - знаки "Правого сектору". На грудях - дві залізні солдатські каски. На тілах таблички: "Чернівці, Ходорів, Дрогобич, Львівська область" і номер мобільного дружини. Привіт, земляки…

Ридають усі. З камерою ледь не на голови навколишніх лізе кореспондент якогось російського каналу. Помічаю, як коротко і точно б'є його кулаком по нирці хлопчина в хокейному шоломі і з "шестопером" за поясом (друга рука - на закривавленому перев'язі). Той від болю кривиться, різко повертається до нападника, але юнак дивиться крізь оператора…

Бійці пресу тут недолюблюють, хоча прекрасно усвідомлюють, що журналісти не менше ризикують і серед них вже теж є загиблі. "Для нас - життя або смерть, для вас - картинка", - пояснив мені таку позицію боєць, якого дивом не вбила граната з російських новинок, документ про застосування яких на прощання підписав Азаров-Пахло. "Ми стояли на Грушевського, раптом під ноги нам полетіла абсолютно кругла фігня.

Нас врятувало те, що я встиг кинути на неї залізний щит. Як є..нуло! - ми троє у "відключці", на щиті диви он, - він показує мені у товстому залізному саморобному щиті вм'ятину величиною з кулак. - Якби над головою чи біля живота, то внутрішня кровотеча - і я б лежав отам під КМДА"...

Порівняно з подіями тижневої давності, змінився тон написів на стінах: "Смерть зеку!", "Янек! Убий своїх синів!", над унітазом у ядуче-смердючому біотуалеті: "Янукович! Змивайся!", "Ми українці. Нам набридло пишатися. Ми почали щось робити!" На стінах - фотографії десятків людей із проханням "Допоможіть знайти!" чи написом "Розшукується". Це - війна. В Українському домі шукаємо з товаришем, редактором сайту "Погляд" Романом Онишкевичем, і кумом-"афганцем" розписане образами бунтівників і героїв повстання скляне яйце, яку подарував Майдану львівський мистецтвознавець Юрій Гайда.

 На велике подивування, ніхто не сміється над нашими пошуками, всі кажуть, бачили, біля нього фотографувались, але де воно і чи вціліло? "Хіба це люди?! - дівчинка в окулярах акуратно розставляє книжечки, а подібний на гнома юнак із борідкою витирає підлогу, - подивіться, що ця худоба поробила з експонатами!!! Це ми - фашисти, а вони "захисники"?!! Та їм усе українське не тільки чуже, воно їм ВОРОЖЕ!" На стіні напис: "Мистецька сотня". До коменданта не пускає охоронець. Виявився закарпатцем. "Та як, чому не можна?! "Сваряться вони там. Хто буде тут жить, а хто піде", - пояснення настільки просте, що і не посперечаєшся. Вже по приїзді до Львова знайома скидає мені фото розтрощеного ногами ментів яйця - мистецька жертва режиму…

На виході з Українського дому чую, як хлопець із залізною палицею з перев'язаним оком говорить по мобілці: "Та що ти, мамо? Який Майдан? Ми живемо в Іри в Ірпіні. Не вірите? Можеш їй передзвонити!" Поранені й покалічені. Цього краще не бачити. При нас у кузові обгорілого джипа в КМДА несли юнака з перебитим хребтом. Сотні вигорілих очей, відірваних фаланг і пальців, переламаних ніг і відбитих нирок, пробитих голів, шрапнель у нозі навіть не вважається за щось серйозне. Нині вони - Герої.

Та настане буденне завтра і чи нарвуться покалічені війною на фразу: "Я тебе туди не посилав!"? Під готелем "Козачий" нарахував 22 авто "швидкої допомоги" - в них сидять із червоними від недосипання очима медики, котрі чекають на багаті ужинки цієї фази президентського "покращення".

