Три причини, що привели Росію до статусу міжнародного терориста № 1

На українських полях і селах,

у вогні і полум’ї

 Вирішується доля людства

на нашій недолі.

Така нещаслива земля наша.

 Така наша доля нещаслива.

 Олександр Довженко

Знищення російськими терористами 17 липня 2014 року цивільного повітряного лайнера Малайзії (298 мирних людей на борту) стало поворотним пунктом у ланцюгу подій, пов’язаних з агресією Росії проти України. Вже пролунали порівняння з пострілом Гаврили Принципа, який убив 28 червня 1914 р у Сараєво ерцгерцога Фердинанда та його дружину Софію, чим спричинив початок Першої світової війни.

Сьогодні ми ще не в змозі осягнути всі геополітичні, воєнні, екологічні та моральні наслідки жахливого злочину, скоєного в небі Донбасу. Навіки будуть прокляті ті, хто був причетний до ракетного залпу. До п’ятого покоління каратиме Бог тих, хто радісно реготав, побачивши спалах у небі, хто мародерствував на тому полі крові, яке назавжди залишиться проклятим місцем Донбасу. Але вже сьогодні приходить розуміння грому небесного, який пролунав для людства як ще одне, можливо, останнє попередження для країни, ім’я якій Росія — яка вдерлася на землі сусідньої миролюбної держави і принесла з собою смерть, поневолення, бандитську зневагу до усталених міжнародних норм і законів людської моралі.

Ми ще не знаємо, яку кару відміряє Історія цій країні, хоча розуміємо її невідворотність.

Але вже сьогодні ми точно знаємо — які причини привели Росію до статусу міжнародного терориста №1.

1 ВІДРОДЖЕННЯ ІМПЕРІЇ ЗЛА

Упродовж останніх п’ятнадцяти років на очах у західного світу, що перебував у стані «демократичної ейфорії» (закінчення холодної війни, розпад СРСР, відновлення демократії в країнах Центральної та Східної Європи), у Росії повільно, але невблаганно зростали і множилися сили неонацизму, імперського реваншу, ненависті до демократичних цінностей і презирства до міжнародних угод щодо недоторканності кордонів і прав людини.

Так у Веймарській республіці раковою пухлиною у 1920 — 1930 роках розростався нацизм, рушійною силою якого стало прагнення реваншу за програну Німеччиною війну, расова зверхність плебеїв, сліпа віра в насильство й непереможність озброєних банд СА і СС.

Захід (США та ЄС) не вірив у подібний розвиток Росії, більше того — вкладав величезні кошти в «демократичні» перетворення держави Путіна (як не як — члена G-8), її інтеграцію в глобальну ліберально-демократичну систему. То були марні ілюзії: такі ж самі, як спроби США зробити своїм союзником Садама Хусейна або намагання «приручити» Аль-Каїду під час совєтської інвазії до Афганістану.

Росія повільно «піднімалася з колін» — тобто, не бажаючи перебороти фантомні болі від ампутованих кінцівок імперії, переймалася духом реваншу, відновлювала фальшиві міражі сталінського минулого; тимчасовий потік нафто— і газодоларів породжував бундючні мрії про світову наддержаву — хоча об’єктивні дані свідчили про зменшення глобального економічного значення Росії, про деградацію економіки й освітньо-наукового потенціалу, про втрату демократичних завоювань російського народу.

Обсяг економіки Росії сьогодні становить два триліони доларів, ЄС — 16 трлн і США — 16 трлн. Таким чином, Росія не витримує жодного порівняння із сукупним ВВП США і країн ЄС, будучи слабшою в 16 (!) разів. Вислів сенатора США Джона Маккейна: «Росія — це бензоколонка з ядерною зброєю», на жаль близький до істини.

Падіння комунізму і розпад СРСР породило надії на відродження демократичної Росії, вільної від всевладдя таємної поліції та божевільного бажання нав’язати світові свою ідеологію й державну систему поневолення.

Але Росія, «творчо» осмисливши сталінсько-брежнєвську спадщину, повернувшись до монархічно-шовіністичних витоків царизму і удосконаливши новітні електронні технології впливу на громадську думку, знову, наче ванька-встанька, перетворилась на небезпечного мутанта, новий модернізований варіант Імперії Зла.

На превелике здивування західних лібералів, падіння комуністичної системи не призвело до морально-демократичного відродження Росії: доводиться визнати правоту тих, хто твердить, що не комунізм (європейський винахід) вплинув на Росію, а навпаки — Росія породила більшовизм з усіма його потворними злочинами.

