Луганськ ладен жити в болоті з Болотовим і з затуленою пелькою, аби тільки не били

Коли нещодавно я запитав одну розумну і начитану людину, яка не тільки вміє відрізнити Гегеля від Бабеля, але й РГД від ПЗРК, про те що зараз його не влаштовує на розкладках газетних кіосків Луганська, він не вагаючись відповів: відсутність цигарок. Дійсно, останнім часом з цигарками в місті стало туго. З пресою так само, але це мало хто помітив. А останнім часом і кіоски не завжди відчиняються, бо кіоскери теж люди і їм інколи теж страшно виходити на роботу, коли немає що відповісти людині з автоматом на "Дай закурить".

Історія луганської преси - це класична розповідь про рецепт домашнього самогону. У одних він видається якісним і смачним, у інших виходить лише шмурдяк. Хтось нахватався зіркових апломбів, хтось скромно тягне сумну лямку кореспондента пописуючи в стіл ніколи не видані вірші. Були часи, коли в Луганську на кухнях певних редакторів біля вікна над вечірнім Луганськом засиджувались за кавою з кон’яком і пускаючи у хвіртку дим міцних цигарок Петро Шевченко, Юрій Щекочихін, Михайло Жванецький... Творча інтелігенція в середовищі пролетарського міста жила завжди по своїм законам, в своєму світі і звичайно не могла обмежуватись межами Луганська. Тут в натхненному ентузіазмі народжувались неймовірні ідеї, а в час історичних зламів журналістика інколи необачливо ставала занадто сміливою. Я б навіть сказав смертельно сміливою. Чого варта лише жахлива смерть згаданого Петра Шевченка. Нові ж політичні реалії і нові запити перетворили шпальти газет на ринкові ніши, де за деякими рядками можна було почути дзвін монет за продані творчі душі. Але то історія... Історія, яка, як відомо, завжди повторюється.

Луганська преса зараз - це висушене болото. Писати в Луганську про Луганськ без перешкод та проблем для здоров’я тут можна за наявності акредитації в канцелярії людини, яка себе називає головою "ЛНР" Валерія Болотова. А це вищий ступінь довіри «партії», який гарантує цілісність фотокамер та власну безпеку при висвітленні подій.

- Слышь, ты кто такой? Журналист? Какой ты журналист без этого... бейджика? Иди отсюда! Не снимай! - розпорядився якось один з блюстителів "правди" моєму колезі.

Щоб не довелось зайвий раз пояснювати тим хто "без бейджика" прописні істини диктаторського режиму, 10 червня з напругою читаючий з листка Болотов, запросив редакторів видань Луганщини до захопленої ОДА. Редакторам прямо натякнули про необхідність єдиного курсу у висвітлені подій, вірність лінії партії і взагалі слідуванню "ідеалам революції". Враховуючи те, що більшість видань і без того належать беззмінним власникам регіону, нарікань особливих не було.

Всеукраїнські видання в Луганську помітно порідішали, хоча і раніше це в основному були або глянці про красиве життя з невідомого світу гламуру, або  журнали для тих хто ще не заробив свій перший мільйон. Загальнополітичні видання грішили перетворенням дійсності на карнавал сенсацій та яскравих картинок. І все це звичайно на російській мові за винятком журналу "Тиждень" і напів україномовної газети "Комуніст". Так, вони вміють бути зрозумілими всім... Хоча зараз це вже не обов’язково. Ґрунтовна аналітика ж тут ніколи не котувалась. Насичені змістовними статтями видання частенько залишались не розпроданими, а потім і взагалі перестали з’являтись на полицях за рідким винятком.

Тому, звичайно, за умов "полпотівського" режиму в Болотівській варіації єдиним засобом можливості більш-менш повноцінної реалізації в сфері журналістики є інтернет. Блогерство почало розквітати. При чому обмеження в медійному середовищі Луганська на фоні бурхливих подій спровокувало виплеск журналістики за межі безпеки. У багатьох, як то кажуть, терпець урвався. Але й «за базар ответишь» - це не просто вислів, це відбиті печінки в підвалах захопленого СБУ і заголовки, написані кров’ю.

Якщо раніше фейкові сторінки в соціальних мережах та утаємничені блогерські акаунти частенько були ознакою джерел брудних викидів в політичній боротьбі, то зараз псевдонім став єдиною можливістю і висказатись, і повідомити, і повноцінно висвітити подію без наражання на проблеми. Все це звичайно не гарантує об’єктивності і здебільшого далеко від професійності, але так чи інакше саме блогери є альтернативними постачальниками інформації про події. Офіційні видання, як відомо, вже давно прийняли на озброєння посилання на цитати з висловлювань "відомих блогерів".

- З налаштованих позитивно по відношенню до України ЗМІ можна виділити тільки декілька місцевих сайтів, деякі всеукраїнські ресурси і багато національних мереж радіостанцій, які дають в своїх випусках новин об’єктивну картину подій і які називають речі своїми іменами, - говорить один з місцевих журналістів, який попросив не називати своє ім’я, - Явним оплотом проросійських настроїв в Луганську є телеканал ЛОТ. Бенефіс всього - це поява в прямому ефірі цього телеканалу Болотова. Безліч ЗМІ просто бояться приходу до редакцій озброєних людей, тому причаїлись і чекають коли все скінчиться.

Окрім ЛОТу, який знову очолив колишній голова прес-служби Януковича Родіон Мирошник, який прославився ганебним терміном "недораса", проросійські настрої транслює телеканал ЛКТ. А які ще настрої може транслювати канал, який залишився в ефірі? Опозиційний канал "ІРТА", що належить затятому ворогу Олександра Єфремова екс-регіоналу Володимиру Ландику, спочатку ще в березні потрапив під бандитський напад бажаючих "слышать правду", а в травні взагалі був заборонений, як ворожий до нового режиму. На його частоті тепер транслюється російський Lifenews.

Зрозуміло, що існуючі зараз в Луганську друковані та телевізійні ЗМІ цілком підпорядковані тим хто приїздить до Києва у власних вагонах і яких запрошують на інавгурацію Президента. В цьому плані дипломатичний Київ демонструє певну наївність. Діалоги з тими хто по своїй природі схильний затуляти рота цілому народу (а саме вони називають луганчан окремим, аж ніяк не українським народом) - це фантазія. З іншого боку, я не відчуваю, що Луганськ стогне від такого до себе ставлення. Луганськ ладен жити в болоті з Болотовим і з затуленою пелькою, аби тільки не били. Але, нажаль, так не буває. Б’ють і будуть бити. Без права на крик. Бо «рабів багато не буває», як написано на стіні в центрі Луганська.

Валентин ТОРБА