Головна проблема української освіти

Навіть високий рівень освіти за відсутності необхідних соціальних інститутів не може забезпечити розвиток національної економіки

Початок вересня - саме час поговорити про освіту в Україні. Чи відповідає наша освіта вимогам сучасності? На цю тему часто висловлюються експерти. Але, на мій погляд, часто їх думкам бракує глибини, нерідко коментатори тонуть в подробицях недосконалості нашої освітньої системи. Насправді ж необхідно повернутися до основі: визначити, навіщо людському суспільству потрібно освіта взагалі? Поставивши таке гостре питання, ми віднайдемо, в чому полягає суть освіти.

Це питання не таке наївне, як може здатися спершу. Давайте подивимося на освіту не як на самодостатній процес. Пропоную подивитися на нього, як на процес, який готує людей до життя, до участі в економічних процесах. Тоді ми побачимо, що в цілому в історії економіки не завжди досягали успіху країни, які мали розвинені системи освіти.

Наприклад, Індія. Одна з найбільш розвинених країн у плані математичної освіти як і раніше залишається однією з найбідніших країн світу. У той же час індійці - одні з кращих програмістів в Кремнієвій долині. А індієць Сатья Наделла змінив Білла Гейтса на його посту в «Майкрософт». У той же час Перша промислова революція в Британії у ХІХ столітті робилася, перш за все, зусиллями британських підприємців, а не вчених. Якість освіти тоді у Франції та Німеччині було вище, ніж у Британії, але у французів і німців не було в потрібній кількості людей, які хотіли досягти раніше неможливого, створюючи небачені доти машини, які значно підвищували ефективність праці.

Те ж відбувається в сучасних США. Країна - лідер світового наукового процесу та промислового виробництва - знаходиться далеко не на перших місцях за показниками середньої освіти, команди США рідко виграють світові наукові олімпіади. В той час, як світові топ-рейтинги вищих навчальних закладів останнім часом масового поповнюються університетами з країн Південно-Східної Азії. Розрив у якості освіти скорочується серед кращих шкіл і університетів світу, при тому, що розрив в продуктивності праці, в інновативності промислових рішень між Заходом у цілому, і США в особливості, і всім іншим світом як і раніше залишається високим.

Справа в тому, що навіть високий рівень освіти за відсутності необхідних соціальних інститутів у країні не може забезпечити розвиток національної економіки. Як перевага французької математичної школи над британською на початку XIX столітті не дозволила Франції самостійно почати промислову революцію (вона тільки реагувала слідом за британською), так і продовжуючи утримувати на належному якісному рівні освіту українських інженерів, математиків і програмістів, ми все ж не зможемо зробити переворот в переході до «економіки знань».

Основною проблемою української освіти є не її слабкість у порівнянні з іншими національними освітніми системами, а те, що українська освіта є в даний час «осколком» радянської освіти. СРСР не потрібні були підприємці, а потрібні були виконавці «рішень партії і уряду». Тому ініціатива учнів не тільки не віталася, а гірше того - пригнічувалась. Ми і зараз маємо у вищій школі архаїчний процес навчання, коли викладачі читають лекції, а студенти їх записують. І це в час соціальних мереж, небаченої активності молоді в них.

Один з передвісників Кремнієвій долині в Каліфорнії, ректор Стенфордського університету Фредерік Терман, у другій половині XX століття просто змушував молодих вчених засновувати технологічні стартапи. Це було для них необхідною умовою продовження навчання і наукової діяльності в Стенфорді. Ця традиція прижилася в США, і тому саме тут знаходиться найпотужніший технологічний кластер світу. Саме тому США з оптимізмом дивляться в майбутнє.

На мій погляд, саме в цьому напрямку слід змінювати стиль освіти в наших школах і університетах. У школах необхідно формувати в учнів етику переможців, людей, які після закінчення школи не будуть чекати, коли держава для них щось зробить. В університетах же необхідно закріплювати ці інтенції, даючи студентам практичну роботу прямо з самого початку навчання. І це повинна бути не квазіпрактика, яку проходять українські студенти, а саме реальна практика в реальних секторах економіки. У цих практичних занять повинні бути наукові керівники, які будуть реально відповідати в разі зриву таких програм перед керівництвом університетів.

Щоб реалізувати ці глибинні зміни в підході до освітнього процесу, необхідно доповнити наявний викладацький склад середньої школи, психологами та вчителями-лідерами, які прищеплять підліткам активну життєву позицію. А викладацький склад вищої школи залучити значну кількість представників реальної сфери економіки, підприємців, інженерів, економістів і юристів.

Таким чином, ми надамо правильну динаміку нашій освітній системі, «наллємо в неї нову кров» і адекватно відповімо на виклики третьої промислової революції.

Ось так, шановні читачі, ми і прийшли до відповіді на питання, яке я поставив на початку колонки. Мета української освітньої системи полягають у підготовці молодих людей до економічної діяльності в рамках третьої промислової революції, характер якої полягає в практичному застосуванні проривних технологічних знань з метою придбання переваг у міжнародній конкуренції. Саме в цьому повинна складатися державна політика в освітньому процесі. Це не виключає, звичайно, того, що деякі молоді люди будуть отримувати освіту просто заради задоволення від цього процесу. Особливо це стосується гуманітарної освіти. Але вищенаведена функція освіти в державній освітній політиці має домінувати.

Як сказав у свій час Соічіро Хонда: «Теорія без практики – порожня, практика без теорії - сліпа». Ось так, поєднуючи і переплітаючи два цих види освіти, теоретичний і практичний, ми і зможе створити необхідну основу для виховання наших національних кадрів, які створять в українській економіці ту необхідну кількість ендогенних низових інновацій і є єдиною причиною матеріального процвітання розвинутих країн.