Трупи в готелі "Україна", у Михайлівському монастирі, звідти - в морг на розтин. Більшість загиблих - не професійні військові, без "броні" і жодного серйозного захисту. Спроба снайпера (їх тут влучно називають "око диявола") знищити вагітну дівчинку - волонтерку, котра перев'язувала пораненого ( їй зачепило шию) - яскрава ілюстрація того, хто став на захист людини, котра до цього дня, щоправда, нікого не вбивала, відсидівши тільки за крадіжку шапки і грабунок…

До речі, від кулі з СВД не рятують ні товстенні щити, ні тоненькі бронежилети - будь-хто постійно на мушці снайпера, і саме він вирішує, жити тобі чи ні. Лідер "Правого сектору" Дмитро Ярош, коли виступав зі сцени, ховався за спиною свого побратима, який був одягнутий у серйозний "бронік" - і ця пересторога була не зайва. Кажуть, снайпери полювали найбільше за ним і Андрієм Парубієм…

Про добро. Чоловік, що ледь не загинув на Грушевського, розповів про бабцю, яка в грудневі морози хотіла віддати йому свої плетені рукавички. Він відмовився: "Та ні, мамо, мені треба щось із пальцями!". Приносять пожертви: в хустинці 5 гривень, часничок і півпачки валідолу.. У мене на очах старенька принесла в білому великому пакеті одну (!) чистесеньку невелику автомобільну шину! "Через весь Київ тягла, бо ж та наволоч метро одключила!, - пояснила бабуся. - Завтра ще принесу". "Афганці" розповіли, що коли йшли бойові дії на Грушевського, свистіли кулі від помповиків і рвались світло-шумові гранати, усі звернули увагу на чарівну дівчинку, яка наливала у пластмасові склянки молоко.

"Сонечко! Тут війна і небезпечно! Ти що - не бачиш?!", - хтось намагався наставити сміливицю на шлях істини. "Та це ви не розумієте, - спокійно пояснювала героїня. - Якщо ви вип'єте трохи молока, то вам значно легше буде дихати цим чадним повітрям. Пригощайтесь, хлопці!". Передзвонила з Черкащини родичка кума Олега Кривошеї. Розповіла, що їхні чоловіки під селом у Звенигородському районі зупинили автобус, а там так звані "тітушки" - діти по 15-16 років. З дитбудинку. Їх голодних запакували в автобус, дали старшого і наказали: "Все, що треба, здобудете собі в Києві!" Голодну пацанву обурені селяни розібрали по будинках, вдягнули і нагодували!!! То кого ти хотів перемогти, король Межигір'я?!!

До речі, про "тітушок". Харків'янину зателефонувала на Майдан матір. Благала: "Рятуйте! Тисячі озвірілих від приниження і завданих у Києві побоїв гопників повернулись в місто Гєпи і Допи і коять справжній терор проти всього, що свідчить про українськість. Їм допомагають "менти" і місцеве населення! Зробіть хоч щось!!!" Відставник - офіцер зі сцени Майдану поклявся: "Добкін! Я, мешканець Харкова, прийду до тебе в кабінет зі зброєю і тоді ти, гад, відповіси за все! Я клянусь!" На Троєщині бачили групи киян, які вже багато тижнів, озброєні палицями і з вівчарками та мастифами, патрулюють свої райони. Саме вони заблокували академію МВС і не випустили звідти жодного курсанта. Групу гопників-тітушок такі загони самооборони роззули, загнали по коліна у воду, там протримали півгодини і відпустили, давши кожному на дорогу по 50 гривень.

Наступний день. Ранок. Ще настане час розповісти ВСЮ правду про цю відчайдушну і не зовсім вмотивовану атаку на Інститутській. Вона розпочалась спонтанно, коли хтось побачив, що "Беркут" утікає, і крикнув: "Уперед!" Та це була пастка: спершу снайпери вбили тих, хто мав хоч якусь зброю (був один "калаш", мисливська рушниця, гвинтівка і міліцейський "Форт-500"), а потім розсунулись щити й автоматники поклали чергами всю першу шеренгу. Кілери почали добивати тих, хто втікав. Не було ні єдиного командування, ні відповідального за наслідки.

