Три думки щодо нинішньої складної ситуації в Україні

Мінські домовленості від 12 лютого викликають більше запитань, ніж дають чітких відповідей. І все ж таки це шанс на мир – не більше, але й не менше. 

Документи вже викликали в експертному середовищі сплеск геть усіх емоцій, які тільки можна уявити, без найменших винятків. Схоже, що істина десь посередині між крайніми точками зору.

Пробуючи відповісти бодай на окремі питання, поставлені Мінським саммітом, розгортаю щойно виданий в Ужгороді збірник “Регіональна стабільність на кордонах України та ЄС: сучасні виклики та інструменти забезпечення”, де представлено думки найкращих українських експертів, зібраних докупи Ужгородською філією Національного інституту стратегічних досліджень (С.Мітряєва).

Директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Г.Перепелиця відзначає, що В.Путін ще з 2007 р. чітко узяв курс на подолання нинішньої однополярності світу (американоцентричної) і бореться за повернення Росії статусу однієї з двох головних світових потуг (якщо не вийде повернутися до двополярності, то хоча би на трьох із Китаєм, чи як там вийде). У цій стратегії ключовий акцент робиться на інформаційно-психологічні впливи, застосування інформаційної зброї тощо. Додамо від себе, що ставка, грубо кажучи, на брехню, але високопрофесійну, яка більшості українських брехунів і не снилася. А нею, як відомо, увесь світ пройдеш, хоча назад вже не повернешся.   

Інша зброя В.Путіна – гібридна війна. Це поняття ввели в обіг сучасні американські політологи Ф.Хоффман і  Н.Фрейер. Гібридна війна поєднує чотири форми протистояння: традиційні бойові дії, іррегулярну війну (партизансько-диверсійні акції), катастрофічний тероризм і підривну діяльність (шпигунство, інформаційний терор, розклад противника). Коли поєднуються бодай дві з цих чотирьох форм, маємо гібридну війну. Як бачимо, на нашому Сході чітко поєднуються три останні форми плюс кілька разів ситуація балансувала на грані долучення до неї і першої, традиційної форми, тобто відкритого введення регулярних російських військ.

Г.Перепелиця підкреслює, що гібридна війна є поза існуючими міжнародно-правовими рамками, тому-то її так тяжко врегулювати. У Мінську ми саме це і побачили. Очевидно, що гібридна війна може закінчитися тільки гібридним миром, і підписана угода пропонує якраз щось подібне. Воно сприймається як ні риба ні м’ясо, але схоже, що нічого іншого в цій ситуації просто і не може бути.  

М.Сунгуровський з Центру Разумкова нагадує, що на думку багатьох експертів, холодна війна у 1990-х так і не завершилася, а перейшла у нову, ще складнішу форму глобального протистояння – холодний мир. Тепер одне з основних питань – контроль над енергоресурсами і засобами їх транспортування. В цьому сенсі Україна опинилася на самому перехресті протилежних інтересів.

Директор Харківської філії НІСД О.Фісун вказує, що конфлікт можна розв’язати тільки разом із переформатуванням усієї державної машини України. Наразі же розбудова держави зводиться (в тому числі упродовж останнього, уже пореволюційного року) до “боротьби клієнтарно-патронажних груп за контроль над” державними інституціями. Додамо, максимально спрощуючи, питання зараз стоїть так: хто буде зверху  – Ахметов, Коломийський чи хтось третій? Ясно, що Небесна Сотня гинула не за це. Не за це борються і добровольці (та мобілізовані) на Сході. Але поки державу не буде реформовано, все зводитиметься саме до такого примітивного питання.

Це тільки три думки з нової й украй актуальної книжки, яка з’явилася дуже вчасно – як ложка до обіду.  Сказане у ній теж не істиною в останній інстанції, але це, принаймні, добрий прожектор, що освітлює нинішню складну ситуацію в Україні.

Сергій ФЕДАКА