Ми хочемо виграти війну, не стріляючи у ворога

Тільки українці вважають за доцільне рефлексувати у ситуаціях, здавалося б, однозначних. 

Крим засвідчив, що наші вояки не можуть стріляти на ураження, - попри інтернет-істерики на кшталт «не було наказу», я вкотре нагадаю про категоричні вимоги усіх армійських статутів про потребу відкривати вогонь у випадку безпосередньої загрози. Донбас додає нам прикладів, правда, іншого штибу: Київ зволікав до останнього, міркуючи, як оце б та хутчіш розпочати там опалювальний сезон, виплатити тамтешнім пенсіонерам їхні хай жалюгідні та все ж гривні. Природне бажання не кинути місцеве населення у біді якось не надто корелювалося із неприродним бажанням того ж таки населення вкусити руку благодійника.

Те ж і з Росією. Україна чи не останньою з-поміж пристойного світового співтовариства запровадила санкції проти агресора. Факт, мабуть, винятковий для історії, бо йдеться про закономірні обмеження того, хто напав на тебе ж. Про історію постачань реактивних двигунів, які з великою імовірністю монтувалися на ракетах, що ними відтак обстрілювали наші війська в АТО, вже мовчу. Її не здатне переплюнути зволікання із «солодкими» активами нашого ж президента у Росії. Знову ж таки – природне бажання тримати гроші в тиші ніяк не поєднується із потребами реальної ситуації. 

Ось днями мине рік бойні на столичному Майдані. Здавалося б, - переглянуто кілометри відеосвідчень, вивчено купу розмаїтих розповідей безпосередніх учасників подій. Розпочато кримінальні провадження проти винуватців – організаторів та виконавців. Але ці провадження стосуються... фантомів. Адже більшість злочинців – давно за кордоном, а ті, хто залишився, вміло користають із вад нашого закону, точніше, з вад суддів старого гарту, і втікають з-під домашніх арештів. Вже другий постмайданний генпрокурор лише розводить руками констатуючи, що розслідування подій річної давності наштовхується на шалені перешкоди. Між тим, люди не знають про ці перешкоди, а відтак цілком резонно висновують, що хтось із нинішньої влади зацікавлений у цьому.

Зрештою, недавня історія із австрійською візою Портнова, або ж одкровення Саші-стоматолога про його санкт-петербурзький бізнес ставлять під сумнів прокурорські звіти про арешти активів (недавно нам сказали, що заарештовано статки Януковича на суму ледь не 3,5 млрд.грн.), про співпрацю України з Інтерполом у справі переслідування і засудження стовпів вчорашнього режиму.

Ми рефлексуємо над гуманітарно-моральними складовими нашої перемоги над диктатором, ми схильні до не надто вчасних роздумів над тим, що видається невластивим для мирного трибу життя. Ми хочемо виграти війну, не стріляючи у ворога, зазираючи йому у вічі з надією побачити там віддзеркалення наших думок. Але так не буває, він прийшов убивати, і в його зіницях немає нічого, крім ненависті.

Найлегше у всьому винуватити владу. Мовляв, вона виявилася нездатною до опору, вона хоче лише красти, наживаючись на людській біді, вона користає моментом, аби набити собі кишені, обвалюючи гривню тощо. Але зізнаймося самі собі в одній дуже делікатній підміні понять. Ця влада обрана нами, не імпортована з Росії чи Штатів; вона – віддзеркалення наших настроїв і наших надій; вона, зрештою, те, на що здатен рефлексуючий народ. Ми навчилися валити неугодні нам режими, ось тільки б навчитися ще обирати тих, хто здатен по-людськи правити.

ihorhulyk