Три завдання, що стоять перед Україною в контексті війни з Росією

Агресія Російської Федерації проти України розвинулася настільки, що вже тільки дуже обережні дипломати та політики все ще пробують обманути себе, не називаючи її повноформатною війною. 

Тим самим вони колаборують з режимом Путіна, який відстоює саме таку тезу – мовляв Росія нічого до внутрішнього конфлікту в Україні не має.

Але що змусило Путіна піти на такий ризикований крок?

• Є причини міжнародного характеру.

• Є причини внутрішнього російського характеру.

• І є причини, пов'язані з розвитком подій в Україні.

Звичайно вони пов'язані між собою. Однак для кращого усвідомлення політичних та економічних процесів, що відбуваються на різних рівнях, я б пропонував згрупувати ці причини саме за цими трьома ознаками.

Отож причини міжнародного характеру:

У світі сформувалися три головні центри глобального геополітичного впливу.

Це США з їхньою інституціональною та геополітичною периферією.

Це Европейський Союз з його інституціональною та геополітичною периферією. А це і ОБСЄ, і Рада Европи, і Европейський банк реконструкції та розвитку і т.д. Причому Україна входить в його інституціональну та геополітичну периферію і навіть після чергового Майдану зробила заявку на ще глибшу інтеграцію з цими периферіями ЕС.

І це Китай з його інституціональною та геополітичною периферією. Причому на наших очах Російська Федерація все глибше заходить у інституціональну та геополітичну периферію Китаю. Це і співпраця у рамках ШОС, це і потужні інфраструктурні проекти з експорту нафти та газу з Сибіру до Китаю.

Але є ряд країн, які мають геополітичні амбіції, однак не мають ресурсів для їх реалізації. Це держави ревізіоністи, які хочуть або ввійти у цей домінантний тріумвірат, або його зламати.

До цих держав-ревізіоністів відносяться, як не парадоксально той самий Китай, який є у процесі відвойовування свого провідного місця у цьому тріумвіраті. Тому позиція Китаю двозначна. Це Росія, яка хоче повернути контроль над усім постсовєтським простором, включно з країнами колишнього соціалістичного табору. І це Іран, який претендує на провідну роль у ісламському світі.

У випадку Російської Федерації можна сміливо говорити, що це не лише держава -ревізіоніст, але й держава-реваншист, яка хоче повернути собі домінантну позицію колишнього СССР – тобто повернутися в минуле.

В економічному сенсі на світовій арені спостерігаються два протиречиві у своїй суті процеси.

З одного боку ми бачимо зусилля США сформувати евроатлантичну зону вільної торгівлі. Основними складовими такої евроатлантичну зони вільної торгівлі мають стати – зона вільної торгівлі НАФТА (США, Канада, Мексика) та зона вільної торгівлі ЕС.

Цей проект посилює позиції США та ЕС у їх конкуренції з Китаєм, який поступово перебирає на себе більшу частину реальної, не спекулятивної, економіки.

Разом з тим проект евроатлантичну зону вільної торгівлі, в якого як причіпний вагон входитиме і Україна, є смертельним для геополітичних прожектів Путіна, який хоче сформувати свій маленький за об'ємами, а не за територією, на який поширюється, Евразійський митний союз.

Однак є й більш тривожні тенденції, які можуть протидіяти евроатлантичній зоні вільної торгівлі. Останнім часом можна побачити ознаки формування дивного порозуміння Китаю, Росії та, о диво, Німеччини. Що стосується китайсько-російського тандему, то тут все зрозуміло – Росія у безвиході. Однак Німеччина, непомітно і дуже глибоко зайшовши в російську економіку не лише боїться розриву цих зв'язків. Очевидно німецький бізнес побачив велику перспективу у прямій співпраці з Китаєм. Тим більше, якщо Китай матиме напружені стосунки з США та їхньою периферією, що неодмінно відіб'ється на об'ємі та рівні економічних стосунків.

У контексті цих тенденцій майбутня констеляція світу не така вже й очевидна. Домінантний тріумвірат може бути зруйнований.

Тим більше, що ми ж бачимо, які титанічні зусилля докладає Путін на міжнародній арені, пробуючи шукати собі союзників від Куби до Бразилії.

Однак на сьогодні тріумвірат все ж актуальний і тому не рахуватися з ним неможливо.

Як бачимо Росія вилетівши з "великої двійки" – СССР та США – ще у 1991 році, опинилася на задвірках. Домінантна "велика трійка – США, ЕС та КНР – відвели їй другорядну роль.

Це аж ніяк не корелює з ядерним статусом Росії, яка живе спогадами про минуле.

Не менш істотною причиною такого кроку режиму Путіна стало усвідомлення ним слабкої політичної волі і егоїзму політичних еліт ЕС та США. Йому довго вдавалося їх обманювати. Він провів масовану кампанію по підкупу різних елітних груп на Заході – від керівників держав, як от Герхарда Шрьодера, до провідних аналітиків, інтелектуалів, поп-зірок і т.д.

Куражу Путіну додавала і явне небажання і навіть нездатність Заходу обстоювати не те що свої засади – европейську ідею чи ідею свободи – але навіть і свої інтереси. Захід почав відступати – як це було у випадку російсько-грузинської війни 2008 р., коли Грузію по-суті зрадили.

