Чому Україні нема чого робити в СНД
https://povnatorba.blogspot.com/2015/10/blog-post_152.html
Коли СНД створювали – майже 25 років тому, – вона була міждержавним об’єднанням.
До кожної зустрічі глав держав Співдружності ставилися з особливим інтересом – адже йшлося про розлучення колишніх радянських республік. Потім СНД стали називати президентським клубом. Ніяких особливих рішень на зустрічах вже не ухвалювали, але саміти хоча б можна було використовувати для спілкування на найвищому рівні, пише Віталій Портніков для "Радіо свободи".
Сьогодні ж саміт СНД – це зустріч політиків, які впевнені, що єдина можливість відмовитися від влади – це державні похорони. Президенти України та Молдови на саміт просто не приїхали – і що їм там робити? Адже їх президентами обрали. А ось їхні колеги – "обрані" зовсім в іншому сенсі. Керівники Казахстану та Узбекистану очолили свої країни ще до розпаду Радянського Союзу – у цих колишніх радянських республіках виростають покоління, які не знали нікого, крім Назарбаєва і Карімова. Президенти Білорусі і Таджикистану керують своїми країнами вже два десятиліття. Путін на чолі Росії 15 років. Ільгам Алієв 12 років тому став спадкоємцем власного батька. Не дуже довгий термін правління хіба що у президентів Вірменії та Киргизстану, але і в цих країнах ситуація весь час розвивається від консервації режимів до громадянського протистояння. І в цьому тяжінні до консервації Вірменія і Киргизстан схожі на інші країни СНД, хоч там і є справжня опозиція. Є ще Туркменистан – його президент теж не їздить, як правило, на саміти СНД. Але Туркменистан – це вже майже монархія. Для Ґурбанґули Бердімухамедова його колеги – великі демократи.
У Москві або Астані, напевно, скажуть, що консервація – це чудово. Це – стабільність. У роки перебудови таку стабільність називали інакше – застій. І мали рацію. Перестарілий керівник, заклопотаний виключно збереженням влади і власним впливом. Відбір кадрів за принципом особистої відданості, а не компетентності. Помилкові рішення, корупція, пасивність населення і його небажання відповідати за свою країну. І в результаті – неминучий крах державних структур.
Українці пройшли цей шлях досить швидко – з Віктором Януковичем. Нашим сусідам у колишньому СРСР ще належить переконатися в справжній ціні такої стабільності. Саме тому добре, що президент України більше на такі саміти не їздить.
