Наш Майдан. Що змінилося за два роки

Через два роки після Майдану влада так і не зрозуміла, що її партнер — народ, а не олігархи

Другий рік з дня початку революції гідності на Майдані пройшов у надії, але закінчується тривожно. За цей час ми не отримали ні історичних проривів, ні видатних лідерів, ні рішень, які викликають захоплення. Якщо коротко: ми протрималися. Так, були і позитивні події. Але при цьому занадто часто доводилося стикатися з явищами, яких усі боялися. А так хотілося думати, що стало інакше.

Я не буду вдаватися до подробиць і наводити прізвища фігурантів гучних корупційних скандалів. Зрештою, все це деталі великої мозаїки, освітлюваної президентом і прем'єром.

Головна помилка, здійснена Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком,— стратегічно неправильний вибір партнера. Отримавши владу, вони розбилися на табори і вступили у вже звичну позиційну боротьбу, спираючись головним чином на олігархів. У цій грі опинилися і колишні регіонали, і новоспечені псевдопатріоти, і тисячна армія підконтрольних їм чиновників.

Так, горезвісна деолігархізація все частіше нагадує внутрішньокланові ігрища, під час яких когось ненадовго усувають, когось лякають кримінальними справами, а з кимось домовляються під страхом відібрати все. За рік війни з олігархами не було оприлюднено жодного судочинства проти кого‑небудь з першої ліги. Жодного.

Люди Ріната Ахметова — як і раніше, бажані гості у Кабінеті міністрів, а СБУ без пояснень закрила справу про план ДТЕК Фортеця, який передбачав організацію масових заворушень і відкриту атаку на голову держави. Ігор Коломойський продовжує вести політичний діалог з Адміністрацією президента, а Геннадія Корбана, арештованого під звук фанфар, прокуратура ганебно не змогла утримати більше ніж на 72 години. Дмитро Фірташ все ще планує повернутися в країну, а його соратники продовжують сидіти в парламенті. Справу про трансформатори Костянтина Григоришина поклали під сукно — знову‑таки без пояснень.

Але якщо ви думаєте, що про це не говорять у кабінетах перших осіб, то помиляєтеся.

І всьому там знаходяться причини. Вони різною мірою смішні або незграбні. Але вони є. І головні звучать банально: у країні війна, криза, не можемо ж ми воювати проти всіх, потрібно лавіювати.

Втім, волю влади сковує не криза чи війна, а боягузтво і небажання вийти за межі зони комфорту. Замість того щоб спертися на підтримку виборців і відкрити тотальний фронт проти клановості і договірняків, команди президента і прем'єра вважали за краще мати в партнерах олігархічні фінансово-промислові групи, для яких єдиний шанс вижити — це зберегти корупцію. А з народу ж вирішили зробити глядача, якого, як їм здається, можна обдурити, придумуючи все нові й нові виправдання.

Рік тому люди чекали від перших осіб лідерства і прориву, але сьогодні влада все частіше нагадує загнаного звіра, якого проймають внутрішні страхи перед кривавими бунтами і підганяють громадські активісти вкупі з іноземними інвесторами.

Що дивно: у високих кабінетах досі впевнені в тому, що спокій у країні — результат їх роботи. Насправді пора визнати: умовна стабільність в державі — це не наслідок успішно проведених реформ, а заслуга суспільства, яке виявляє чудеса терпіння і усвідомленості. Але якщо рік тому суспільство поблажливо погоджувалося, що "ці кращі за попередніх", то сьогодні люди хочуть бачити конкретні результати. Час порівнянь минув.

Головне, чого ми не отримали за цей рік,— справедливість. І мова не тільки про суди і прокуратуру, справа у різниці між тим, що люди запитують з влади і що отримують у відповідь. Киваючи на війну, влада вимагає розуміння, не роблячи навіть видимих спроб вийти зі звичних схем і домовленостей.

Реформа прокуратури все ще буксує. Судова реформа навіть не вступила у фазу реалізації. Підкилимні ігри і переділ енергоринку стали головним аргументом для популістів, які знищили всяку можливість донести до суспільства необхідність підвищення тарифів. Єдина світла пляма — реформа поліції, але і вона щодня стикається з потребою вигризати бюджет на зарплату.

Рік тому я вважав і досі в цьому впевнений, що найбільшим досягненням на Майдані було зародження страху держави перед суспільством, а не навпаки, як це прийнято в таких країнах, як Білорусь, Росія, Казахстан, де страх перед репресивним апаратом — основа стабільності. Результатом другого року після Майдану став величезний прорив громадянського суспільства. Жодна реформа, жоден закон не зрівняються з тим подвигом, який щодня роблять тисячі активістів у всіх регіонах. Повільно, але впевнено і без істерик в країні виростають нові лідери.