Які ж є причини внутрішнього російського характеру?

Росія втратила свої домінантні позиції у світі. І це призвело не лише до іміджевих втрат. Це призвело і до цивілізаційної деградації. А ця деградація має безліч сторін. Це і технічний та науковий регрес, це і інфраструктурний регрес, це і депопуляція, це і втрата ідеологічних мотивацій і т.д. В результаті Росія значною мірою стала об'єктом, а не суб'єктом міжнародної політики. І дійсно – з огляду на її слабкість Росії накидують правила гри. Хоч ці правила гри можуть бути і корисні тим, кому їх накидають – як от дотримування принципу прав людини чи збереження світового status quo. На жаль чи на щастя так було і так буде у світовій політиці – і слабкому гравцю цього не уникнути.

Путін, як російсько-совєтський реваншист зробив відчайдушну спробу зламати ці тенденції.

Однак клептократичний (злодійський) характер його режиму не міг цього дозволити – більша частина ресурсів країни – а це головно кошти від експорту газу та нафти – розкрадалися правлячим класом. Росія опинилася на межі банкротства, яке було жорстко прив'язане до вартості нафти та газу на світовому ринку. А її опоненти мають можливість вартість нафти різко понизити, хоча теж бояться цього робити, щоб не призвести до непередбачуваних наслідків. Російська економіка почала стагнувати.

Все це призвело до різкого падіння рейтингу Путіна і потрібні були екстренні заходи, щоб зробити його режим знову популярним.

Такими екстренними заходами було визнано перехід до практичного відновлення російсько-совєтської зони впливу. Тим більше, що досвід анексії грузинських територій стимулював Путіна до подальших агресій.

Крім того Росії, з сировинним способом мислення її еліт, потрібні ресурси. І не про копалини йдеться, а про людей. Скажена депопуляція загрожує їй втратою контролю над обезлюдненими територіями її Сходу. Російські еліти добре розуміють, що час грає не на їхню користь, за цим спустошенням величезних регіонів спокійно спостерігає Великий Китай. Тому потрібні ресурси. Росія вже вигребла більш-менш кваліфікований людський ресурс з Середньої Азії. Єдине, що залишилось, це північний Казахстан, Україна, Білорусь.

Економічні негаразди і тотальна зачистка відносно демократичної опозиції залишили на політичному полі Росії або путінських клептократів, або ж крайньоправих російських націоналістів. Тому цілком природно відбулася змичка клептократів і націоналістів. Так сформувалося ударне ядро сьогоднішнього путінського режиму. І довго без яких-небудь дій ця гримуча суміш залишатися у стані спокою не могла. Тим більше, що режим тільки піднімав температуру у своїй колбі – вона мусіла викинути всю цю енергію постійного приниження, невдач і ненависті.

Ці крайні націоналістичні настрої були шалено розкручені офіційною путінською пропагандистською машиною. Але заквітли вони тому, що попали на дуже благодатний ґрунт російського суспільства, яке, як виявилося, теж прагнуло реваншу.

Жертвами стали Україна у 2004 р., Естонія у 2007 р., потім Грузія у 2008 р. і тепер знову Україна 2013-2014 рр.

Очевидно, що Путін прийняв для себе таку програму дій – постійні війни по периферії Росії, перетворення периферії Росії на випалені, безнадійні території на кшталт Придністров'я, Абхазії, Північної Осетії.

Ця перманентна війна має основною метою не стільки реставрацію СССР, скільки збереження самого Путіна і його клептократичного режиму при владі безкінечно.

Тому Путіну потрібно було перейти межу будь-якої моралі чи навіть пристойності – спалити мости і замкнутися у "суверенній" Росії. Звісно, що це шлях автаркії. Для Росії це кінець. Однак персонально для Путіна со товаріщі – єдине можливе спасіння від долі Саддама Хусейна чи Муаммара Каддафі. Путін вирішив, що для нього пом'якшена доля династії Кім Ір Сена, Кім Чен Іра та Кім Чен Ина більше підходить.

Які ж є причини внутрішнього українського характеру?

Україна у своєму внутрішньому розвитку за 23 роки незалежності не виконала кількох основних завдань.

Вона не провела того комплексу суспільних, економічних і політичних реформ, які були і є вкрай необхідними для того, щоб таке політичне утворення, як держава Україна, взагалі могло існувати.

Причиною того є захланність, недалекоглядність і боягузтво українських правлячих груп. Інколи, як у випадку президентства Януковича, можна вживати не термін "група", а термін "організоване злочинне угрупування".

Президенти Кравчук і Кучма були зайняті грабунком загальнонаціональної власності. Президент Ющенко проявив подиву гідне боягузтво і безвідповідальність. Янукович окрім грабунку просто готував країну до аншлюсу.

Тому Україна періодично вибухала. Бо соціальні процеси попри все ж йшли своїм порядком. Появлявся незалежний бізнес, середній клас, змінювалися активні генерації – а владні групи і далі застрягли на початку 1990-х.

Тарас ВОЗНЯК