 Заклики: "Стоїмо, стоїмо! Всі за барикади!" були запізнілі - велика біда вже прийшла: загинули "чорносвиточники", люди, що приїхали тільки сьогодні і ще не мали жодного бойового досвіду. Кулі покосили і хлопців з "ударівської сотні". Далі протистояння знову перейшло в затяжну фазу: постріли, кидання гранат, пошуки окремими групами розвідки снайперів ВВ, розповіді про одного чи двох, котрі наче-то впали з даху. Цього дня я вперше у своєму житті побачив смерть на війні: вирішив скористатися нагодою і занести на гору Інститутської кілька мішків з бруківкою. Під час четвертої "ходки" я з полегшенням скинув вантаж і пішов до низу.

Раптом два глухі звуки й один різкий. Чесно кажучи, навіть не звернув би на них увагу, якби люди не кинулись до огрядного чоловіка, який упав додолу. Перша думка, інфаркт, за секунду розвіялась - снайпер, який стріляв зі сторони Кабміну, поцілив літньому чоловікові в потилицю!!! НІ ЗА ЩО!!! Чуєте, захарченки та їхні запопадливі "шістки" - призначенці - правоПОХОРОНЦІ: НІ ЗА ЩО! На пенсіонерові не було ні захисних обладунків, ні шолома, ні бити, ні зброї - він просто будував барикаду… Хлопці зі самооборони відразу кинули його на саморобний щит і з криками: "Дорогу!" побігли в готель "Україна".

 Позаду мчала якась дівчинка в зеленому і страшно кричала. В мене не піднялась рука все це сфотографувати - напевно брак професіоналізму. Через кілька хвилин вийшла жінка в білому і щось шепнула колезі. Але я почув…У цей день загинув мій земляк зі Сокільників, 40-річний Андрій Дигдалович, полишивши сиротами двох донечок. Вічна Вам пам'ять, бійці Небесної сотні…

Про політиків. Яценюка відверто не люблять. Мер Пустомит, з яким ми повертались в автобусі на Львів, ледь його не задушив, коли той на запитання: "Скільки ще тут стояти?" зрік: "Скільки треба - стільки й будете стояти!" Серйозні бали набрав Кличко: нульовий оратор, він знайшов у собі мужність вибачитись за "провокаторів", приходив на барикади, під прокляття і глузування "беркутні" виносив поранених. Олег Тягнибок зі "Свободою" (15 вбитих рядових "свободівців" тільки на Інститутській) розуміє свою радикальну нішу, тому його партія тримається дещо відокремлено, хоча, скажімо, у Львові всі дії узгоджує з "Правим сектором".

Про "Правий" скажу пізніше… Коли заявили, що снайпер поранив Олександра Турчинова, співчутливий Майдан спершу довго перешіптувався, щиро зичачи йому здоров'я. Але коли побачили кількасантиметрову подряпину, заклеєну пластиром на щоці, то на цьому його ратний шлях було остаточно завершено - тут не люблять імітаторів. Тепер спробуймо бути відвертими: найгірше, що могло нас очікувати після смерті одних та неймовірних каліцтв інших - це повернення в політичне болото Юлії Тимошенко.

Але вона надто довго була поза межами вируючого простору, і тому її "богоявлення" пройшло не зовсім вдало. Хороший маніпулятор, амністована парламентом, робила театральні паузи, які провисали, кидала сухі гасла, котрі нікого не "заводили", хвалила тих, хто потребував не похвали, а підтвердження, що їхні друзі загинули не даремно. Сотні людей, укотре зачувши напівзабуте "любі мАї" фальшивої страстотерпиці, розвертались і йшли геть!!!

Десятки тисяч слухали далі, даремно сподіваючись почути якісь одкровення. Виглядало на те, що Юля, котра завжди мала на аудиторію просто дивовижну "чуйку", сама була в шоці від провалу своєї зрежисованої вистави і не розуміла причин цього фіаско. Але не словесна локшина неймовірно вразила. Те, що просто вбило мене своїм цинізмом - це ІНВАЛІДНИЙ ВОЗИК, всівшись на який, газова принцеса "леді Ю" демонструвала довірливим "лохам", як "мама за ґратами страждала за діток". Якщо у боротьбі з в'язничною адміністрацією за свої права така форма симуляції (а підніміть руки ті, хто вірить, що це НЕ симуляція?!) була цілком прийнятна, то на кривавому Майдані, де, окрім трун та друзів убитих, стояли тисячі тих, чиї родичі залишились без очей, із пробитими головами, поламаними хребтами, такий цинізм та імітація своєї безпорадності просто спровокували НЕНАВИСТЬ і ГНІВ!!!