Культ державного насильства і поневолення інших народів (інородців) увійшов у генетичний код російського народу.

2 ПОМАЗАНІ «РУССКИМ МИРОМ»

Відкидаючи високі християнські традиції своїх філософів ХІХ — початку ХХ століття, ігноруючи устремління демократів часів «перебудови», Росія на початку ХХІ століття духовно деградувала, ліквідуючи демократичні свободи, зомбуючи населення відвертою брехнею на каналах ТV, зміцнюючи союз чекістської держави з мракобісним варіантом агресивного православ’я, сприяючи появі маси чорносотенних організацій як в Росії, так і за її межами — зокрема в Україні.

У сучасній Росії забуто слова нашого великого співвітчизника Ніколая Бердяєва, що характеризують «чорну сотню»: «Этот гнойник русского народа, осмеливающийся называть себя союзом русского народа, ненавидел все, что есть великого в русском народе».

Червоно-коричневі російські нацисти-маргінали, такі як А. Дугін, А. Проханов, С. Глазьєв, що тривалий час перебували на узбіччі російської суспільної думки, яка на початку ХХІ століття ще зберігала демократичний пафос часів падіння Імперії Зла (згадаймо традиції А.Сахарова, Г.Старовойтової, А.Політковської, Ю.Афанасьєва, В.Новодворської та інших), поступово, за підтримки Путіна та його режиму, завойовували провідні позиції в формуванні політики державного шовінізму та агресивного поборювання будь-яких цінностей західної демократії. Було сформульовано постулати «РусскАго міра» — як співтовариства «людей різних національностей, які розмовляють російською і живуть у різних регіонах світу (!), людей зі своїм особливим генетичним кодом, що не бояться смерті й зневажають безглуздий житейський затишок (!)».

Це — кодекс російських кондотьєрів, перекотиполя без роду і племені, усіх цих Гіркіних і Пушкових, авантюристів, найманців і заброд, за якими стоять Путін і Кіріл Гундяєв. За сприятливих умов ця наволоч перетворить не лише Україну, а й Ізраїль, Латвію, Сербію, Молдову чи Австралію на «русскую народную рєспубліку» — був лише наказ, гроші і озброєння. Такі ж терористичні покидьки зростали на нашій землі, безперешкодно охоплювані спрутом «руського міра».

Замість ІІІ Інтернаціоналу — цього бойового диверсійно-терористичного загону комуністичної Москви — виник «Русский мир» — підривна організація, заснована на інших — не інтернаціональних, а російсько-шовіністичних принципах, цілі якої залишилися незмінними: служити знаряддям зовнішньої політики Кремля в його намаганнях відродити Євразійську імперію і протиставити Росію сучасному Заходу.

Якщо метою Сталіна було повернення Радянського Союзу до кордонів царської Росії (Молотов наприкінці життя самовдоволено сказав: «Мы справились с этим неплохо»), то ціль Путіна скромніша: повернути Росії кордони СРСР. Параноїдальною надметою цього недосяжного проекту стало насамперед ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНИ — держави і народу, української мови і української культури, самої ідеї Майдану — як символу свободи і гідності нашого народу.

Якщо ІІІ Інтернаціонал висував гасла класової солідарності трудящих, то «Русский мир» увібрав у себе цілком нацистський, гітлерівський принцип «крові», що закликає до етнічної війни з інородцями.

Звернімось до історії. У той час, коли більшовики намагалися грати на інтернаціональних почуттях, створюючи свої мертвонароджені «народні» й «демократичні» республіки — від Баварії до Туви — німці ще до приходу Гітлера до влади почали грати на національних почуттях: 1925 р. Густав Штреземан, канцлер Німеччини від Народної партії, писав, що одним із великих завдань Німеччини є захист німців, які мешкають за кордоном — тобто «10 — 12 мільйонів співвітчизників, що перебувають під чужим ярмом». Гітлер перетворив цей принцип на знаряддя війни, агресії і загарбання (Австрія, Чехословаччина, Польща).

У десятках близьких до Німеччини і далеких країн було створено організації громадян німецького походження, як прообраз путінського «міра», контрольовані НСДАП та гестапо. Так, перед війною у США німецько-американський союз нараховував понад 300 000 членів й 750 нацистських організацій. В Аргентині мешкало 80 тис. німців, але найбільше їх було в Бразилії — майже 600 000, із яких 15 000 належали до НСДАП. Для координації диверсійної діяльності німецьких меншин у сусідніх із Рейхом країнах 1935 р. було створено «Народний союз німецьких справ за кордоном» (Volks band fur das Deutchumim Ausland), якому підпорядковувалися тисячі німецьких організації і 400 закордонних осередків нацистської партії. Так на територіях суверенних країн виникали центри диверсії, зради, зародки п’ятої колони, які розпочинали розпалювати етнічну ненависть супроти своїх співгромадян, знищувати національні (чеські, польські та інші) школи й насаджувати німецьку мову.

