Візит Порошенка до Туреччини. Якими є перспективи українсько-турецьких відносин

Сьогодні, 9 березня,  і завтра Порошенко буде в Туреччині. Це правильно. 

Перспективний і навіть недооцінений напрямок зовнішньої політики України – південний, чорноморський, тюркський, ісламський. Туреччина поєднує в собі безліч можливостей. Але і проблем теж. Говорячи про Туреччину не можна піддаватися ілюзіям, тим більше, що східні народи великі майстри плести серпанок візій і міражів.

Підходячи до питання розвитку відносин із Туреччиною потрібно чітко усвідомлювати, що на сьогодні наші держави – стратегічні партнери, яких за великим рахунком ніщо не об"єднує (це не означає, що у нас немає потенціалу).

Країни перебувають в принципово різних ситуаціях політично та економічно.

Україна розвиває демократію і прагне розвивати правовий характер державності (і навіть платить за це найвищу ціну – життя своїх громадян), у той час як Туреччина, схоже, поступово скочується в протилежному напрямку – утиски демократії, наступ на ЗМІ та свободу слова – за це Туреччину критикують усі, окрім її слабших сусідів включно з Україною. Так, Україна катастрофічно слабша за Туреччину економічно, і це теж не можна не помічати. Власне, в торговельному, інвестиційному та економічному планах Україна на сьогодні готова до ролі молодшого партнера.

У військовому плані Туреччина "може, але не хоче". Україна – навпаки.

Ми воюємо (хоча й не визнаємо це війною юридично), потребуємо нарощування наших спроможностей. Туреччина намагається уникнути або згладити загострення з нашим ворогом. До інциденту зі збитим "мирним і беззахисним російським бомбардувальником" Туреччина просто таки не приховувала, що прагне заробити на взаємних санкціях ЄС-РФ. Та і сьогодні, чи то під тиском союзників (яких, до речі, Україна також не має), чи то під тиском економічних аргументів, Туреччина намагається відновити діалог з Росією. І, не маю найменших сумнівів, якби не чергова безглузда поза Кремля (який переживає за одного загиблого льотчика більше, ніж за сотні загиблих "камандіровачних" в Україні), так би воно і сталось.

Сирія, з моєї точки зору, є темою, де Україна на максимумі зусиль може дозволити собі лише усно солідаризуватися з Туреччиною. Будь-які спроби втягнути нас у цю історію (особливо у вигляді підтримки однієї зі сторін, що воюють, озброєнням) слід визнати небезпечними для України. Щодо втікачів ми є радше конкурентами. Через "міграційну кризу" викликану мільйоном біженців в ЄС і за незбагненного інфантилізму української влади, світ мало помічає понад 2 млн вимушених переселенців в Україні. Туреччина, яка впродовж кількох років одноосібно несла тягар прийому сотень тисяч біженців із Сирії, схоже, близька до того, щоб "відігратися". І обіцяні ЄС три мільярди євро на рік (от цікаво, скільки конкретно обіцяно нам, ну хоча б на те саме зобов'язання Франції і НІмеччини відновити банківську систему на Донбасі?) – це можливо навіть і не основна страва на банкеті – говорять і про відновлення переговорів щодо членства в ЄС, безвізовий режим тощо.

Останнє, до речі, є суперовою ілюстрацією тієї прірви у рівні розвитку, що утворилась між Україною і Туреччиною. Війна на Сході, конфлікт із РФ, втікачі для однієї країни – це можливість, яка відкриває двері, а для іншої – проблема, яка ці ж двері зачиняє.

У сфері оборони основний інтерес наших держав може бути зосередженим у сфері виробництва і ВПК. Україна, думаю, має бути зацікавлена у турецьких можливостях із розвитку військового флоту (від навчання офіцерів до будівництва корветів), Туреччині потрібен наш потенціал в ракетобудуванні, авіаційні та космічній промисловості. Це, звичайно, далеко не вичерпний список.

Але проблема в тому, що на відміну від невійськової кооперації, співробітництва і взаємин, у цій специфічній сфері Україна можливо не готова навіть до ролі молодшого партнера. В Туреччині досягнення ВПК великою мірою пов"язані з тим, що його розвиток передано в руки приватних корпорацій. І хоча турецька корпоративна практика, є підстави думати, знайома з явищем корупції, але турки ділять зароблені гроші. У нас – незчисленні залежні і слабкі державні підприємства ділять гроші вкрадені.

Навіть кримськотатарське питання, при усьому його безкінечному позитивному потенціалі для двосторонніх взаємин (це реальний місточок через Чорне море міцністю в кілька мільйонів людських доль) наразі не відіграє своєї ролі для розвитку відносин з Туреччиною.

Україна все ще не може позбутися атавізмів радянського ставлення до цього народу, не готова принципово вирішити його основні проблеми, а тому – не може повноцінно інтегрувати кримськотатарський фактор у зовнішню політику.

Лідери кримськотатарського руху впевнені, що мають визначальний вплив на розвиток політики Туреччини у тих питаннях, які їх цікавлять. Зустрічей на найвищих рівнях там і правда не бракує. Але, ніде правди діти, кримськотатарське питання не є для офіційної Анкари самодостатнім. Воно завжди сприймалось і сприймається через призму відносин Туреччини з Росією і Україною. Іншим чинником, який примушує Анкару до діалогу – це електоральна цінність кримських татар у Туреччині (консолідована чисельна група).

Реальна допомога й інвестиції Туреччини в кримськотатарське питання була і залишається радше темою для спекуляцій з боку проросійських елементів, ніж реальним фактором політики.

Інший людський місточок між нашими народами – десятки тисяч змішаних шлюбів, лише починає оформлюватися у вигляді організованої сили: українська громада в Туреччині робить перші кроки свого формування. Зрештою, як ми бачимо на прикладі із РФ, велика кількість родинних та інших зв"язків, на жаль, ні від чого не гарантує.

Турецька дипломатія добре знає, що хоче від України: тому "потепління" двосторонніх відносин внаслідок загострення конфлікту з РФ дивним чином переродилось у відновлення переговорів щодо угоди про зону вільної торгівлі (при усій нашій нинішній економічній безпорадності ми все ж таки є цікавим ринком збуту тим більше. що український уряд потроху добиває українського виробника).

Чи хоче щось Україна, що вона хоче досягнути у відносинах з Туреччиною і чи здатна сформулювати і реалізувати свій намір – слідкуємо за візитом Порошенка.

Богдан ЯРЕМЕНКО