Пані Тимошенко переграла, зраджуючи почуттю міри!!! І БОРОНИ НАС БОЖЕ, якщо це "дитя любові" Путіна і Медведчука стане президентом чи прем'єром нашої НОВОЇ і ВИСТРАЖДАНОЇ держави!!! Адже попри те, що "леді Ю" заявила: "Майдан змінив державу!", в глибині душі вона сама в це не вірить, маючи на гадці, що саме ЗА НЕЇ молоді щирі хлопчаки йшли з палицями на черги АКМів, намагаючись саморобними щитами та бронежилетами врятувати свої тіла від куль СВД-ешок професійних снайперів!!! І якщо колись, КРИЙ БОЖЕ, з'ясується, що саме через цю пані Небесна сотня пішла у кращий зі світів, то нинішній Майдан видаватиметься нинішній опозиції (а тепер вже владі) дитячою прогулянкою…

Перед тим, як поїхати додому, виходимо на Грушевського. Охорона безборонно пропускає через три кордони і я, спершу поназбиравши розмаїтих гільз на позиції спецназівського снайпера, з великою пересторогою чимчикую через парк до Верховної Ради - кажуть, там міліція покидала балаклави і є можливість помародерити. Під Кабміном, просто в алярмовому порядку, в автобуси втискається "Беркут" і ті, на шаленій швидкості зникають у провулку.

Проходжу повз два водомети, повз непевних людей у чорних уніформах, вітаюсь із депутатами Верховної Ради п. Михальчишиним та Гінкою і, о, Боже! Таке я бачив лише у фільмах про Сталінград: десятки покинутих польових кухонь, військових наметів, саморобних щитів і курток із жовтими стрічками на рукавах для "тітушок", сотні розкиданих по землі й асфальту батонів, які збирають бомжі, поряд патоки людських фекалій і сечі, ящики зі солдатськими касками і синьо-білими парасольками ПР, сотні матраців - це на землі спали пси режиму, гори висипаної в болото гречки, котра повністю засипала прапори Партії регіонів і гасла про бюджет-2014.

На душі стає гидко: таке відчуття, що ми воювали не з супротивником, а із закінченими покидьками і боягузливою мерзотою. Швиденько напаковую в пакет з емблемою ПР трофейні прапори цієї ж ПР, беру для Ромка Онишкевича одну зелену солдатську каску, на плече кидаю плетене крісло (презент для охорони Грушевського), і намагаюсь якомога швидше звідси зникнути…

Прапори Регіонів нетолерантно стелимо перед гранітними блоками, аби люди мали об що витерти ноги (половину я згодом передаю на сцену Майдану, що розпалює шквал емоцій), і мене пропускають до своїх. За другою лінією оборони несподівано натикаюсь на серйозну групу реально озброєних і добре нафаршированих гранатами людей: гвинтівки СВД, загорнуті в тканину, під куртками кілька автоматів, в "розгрузках" аж ніяк не світло-шумові гранати.

Кум Олег, що пройшов пекло Афгану, підтверджує: це справді снайперські гвинтівки Драгунова. Група намагається пройти нібито до Адміністрації Президента. Охорона на Грушевського, озброєна лише кийками, впирається рогом і їх не пускає - не було наказу, та і який сенс йти туди, де нікого вже нема. Після півгодинної дискусії та з'ясувань по мобільних телефонах, озброєні сміливці повертаються через Майдан на місце своєї попередньої дислокації (де саме - секрет). Народ, який теж помічає зброю, радісно скандує: "Молодці! Молодці!" Хто це був? Я ж вам обіцяв, що обов'язково ще згадаю про загадковий "Правий сектор"…

Микола САВЕЛЬЄВ, ratusha.lviv.ua.