Сьогодні нас, м’яко кажучи, дивує той факт, що європейські політики, особливо німецькі, знаючи достеменно, до чого призвела ця гітлерівська політика, не звертають уваги на нацистсько-етнічний аспект ведення Росією війни в окупованому Криму і на Донбасі. Між тим, достатньо переглянути вражаючі трагічною правдою номери газети «Слово просвіти», щоб зрозуміти масштаби етнічних звірств і злочинів, учинених російськими шовіністами проти українців у тимчасово окупованих районах.

Цей принцип етнічної ненависті до українців (яких ще донедавна зверхньо поплескували по плечу, називаючи «братами») неприховано демонструють Дугін і Глазьєв. «Раньше мы смотрели на Киев и на Галичину. Теперь нам просто не на что смотреть. Эти ублюдки больше никого не интересуют. Они еще исторгают проклятия и плюются кровью, но их время прошло. Начинается время Новороссии» — пише Дугін (24.05.2014). І закликає: «Путин, раздави гадину! Надо убивать украинцев, убивать и убивать! Как профессор я так считаю» (6.05.2014). І далі: «Складывается впечатление, что Одесса и Харьков слишком доверяют подлецам из старой политической элиты. Только народное восстание — судьба всего Юго-Востока. ДНР — уникальная зона освобожденного (!) русского мира. Там Донецк и Славянск, и Мариуполь, и Краматорск. И не менее прекрасен Луганск. Юго-восточный фронт должен объединить земли русского мира в нового военно-политического субъекта — Новороссию. Очень жаль, что Одесса и Харьков...все еще пассивны в смысле политического самоопределения и организации самообороны. Николаев, Херсон и Днепропетровск, полагаю, должен приступать к партизанским действиям против тоталитарных репрессий хунты» (З запису Дугіна у «Фейсбуку» від 28.04.2014). І це професор Московського державного університету, теоретик геополітики і євразійства, провісник нового російського Середньовіччя, що виступає сьогодні як заурядний провокатор і підбурювач убивства українських громадян (серед яких немало росіян), руйнування мирних міст і сіл України.

Після знищення пасажирського літака воїнством «РусскАго мира» Александр Гелійович не відмиється від крові невинних жертв. Так само, як його улюблений німецько-нацистський геополітик — євразієць Карл Гаусхофер, який життям своїм, свого сина і дружини розплатився за злочини гітлерівського режиму.

Ще одним теоретиком «нової російської цивілізації» намагається стати С.Глазьєв, уродженець Запоріжжя, радник президента Путіна з питань євразійської інтеграції, який на цьому безславному шляху робить відкриття на рівні клінічних форм шизофренії.

«Нынешние еврофашисты стремятся уничтожить не только национальные, экономические и культурные отличия, но и индивидуальное  разнообразие людей, включая половозрастную дифференциацию(!)»

«Главным двигателем современного еврофашизма является евробюрократия (!)... По сути, ЕС является евробюрократической империей, формирующей свое экономическое пространство в интересах американско-европейского капитала под контролем США (!)»... «Совершающаяся на Украине катастрофа, по сути, может быть определена, как агрессия США и их союзников по НАТО против России (!)».

Цікаво, чи Обама і Меркель читали маячню путінського радника? Нагадаю, що 14 серпня 1939 року, напередодні гітлерівського нападу Німеччини на Польщу, нацистська газета «Національцайтунг» писала: «Існування польської держави — це ганьба для світової культури і небезпека для миру».

Ось що пише Глазьєв про «українських агресорів» для прохановської газети «Завтра»:

«Вместо «Хайль Гитлер» кричат: «Слава героям», главным подвигом  которых является расстрел беззащитных евреев в Бабьем Яру. При этом украинский олигархат, включая руководителей еврейских организаций, финансирует антисемитов и нацистов «Правого сектора»... Спонсоры Майдана забыли, что в симбиозе нацистов и крупной буржуазии нацисты всегда подминают либеральных бизнесменов. Это уже происходит на Украине: оставшиеся там олигархи соревнуются с фюрерами «Правого сектора» в русофобской и антимоскальской риторике, а также в присвоении собственности сбежавших в Москву бывших спонсоров нацистов (!)» — С.Глазьев 15.05.2014.

