Пахне відчаєм. Один день з життя військового

Тут пахне кислим, пахне потом солдат, пахне відчаєм - ці запахи, здається, в'їлися не лише до твоєї форми, але й до шкіри. Найтяжчі сни приходять перед підйомом. Зазвичай сниться щось із життя на Великій землі: тепла дружина, син, люди з минулого, інститут, школа.

Ці видіння тривожні та пронизливі, адже після пробудження настає момент усвідомлення, що насправді вже три тижні, як ти не належиш собі, що твоє життя змінилося, і шляхів до відступу немає. Де я, чому я, вкотре думаєш, вилазячи зі спальника, і що принесе мені новий день?

Це минуле з чергового ще свіжого сну ніяк не монтується з твоїм нинішнім досі незвичним амплуа військового. Ці перші півгодини нового дня - недобрі до тебе, адже демони сумнівів і страхів чомусь напосідають саме спросоння. Нарешті мобілізовані виходять з наметів. Усі кашляють, відхаркуються, лаються, курять. Найзавзятіші вирушають на пробіжку. От і сусід за моїм наметом - Діма з Чернівців - побіг.

Він прокидається о 5.30, біжить кілька кілометрів, потім обтирається крижаною водою, і в той час, коли ми тільки вилазимо з намету, Діма вже сидить на лавці та викурює свою першу сигаретку.

Вдома на нього чекають двоє дітей. 

А потім починається сніданок. Ти вже відійшов від своїх непотрібних снів і стаєш до черги за ранковою кашею. Більшість мобілізованих харчами незадоволені. Наїстися - можна, насолодитися їжею - навряд чи. Мужики суворі, похмурі, хворі, стоячи у черзі за черговою "псячкою" з тушонкою, кашляють, пересуваються поволі, ховають очі.

Дехто з похмілля, інші просто втомлені після ночі на твердих нарах. Черга тягнеться вздовж паркану з колючкою, що загороджує оружейку. Це нагадує табір суворого режиму.

Зрештою, більшість командирів з мобілізованими поводяться не набагато краще, ніж "вохра". Поваги - мінімум, зичливості - катма. Хоча більшість з їхніх підлеглих на це явно не заслуговує. Деякі офіцери виправдовують таке своє поводження із солдатами чи тутешні умови перебування тим, що у країні війна. Та ясно, що війна. Але все ж це не привід ліпити із вчорашніх робітників, трактористів або менеджерів безправних рабів. Тим не менше, багато хто відчуває себе приблизно так.

Ті, хто служили раніше, кажуть - ну йопт, армія така і такою залишатиметься ще довго. Після сніданку починаються навчання. Взвод прямує до оружейки. У кожного свій калаш, більш-менш пристріляний, майже рідний. Отримавши зброю, батальйон стає на ранкове шикування. Після цього починається найцікавіше і, власне, те, заради чого зібрали в цьому місці стільки різних чоловіків, - навчання. Його процес та доступність сприйняття залежать від інструктора. Але самі заняття переважно цікаві і потрібні, хоча, як на мене, замало теорії. Її складова осягається у безпосередньому спілкуванні із солдатами та офіцерами, що вже бували на Сході.

Навчання тривають до першої дня, далі - знову черги за баландою та кашею. Перед очима миготять червоні шиї солдат. У натовпі вихоплюєш уривки розмов, смішні діалоги та анекдоти. Дістаю телефон та занотовую почуте. У кухонному наметі парко, пахне кислим, пахне потом солдат, пахне відчаєм.

Ці запахи, здається, в'їлися не лише до твоєї форми, але й до шкіри. Такої ж червоної та завітреної, як і у всіх. Після обіду - сон у розжареному наметі, побутові клопоти, прання, гоління, чистка зброї. Остання процедура особлива. Вона вимагає витримки, кмітливості та любові до свого автомата. Чистка зброї - ритуал, священний та інтимний, немов причастя або секс. Дехто може ходити в подертих шкарпетках і стріляти у побратимів сигарети, але віддасть останні гроші за набір для чистки зброї. Хоча є і такі, що протирають автомат лише зовні: однаково він залишиться на полігоні.

 Четверта по обіді: шикування, потім знову навчання. Стрільби, тактика, інструктажі. З шостої - вечеря. О дев'ятій - вечірня перевірка, досить принизлива для багатьох мобілізованих процедура. Руки за спиною, грубі жарти офіцерів та старшин стосовно солдатів, - малоприємні півгодини часу. Загалом, у роті є три-чотири аватари, кілька складних характерів, з десяток вискочок і більшість звичайних нормальних мужиків, але так чи інакше страждають майже всі.

Вдома на них чекають дружини, діти, можливо, бізнес та улюблена справа. Більшості - вже за тридцять, а тут вони відчувають себе винуватими за своє існування, приниженими лише тому, що сміють бажати відпусток, звільнень, нормальних санітарних умов та відповідного ставлення. Відбій.

Ти залазиш до свого спальника, накриваєшся ковдрою і намагаєшся заснути, не думаючи про цивільне життя. Не думаючи про сім'ю. Не думаючи про своє майбутнє. Не думаючи.

Артем Чех