Чому вас не кличуть на побачення, - британська журналістка

Дейзі Б'юкенен: Одного разу я покликала чоловіка випити, а в підсумку вийшла за нього заміж

Можливо, справа в тому, що ви так і не ризикнули зробити це самі

«Справа не тільки у вас, чесне слово. У Великобританії кожна п'ята пара знайомиться в інтернеті, а в США 50 млн чоловік як мінімум намагалися користуватися сайтами знайомств. Станом на початок 2015 року 51% жителів Великобританії були самотні (хоча під цим визначенням мається на увазі виключно «не перебувають в офіційно зареєстрованому шлюбі», - пише британська журналістка Дейзі Б'юкенен у колонці для The Guardian.

«Ви коли-небудь звали когось на побачення, чи ця ідея викликає у вас бажання в жаху заповзти на шафу і збирати там пил вічно? Уявіть собі людину, яка вам дуже подобається. А тепер уявіть, як кличете його погуляти. Найімовірніше, що виникло у вас відчуття схоже на те, яке відчуваєш, стрибаючи з парашутом або перевіряючи банківський рахунок після завершення новорічних покупок», - говорить автор, додаючи, що ризик відмови доводить нас до божевілля. Саме тому люди так рідко кличуть когось на побачення.

Вона розповідає, що ця традиція бере початок у школі, де більшість із нас відчувають перші сильні романтичні переживання і вперше стикаються зі страхом бути відкинутими.

«Навіть у 2015 році існує огидне упередження, що жінки як і раніше зобов'язані чекати з порожніми бальними картками, поки сліпучий кавалер не з'явиться у всій красі і не поворухне в їх бік своїми вусами», - розповідає журналістка.

Вона каже, що минулого місяця виступала на заході, присвяченому побаченнням, і була шокована, коли чарівна жінка запитала: «А мені можна писати чоловікам? Мене не відкинуть, якщо я зроблю перший крок?»

«Я дозволила слухачам відповісти самим, - розповідає Б'юкенен. – Я звернулася до аудиторії і запитала: «Джентльмени, чи є тут хто-небудь, хто не хотів би, щоб ця жінка написала йому і запропонувала піти на побачення?»

Вона розповідає, що загальний крик «Ні!» був приголомшуючим.

«Коли моя подруга йшла на перше побачення з жінкою, її вбивало питання, хто ж тепер має робити перший крок, - говорить автор. – Вона мучилася: «Що, якщо ми обоє будемо так і сидіти, чекаючи, поки інша нас поцілує, або так і не вирішимо, хто повинен призначати наступну зустріч?»

Журналістка каже, що в результаті її подруга заплатила за вечерю, поцілувала дівчину і викликала таксі – і зізналася, що відчуття ініціативи було неймовірно приємним. Вона ніколи в житті не відчувала такої впевненості в собі.

«Свого першого хлопця я на побачення покликала сама. Ми зустрілися на вечірці, і я знайшла його номер в телефонній книзі: мені було 15, і мобільник мені батьки ще не купували, знаючи, що я відчайдушно хочу почати роздавати свій номер хлопчикам. Я думала про нього весь тиждень і вирішила, що краще кілька хвилин пекельного сорому, ніж роки страждань і очікування», - ділиться спогадами Б'юкенен.

«До мого жаху, він погодився, і здавався враженим і вдячним, що я його покликала. Для мене це стало початком дванадцятирічної традиції, а закінчилося це тим, що я покликала чоловіка випити, а в підсумку вийшла за нього заміж», - говорить автор.

«Так що, можливо, ви дівчина, яка запитує хлопця, котра година, тому що боїться сказати, що насправді відчуває, боїться відмови. Або ви хлопець, який сидить суботнім вечором вдома, тому що дівчина, яка вам дуже подобається, так і не звернула на вас уваги. У будь-якому випадку, якщо ви роздумуєте над тим, чому вас не кличуть на побачення, можливо, справа в тому, що ви не ризикнули зробити це самі?» - підсумовує автор.

Повну версію колонки Дейзі Б'юкенен читайте на сайті The Guardian