Як бачимо, нинішні теоретики російського нацизму, так само, як і практики з численних чорносотенних організацій, намагаються об’єднати в одну мішень постаті євреїв (давня традиція) і українців: якщо пропагандисти НКВД вигадали в 1943—1944 рр. термін «німецько-українські буржуазні націоналісти», то їх нащадки вишукують сьогодні міфічних «жидо-бандерівців»». У Києві вже народився невеселий жарт: якщо ці покидьки окупують Київ, євреям та українцям доведеться носити жовті зірки Давида із синім тризубом і разом йти до Бабиного Яру...

Чітке уявлення про мету «РусскАго мира» в Україні дав московський терорист Бородай — «прем’єр» самопроголошеної ДНР:

«Границы «Русского мира» значительно шире Российской Федерации. Я выполняю историческую миссию во имя русской нации(!), суперэтноса, скрепленного православным государством. Так же, как на Кавказе, я борюсь на Украине против сепаратистов, которые находятся в Киеве, борются против Российской империи» (цит. Грани.ру. 21.07.2014).

Росія задихається сьогодні під владою духовної черні. Дмітрій Биков, відомий російській літератор-ліберал, твердить:

«Главный враг свободы в России — это не режим, не ГБ, не цензура, не репрессии. Это шовинизм. Национализм. Потому что именно с помощью национализма как с помощью угарного газа глушат больного, чтобы он не лечился» («Эхо Москвы», 18.04.2014).

Точніше було б сказати, що ворогом Росії є шовінізм, який зріс на токсичних дріжджах режиму, влади чекістів, цензури та репресій.

«Русский мир», «русская черная сотня», «ввічливі зелені чоловічки», бандити Криму й Донбасу та мільйони зомбованих громадян Росії мають свого вождя і вчителя, головного натхненника війни з Україною та Заходом.

Ім’я його — Путін.

3 ПУТІН — «НАШЕ ЗНАМЯ БОЕВОЕ»

Спочатку Путін — дрібний КГБістський функціонер, корумпована шістка А.Собчака в малиновому піджаці, був недооцінений як російськими можновладцями, так і міжнародними політиками. Навіть такий непримиренний критик Єльцина, як М.Полторанін, колишній демократ, член міжрегіональної депутатської групи, досить зверхньо характеризував майбутнього самодержця Росії: «Путин... от пронырливых гэбистов набрался лукавства и алчности, от Собчака — нарциссизма и хлестаковщины, от Ельцина — угрюмого презрения к судьбе нации. Все эти качества... выдали диффузный продукт... большой разрушительной силы» (М.Полторанин «Власть в тротиловом эквиваленте. Наследие царя Бориса», М. 2010).

Насправді ж, еволюція Путіна — від казково багатого плейбоя, який з командою чекістів і газпромівців пограбував Росію — до зловісного диктатора, здатного розпочати Третю світову війну, набагато складніша, ніж її уявляє Полторанін.

Путін сьогодні — гібридний вождь російського шовінізму і чорносотенних антизахідних сил: він — цілком сучасний продукт нової інформаційної епохи, який вивчив досвід Сталіна, Гітлера, Брежнєва, Андропова, білих генералів і червоних чекістів. Путін явив світові новий феномен ХХІ століття, поєднавши в Росії деякі фасадні риси псевдодемократії з глибинним чекістським авторитаризмом. Його ідея-фікс — довести життєспроможність антизахідної, антиліберальної моделі державності, як особливого проекту російської цивілізації.

Яка це «цивілізація» — можна вочевидь побачити в містах і селищах Луганської та Донецької областей.

Це — цивілізація бандитів, у порівнянні з якими крадії Янукович, Азаров і Клюєв здаються витонченими аристократами. Це — цивілізація розстрілів, викрадень і тортур. Символом цієї «цивілізації» є той п’яний нелюдь із неголеною пикою, що стоїть на місці уламків «Боїнга-777» з дитячою іграшкою в руках. Це — цивілізація черні, жлобів і вбивць, що упиваються своєю владою над нормальними людьми. Це — «цивілізація» фашизму. Це та «цивілізація», що очікує Росію після повернення цієї зграї терористів на рідну землю. Вони ще принесуть у Росію вогонь і кров, ще штурмуватимуть Кремль.

Допускаючи (поки що) існування в Росії певних ознак ліберальної інформаційної епохи (Інтернет), Путін поставив на службу режиму всевладдя тотальної геббельсівської пропаганди. Свідомо садистською була заява Путіна про «талановиту людину — Геббельса» в присутності переляканих сивобородих єврейських мудреців, які добре розуміють — що приніс Геббельс їхньому народові.

