Ціна війни. Головна слабкість України

Для цілого покоління українців надію на краще майбутнє затьмарив щоденний, висмоктуючий душу, морок війни

Минув рік. Ще один рік боїв, смертей, зруйнованих життів та зруйнованих будинків. Ще більше людей залишилися по різні сторони лінії фронту, відрізані один від одного та розділені війною. Тисячі молодих розумів та душ зіпсовано кулями та бомбами. Для багатьох українських військових тільки починається нове життя – життя разом з демонами війни. А деяким українським солдатам, як моєму другу Данилу Касьяненко, якому було всього 19 років, коли його вбили в Пісках, своє життя прожити вже не судилося.  

Для цілого покоління українців, чиї мрії про демократію підштовхнули їх до повалення попереднього режиму, надію на краще майбутнє затьмарив щоденний, вимоктуючий душу, морок війни, що спровокував параліч реформ в країні.

Гостре невдоволення від війни та складні поступки, на які доводиться йти політикам для підтримання миру, вилилися у бурхливі протести біля стін парламенту в Києві. Українці хочуть миру, але скептично ставляться до будь-яких домовленостей з Росією – вони вже бачили ряд провалених примирень та постійні зради з боку російсько-сепаратистських сил.

«Вони кажуть, що ми повинні продовжувати переговори, але, на мою думку, як громадянина цієї країни, вести переговори з Росією – все одно, що домовлятися з алігатором», - каже 26-річна доцент одного з київських університетів Юлія Мінаєва.

Молоде українське покоління не пам'ятає радянських часів. Більшість з них одягаються, як хіпстери, дивляться західні фільми та слухають таку ж музику. Вони проводять час в кафе та в хіпстерских барах. Вони люблять напої віскі та пиво з крафтових пивоварень. Вони кажуть, що горілку залишили батькам. Вони вивчають англійську та можуть процитувати як Хемінгуея, так і Булгакова.

У них також розвинений та вражаючий ІТ-сектор. Як Джобс та Возняк у гаражі в Каліфорнії, студенти Київського політехнічного інституту будують безпілотники для українських солдатів, а молоді ІТ-фахівці добровільно витрачають свій час і талант на те, щоб створити програмне забезпечення, що дозволяє військам краще прицілювати артилерію.

Українське покоління міленіуму говорить про демократію та свободу з такою патріотичною пристрастю, яку можна порівняти тільки з тією, яка в Сполучених Штатах була після 11 вересня 2001 року. Їх відношення до боргу читається, як історії американського журналіста Ерні Пайла [про простих американських солдатів часів Другої світової війни].

«Йде війна. І якщо я чоловік, то повинен довести це», - сказав мені 24-річний Роман Кулик за тиждень до того, як приєднався до лав української армії. Коли його прийняли, він попросився на фронт у Піски.

«Я повинен захищати свій дім, свою сім'ю і свою країну», - сказав він.

29-річна журналістка Валерія Бурлакова покинула роботу в грудні минулого року, щоб служити на фронті в Пісках при добровольчому батальйоні Карпатська Січ.

«Мені завжди було соромно за те, що 18-річні хлопці, навіть не патріоти, змушені йти на війну, - розповідала вона мені. – Якщо ти не хочеш відвертатися кожен раз, коли бачиш своє відображення в дзеркалі, то ти повинен йти».

Марина Комарова, 33-річний економіст родом із Севастополя, кинула роботу в Києві в минулому році, і повністю присвятила свій час доставці на фронт обладнання для українських військ.

«Це війна дужа особиста для мене, - каже Марина. – Я народилася в Криму, і я хочу, щоб ми виграли цю війну, щоб мій будинок знову повернувся в Україну». Відірвана від батьків, що залишилися на півострові, Комарова каже, що солдати стали її новою сім'єю. Однак її звичайне життя повністю змінилося. За її словами, ніхто крім солдатів, її не розуміє.

«Здається, що у мене в серці шматок неживого м'яса, - каже вона. – Раніше у мене було багато емоцій, але тепер я вже нічого не відчуваю».

Війна – це ахіллесова п'ята України. Нещодавні протести в Києві лише підтвердили це. І Кремль це розуміє. Саме у війни найбільше шансів вбити віру українців у краще.

25-річна журналістка Ольга Сас, яка живе в Києві, народилася в тому ж році, коли розпався Радянський Союз. Вона не була на лінії фронту, але складає щоденні звіти, зняті в зоні військових дій, для одного з українських телеканалів. Кожен день вона зосереджено вивчає фотографії війни, а потім пише новини. У неї, як і майже у всіх українців її покоління, є друзі на війні. Вона знала людей, загиблих у боях.

«Я не можу більше плакати», - сказала вона мені одного разу.

«Раніше я була плаксою», - продовжила Ольга. - Я плакала за будь-якого приводу. Коли я вперше почала робити репортажі про війну, я плакала весь час. Я не могла спати ночами та плакати. Я перестала робити макіяж, тому що він постійно змазувався. Але після того, як був збитий [малайзійський] Boeing, я просто перестала плакати. Я хотіла спробувати, знаєш, дивилася сумні фільми та думала про щось сумне. Але було таке відчуття, ніби сльози закінчилися».

Комарова перестала думати про те, що буде після війни. Спочатку вона мріяла про те, що буде робити, коли війна закінчиться. Вона хотіла відправитися на тропічний острів на три місяці, щоб читати там книги і ні з ким не розмовляти. Вона хотіла створити сім'ю, але вирішила почекати, поки не закінчиться війна. У неї немає часу, щоб з кимось зустрічатися, через часті поїздки на фронт, сказала вона мені. І тепер вона боїться, що постаріє раніше, ніж закінчиться війна.

«Можливо, я навіть покину Україну, коли закінчиться війна, - каже Комарова. - Жити тут після війни - все одно, що жити в будинку, де хтось помер».

Ціна війни часто вимірюється тілами та доларами. Тим не менш, справжня ціна її руйнувань вимірюється втратою найціннішого з усіх ресурсів - надії.

Текст публікується з дозволу автора