Майстри культури Росії також майстрували війну з Україною

Чому, коли, якого дня Україна стала для Росії ворогом?

Не з початком Другого Майдану.

І не тієї години, коли на російських теренах оголосили про приєднання Криму, а ми не погодилися.

Подібні трансформації свідомості миттєво не відбуваються, для них потрібен час.

Але факт є фактом: раптом виявилося, що Україна обігнала Америку і стала для Росії ворогом № 1. Отака вийшла «загогуліна», як примовляв Єльцин. Той Борис Єльцин, який, прокинувшись вранці, найперше думав не про розсіл, а про те, що він учора зробив доброго для України.

Проте не стверджуватиму, що антиукраїнізм почав формуватися не за першого російського президента. Просто тоді він ще не ставав елементом державної політики. А люди, що кляли рішення Біловезької пущі і «втрату України», були і у політичному, і у військовому істеблішменті. Гній у думках і душах незгодних з закономірним ходом історії мав колись дозріти – і він, зрештою, дозрів, і його прорвало назовні.

Але як тим гноєм настільки швидко обкаляло суспільство?

Також не за один день. Російське суспільство поступово і неухильно готували.

Ще Віктор Чорномирдін свого часу зізнався, що „після проведених семи років в Україні (він працював у нас послом) бачить, яку маячню несуть про Україну російські телеканали, і що це його зачіпає”. Практично жодної позитивної інформації, відзначав сивий дипломат, не йде з «братньої» країни. Навіть про біле російські «медійники» розповідають так, що воно бачиться співвітчизниками чорним.

Але зусилля мас-медіа не були б такими дієвими і не дали б такого швидкого ефекту, якби не підкріплювалися системними трудами діячів російського мистецтва, багато хто з яких сьогодні аплодує підлій анексії Криму і кривавим ігрищам Путіна на Донбасі.

Загальновідомо ж: найміцніше западає у свідомість те, що вживлюється у мозок на побутовому та культурному рівнях.

Згадаймо найпопулярніші фільми і серіали, які радо транслювали й українські канали. Чи звертали ви увагу, якими постають у них українці? Давайте поглянемо.

По-перше, живуть на наших теренах якщо часом і симпатичні (коли це головна героїня) люди, проте дуже нахабні і нещирі. Для повнішого сприйняття образу українців у подруги героїні дають не дуже розумних, частіше дурнуватих і затурканих персонажів. Серед наших родичів чомусь багато євреїв (серіал „Моя прекрасна няня”).

Українці дуже обмежені, над усе люблять сало, а кохатися лягають лише тоді, коли у дружин усе позаростає шерстю (серіал „Усі чоловіки – сво...”).

Україна є прихистком злочинців, тут цілі регіони перебувають під володарюванням злочинців (серіал „Сліпий-2”).

За підтримки влади США українці розгорнули мафіозні тенета навіть за океаном і саме у росіянах бачать основних ворогів („Брат-2”). Тож коли головний герой стрічки розстрілював «бандерівців»з автомата Калашникова, наелектризовані російські кінозали зривалися з місць і шалено аплодували…

У нас досі побутують дикі звичаї. На кожному весіллі, приміром, наречений неодмінно і просто на очах захоплених гостей має зарізати кабанчика, подарованого одноокою бабусею молодої (серіал «Світлофор»).

І взагалі, якщо за сюжетом треба вивести образ зрадника, злочинця, негідника, убивці – будь кого, хто заважає російському героєві виконати благородну місію, можете не сумніватися – негативним персонажем виведуть українця або людину з українським прізвищем.

Розумію: виходить гостріше, якщо ворог є іноземцем. Зробити його американцем або німцем – банально, євреєм – звинуватять в антисемітизмі (ще до виходу стрічки на широкий екран – в євреїв з цим строго) і здіймуть галас на цілісінький світ. А ворог з українця – річ абсолютно безпечна, сусіди навіть рота не розтулять. Оскільки – брати... Довірливі і, як було зазначено, убогі на розум.

І отак цеглина за цеглиною, фільм за фільмом – і формувалася на емоційному рівні у свідомості росіян думка, що їхні найбільші вороги – українці. Нахабні, примітивні, дурнуваті, дикі за культурою і, звичайно ж, зрадливі.

Українці, які свого часу принесли у Росію перші підручники й самі прийшли вчителями вічних наук.

Українці, які утвердили на диких російських просторах християнство, зробили багато інших справ для становлення, зміцнення і процвітаннячужих нині територій.

Багаторічне викривлене висвітлення усього, що відбувалось у сусідній «братній» державі, формування негативного образу українців за допомогою кіно, телебачення і, ще більше, масової літератури (заслуговує окремої розмови) поступово і неухильно змінювало свідомість росіян. Вже п'ять років тому 33,5% північних сусідів заявляли про несприйняття України, позитивно сприймали нас 54,7%, а в доброму ставленні зізналися тільки 5,5% з кількасот мільйонної маси. Для порівняння: свою любов до Росії того року підтвердили 47,3% українців, а про несприйняття Росії заявили 6,8%.

Нинішня ситуація відома: 52% росіян готові нині воювати з Україною або загнати у м’ясорубку війни власних дітей.

Про «любов» чи «сприйняття» вже ніхто й не питає…

Отож, не лише навіжений Путін, не лише авантюрна військова верхівка вела Росію до війни з Україною. Зерна нинішньої, м’яко кажучи, «нелюбові» до українців висівали у душах і серцях росіян і майстри російської культури. Хто за «соціальним замовленням», хто за орден або «почесне» звання, а хто й за переконанням. І робили це протягом багатьох років.

Апофеозом стала багатоденна черга до трону Путіна з подячним словом за крадіжку в України Кримського півострова і палке схваленням агресії проти колись братнього народу.

Кортить спитати: а як же з одвічним покликанням – бути совістю нації, яким ви завжди пишалися?

Проте, я цього не робитиму.

Немає у мене сьогодні запитань до російських майстрів культури.

Сергій ЧИРКОВ