Приклад Путіна — цього політичного карлика (М.Полторанін із презирством писав, що «з Путіна Сталін — як з чайника паровоз»), охопленого манією величі й комплексом меншовартості, сповненого зверхності до лідерів ліберального Заходу, вважаючи їх «лохами», «корисними ідіотами» (згадується епізод у Мюнхені 1938 року, коли Гітлер, проводжаючи автомобілі з Чемберленом і Даладьє, сказав: «Це жахливо, які переді мною нікчеми») — показує, якими злоякісними мутаціями повниться світова історія, що не знає ні вічного тріумфу демократії, так само, як і вічної влади темряви. І якщо існує закон збереження Добра, то паралельно працює закон збереження Зла.

Хоч як сумно це визнавати, всі сили Зла, що з такою руйнівною люттю виявили себе у віці ХХ-му, нікуди не зникли, а залишилися у латентній — прихованій — формі і час-від-часу вириваються на поверхню Історії, як розпечена лава раптово з’являється в залишках згаслих вулканів.

Путін, що на очах у людства, на українських полях і українській крові робить спробу відновити Імперію Зла (правда, в карикатурному вигляді й урізаному форматі), за лічені роки став надзвичайно небезпечним порушником міжнародного порядку й миру, гарантом якого мала бути Росія — ядерна держава, член Ради Безпеки ООН, донедавна — член «вісімки», підписант найважливіших міжнародних угод і декларацій.

За даними А.Ілларіонова, за весь період президентства Путіна питома вага Росії в сукупних військових видатках світу зросла в 5,2 разу — з 0,95% 1999 р. до 4,94% 2013-го. Це — рекордний світовий показник. Одночасно індекс громадянських свобод і політичних прав в Росії знизився з 42 до 26 (індекс невільних країн — менше ніж 34). Однаковий індекс із Росією (26) мають Афганістан, М’янма, Оман, Ємен, Руанда, а вищий — тобто більш вільні — 169 країн (з 209), серед яких Зімбабве, Катар, Ангола.

Ще з 2004—2005 років — часів першого Майдану — Путін готував Україні помсту за свою поразку в Києві.

Замість того, щоб дбати про добробут і вільний розвиток народів РФ, про дружні сусідські відносини Росії та України, він кидав гроші на зміцнення диверсійно-терористичних формувань, розробляв плани анексії, розчленування і знищення України. Путін хабарами і погрозами, нагаєм і пряником розтлівав українське керівництво, перетворюючи так звану «еліту» на шпану зрадників, агентуру Луб’янки, на п’яту колону. Він, який зневажав Януковича, як зневажає табірний опер зека-стукача, — цинічно спостерігав, як цей злодюга перетворює Україну на першу в Європі повністю криміналізовану державу.

Переконаний, що настане час, коли ми дізнаємось всі деталі подій лютого 2014 року: як Путін спровокував Януковича спочатку на кровопролиття на Майдані, потім на втечу — для того, щоб під час безвладдя захопити Крим і почати військову операцію проти континентальної України.

Друга — і остаточна поразка путінських маріонеток на Майдані 2014 року зірвала всі гальма, вивергнула на поверхню «національного лідера Росії» всю ледве погамовану лють на українців.

Розпочавши війну Росії з Україною, проливши українську кров на українській землі, Путін зважився на злочин проти світового слов’янства, проти православ’я, проти родинних почуттів багатьох росіян та українців. Він вчинив злочин Каїна проти Авеля.

Бажаючи поставити Україну на коліна, він, збивши іноземний пасажирський літак, прип’яв себе і очолюваний ним «Русский мир» до стовпа ганьби: такі речі не вибачає ні суд людський, ні тим більше Суд Божий.

Від 17 липня 2014 року, від знищення трьох небесних сотень в небі над Донбасом, почався новий відлік світової історії.

Якщо совєтській Імперії Зла вдавалося до часу приховувати свої злочини  (Голодомор, убивство польських полонених у Катині, змова Сталіна з Гітлером, знищення пасажирського лайнера корейських авіаліній тощо), то сьогодні, в час глобальної мережі, це не під силу жодному диктатору, жодному Лаврову-Чуркіну.

Ще багато злочинів можуть скоїти Путін та його «Русский мир». Ще в жорстокій борні втрачатиме кращих людей українське військо, Ще йтиме за плечима України закулісний торг на Заході і ще тяжкі випробування очікують нас.

Але сталося головне: Путін програв Україну. Програв Європу, США, Канаду. Він програє Росію.

Юрій ЩЕРБАК