Чергова показуха з номерами на шоломах замість реальних змін в міліції

Кілька днів тому інтернетом розлетілась новина про те, що київські міліціонери матимуть ідентифікаційні номери на шоломах. 

Сама новина виглядала досить оптимістично, адже громадські активісти давно вимагають якоїсь ідентифікації “космонавтів” – міліціонерів в екіпіруванні на акціях протесту і під урядовими будівлями. Начальник київської міліції Олександр Терещук, на якого посилались журналісти, рекламував нововведення цілком правильними аргументами: “З сьогоднішнього дня всіх працівників міліції, які заступають на службу, ми зможемо ідентифікувати”, “самі міліціонери навряд чи будуть перевищувати повноваження, розуміючи, що їх відразу ідентифікують”.

Але ми, як водиться, міліціоннеру на слово не повірили і вирішили розібратись, звідки ростуть ноги цієї ініціативи, і чи насправді все так добре, як розказує міліцейський генерал. В своєму інтерв’ю Терещук посилається на наказ міністра про номери на шоломах. Написали запит на доступ до публічної інформації і отримали у відповідь сам наказ.

З тексту наказу з’ясувалось декілька цікавих речей:

Номери наносяться “на протиударні шоломи на поверхню з боку потилиці”. Тобто для того, щоб можна було зафіксувати номер, перед тим, як бити когось, міліціонер повинен підійти до жертви і повернутись спиною. Трохи незручно, правда?

Наказ зобов’язує працівника кожного разу при отриманні шолому записувати у “книзі видачі й приймання озброєння та спеціальних засобів” інвентарний номер шолома та своє прізвище. Тобто шоломи щодня будуть отримуватись різні. А сам журнал має гриф “для службового користування”, а значить зазирнути в цей журнал просто так ніхто не зможе. Тобто можливо після відкриття кримінального провадження адвокату потерпілого і нададуть таку можливість. Але де гарантія, що до того часу запис з журналу не пропаде чи не зміниться?

І взагалі, наказ виданий з метою “організації належного контролю за зберіганням в органах і підрозділах внутрішніх справ спеціальних засобів індивідуального захисту, зокрема протиударних шоломів”. А ви думали, МВС хоче забезпечити захист ваших прав?

Нехай так, припустимо, що начальник ГУ МВС в Києві справді хотів, як краще – використати прості інвентарні номери для визначення порушників. Припустимо, що він не дочекався, поки МВС нарешті запровадить єдину систему ідентифікації. Але щойно ми це припустили, як з’явилась ще одна новина (в той самий день, коли і новина від Терещука) – за невиконання того ж таки наказу про номери на шоломах звільнено начальника штабу Святошинського райвідділу в Києві.

Ну добре, припустимо, що справді чоловік винен – не знайшов фарби, не вирізав трафарети, не написав номери за ті 5 днів, які йому на це відвів міністр (наказ датований 25 листопада, а номери по всій країні мали нанести до 1 грудня 2014 – шалені темпи як для відомства, що за рік не спромоглось ніяк по-іншому ідентифікувати працівників). Але тут ми пригадали, що саме в цьому райвідділі за три дні до згаданих подій незаконно утримували неповнолітнього та не допускали до нього адвоката. Про це писали в соцмережах активісти і навіть народний депутат, тож історія набула розголосу. Розслідування порушень, вчинених самими правоохоронцями, ніколи не були сильною стороною нашої міліції, але, очевидно, комусь треба було показово надавати по шапці, щоб заспокоїти публіку. От і знайшли цапа-відбувайла (за іронією долі, саме начальник штабу в райвідділі відповідає за камери для затриманих) і причину, за що його звільнити.

Звичайно, зв’язок між усіма описаними вище подіями – це лише наше припущення, однак інколи факти дуже красномовні.

Насправді ж, запровадити ефективну систему ідентифікації міліціонерів нескладно і, як не дивно, не так дорого. Необхідно створити єдину базу даних унікальних ідентифікаційних номерів працівників міліції по всій країні, видавати номери працівникові один раз і на всю службу, дублювати номери на усіх видах форми і спецзасобів (це, до прикладу, може бути одна і та сама липучка, що переклеєються на різні види форми чи навіть на шоломи) та в посвідченні, заборонити міліціонерам перешкоджати фотографуванню чи фільмуванню номерів, забезпечити, щоб міліціонери не знімали ці номери під час служби і закріпити це все в законі. Відповідні ініціативи вже з’являлись в парламенті, але були заблоковані в тому числі і Міністерством внутрішніх справ. Натомість керівництво міліції продовжує спекулювати на цій темі, жодним чином не наближаючись до реального вирішення проблеми безкарності міліціонерів-порушників.

Марина ЦАПОК