Про вчинок Гуменюка в психологічному аспекті

Іще одне в контексті вчорашнього подумав. Тому метателю гранати всього 24. Згадайте себе в 24 рік (ті, кому зараз стільки - повірте, це зараз вам здається, що ви зрілі, під 30 ви сильно відрізнятиметесь від себе сьогоднішніх і лише тоді з'явиться щось на зрілість схоже). Запевняють, що хлопець активно боровся у Пісках - навіть якщо це не так, у країні зараз сотні людей, яким ближче до 20 років і які бачили всю жорстокість війни, які щодня думали про смерть і відчували її. А з іншого боку - повне сумнівів і маніпуляцій суспільство. Врахуйте, що завдяки війні вони пережили такі відчуття потрібності й братерства, яких здебільшого не побачать "на гражданці". Для багатьох в окопах був їх зоряний час. А декому навіть подобалось убивати, є серед нас і такі люди - це біологія, гормони, ніколи не знаєш, хто в тобі сидить.

Висновок проситься сам.

У липні класні американські лікарі, які працюють із психотравмою, влаштували веб-семінар для українських психологів. Я дивився його, і найбільше запам'ятав один момент. У ті хвилини обговорювали насильство в сім'ї, спричинене посттравматичним розладом у бійця, і американець згадав про випадок зі своєї практики. Там батько конче намагався усіх своїх дітей, і особливо сина-першачка, навчити зав'язувати шнурівки на ботах однією рукою. Мовляв, отак ти в жорстокому зовнішньому світі виживеш, а без цих умінь тобі нічого там робити. Батько сварився, кричав і вимагав від сина, щоб той перед виходом на вулицю показав йому, що зав'язав шнурівки саме так, одною лівою. І вже тоді пускав на вулицю. Він не міг усвідомити, що живе в мирних умовах, де такі вміння для виживання у принципі непотрібні.

Розлад? Так. І думаєте, в наших сім'ях за останній рік не з'явилось такого? Впевнений, що є. І що є жорстокі сварки і, можливо, побої. І стрілянина на вулицях привезеною із зони АТО зброєю - просто це не виходить за межі кримінальної хроніки районних газет.

Випадки, як учора, ще будуть: таких хлопців ще багато. І дорослих чоловіків, які, повернувшись із фронту, не можуть знайти себе, не бракує. Доступної зброї в Україні на мій вік вистачить. Вона говоритиме там, де буде напруженість, чи просто так, на якійсь площі, у когось від розпачу.

В цій ситуації можна зробити одне: щоб психолог був настільки ж доступний, як аптека. Щоб їхні кабінети були в будівлях органів влади й навіть поганеньких лікарнях, щоб їм не доводилось шукати гранти на поїздки в зону АТО, щоб вистачало реабілітаційних центрів. Щоб у кожного з бійців, теперішніх та колишніх, був номер телефону, за яким можна подзвонити й висловити все, що тобі накипіло. Лише так кришку чайника зриватиме рідше.

Антон СЕМИЖЕНКО