Рушійною силою чергового повстання стане сором за те, що діячі витворяють із країною

Є явища, які не піддаються розумінню, є вчинки, які логічно важко пояснити. Лихоманка по суті воєнного часу, перманентної налаштованості на чергові виклики агресора – взагалі не найліпший контекст для думання, вона, радше, провокує імпульсивні політичні рішення, а відтак коментатори різного штибу намагаються вишикувати їх у якийсь вирозумілий ланцюжок. Це, далебі, не те, про що колись говорив Вінстон Черчілль, мовляв, у серці кожного політика безперестанно «б’ються дві вивірки: вивірка цинічної кар’єри і вивірка совісті», – останнього «звіра» вилучено із міокарда нинішніх діячів. Це, радше, засліплення перспективою влади і наживи або ж гарячкові спроби власного виживання.

Війна триває, і нам, вочевидь, доведеться перейтися витовченим, випаленим бранню полем, яке колись називалося «благословенною Україною». Це, утім, не наша війна, але що вдіяти, коли її розв’язали особи, до чиїх кар’єр ми причетні безпосередньо, ті, кого ми власноруч подвигали на п’єдестали, а тепер поступово приходимо до тями після кільканадцяти невдалих спроб власного вибору. Тут є проблема: "У суспільстві з різким майновим розшаруванням, бідні під час війни воюють за чужі інтереси, - пише Володимир Ільків. - Коли армія де-факто перестає бути народним ополченням, тоді слово Батьківщина поступово починає втрачати раціональну складову".

Нам би опертися на когось, хто є незаплямленим у цій тотальній бойні, розпочатій політиками тоді, коли, за словами Амброза Бірса, вони не знайшли іншого способу «розв’язання політичного вузла, яке не надається язиком», і застосували для цього зуби. Нам би послухати зваженої, авторитетної поради, але хто її дасть серед сотень і сотень завдань, які варто було вирішувати ще позавчора, серед суцільної заангажованості пророків, зрештою, поміж пострілів на Сході? І де гарантія, що позірно щирі, альтруїстичні вчинки насправді по суті своїй – непровокативні, непідлі і нечесні?

Суть, як завжди, ховається за простенькою формулою: кому це на руку? Кому, до прикладу, було вигідно кинути у спільноту зерно надії, загорнуте у яскравий папірець заклику мирного урегулювання? І кого зацікавлені обрали для артикуляції цього зовні чудового гасла? Медведчука, який отримав «мандат» від терористів та їхнього хресного батька, а свого кума Путлєра? І взагалі, хто він, кого репрезентує ця демонізована особа із сумнівним громадянством, зважаючи на кримську прописку? Хто б якою не вважав Інну Богословську, але після понеділка знайдеться чимало охочих повторити услід за нею: "Якщо Медведчука посадять за стіл переговорів як перемовника, я того ж дня складу мандат і піду з тими людьми, які беруться до зброї".

Будьмо відвертими, як Мойсес Наїм з El País: "Лідери та учасники цих облудних «неурядових організацій» є ніким іншим, як військовими, агентами безпеки та найманцями, яким платять уряди, які не хочуть в очах усього світу постати порушниками міжнародних конвенцій та людських прав, котрі нищать опозицію і врешті-решт є тими, ким насправді є: жорстокими автократіями".

Гадаю, відповіді на всі запитання ще не знайдено. Про це добре сказав Дмитро Тимчук: "Ситуація, як на великому весіллі, куди без запрошення приперлися смачно поїсти два пройдисвіти. Але в певний момент родичі молодого і молодої починають з'ясовувати, хто їх (Віктора Медведчука і Нестора Шуфрича - Авт.) запросив". 

Наразі дала себе чути лише справжня мета головних апологетів «миру за будь-яку ціну». Тепер вони говоритимуть про формування «опозиції», але, панове, даруйте, ця опозиція буде оперетковою, фінансованою зовні, шансом для реанімації «золотого батона» в іншому, «демократичному» форматі. Та для наших «героїв» головне – не опінія про них (опінія, на їхню думку, вже залізобетонна, така, що не надається ревізії), головне – вижити серед обставин, потішити власну значущість, хутенько освоїти нішу в новій суспільній конфігурації, і чекати дивідендів.

Вони захищатимуться від справедливого обурення тих, хто вистояв Майдан, випробуваним і, на жаль, ефективним способом – дифамацією, звинуваченнями у замовності кривих слів на їхню адресу, на крайній випадок – оскаржать незгодних у нагнітанні пристрастей серед стомленого війною і невизначеністю суспільства. Хоча самі до ладу не тямлять, що рушійною силою чергового повстання стане елементарне людське почуття сорому за те, що такі діячі витворяють із країною. Сорому, який обов’язково змусить незгодних не мовчати.

Ігор ГУЛИК