Кілька причин, чому ідея «русского мира» продовжує процвітати в Європі

Президент Австрії Гайнц Фішер за кілька тижнів до травневих президентських виборів у Австрії офіційно відвідав Путіна. 

Австрійські медії пишуть: послові України в Австрії Олександрові Щербі «дивно, що на завершення свого успішного президентства Гайнц Фішер вирішив потиснути руку людині, яка зруйнувала мир у Європі». Посол одразу запропонував президентові офіційний візит до України, але у того не виявилося часу, мовляв, його наступник цю справу надолужить. Якщо Фішер буде послідовним, то найближчими тижнями треба очікувати його візиту до «останнього диктатора Європи» Лукашенка.

Бруно Крайзкі (1911-1990), один із небагатьох видатних політиків Європи останніх десятиріч, канцлер Австрії з 1970 до 1983 р. від соціал-демократів, з блискучим інтелектом та іронічним єврейським почуттям гумору, казав про соціал-демократа Фішера, коли той був депутатом: «З Гайнца ще будуть люди. Щоразу, коли на порядку денному стоїть складне питання, він іде в туалет і повертається лише тоді, коли все вже вирішено». У своїх інтерв'ю Фішер запевняє: «В туалеті я не був».

Не знати, чи був він у вирішальний момент у туалеті, але проблематику варто формулювати глобальніше, а саме, якими міркуваннями керуються західні політики в ситуації, коли ЄС загрожує розпад, а поняття європейської ідентичності, конструйоване десятиріччями, опинилося під загрозою.

Австрія, маленька країна з восьмимільйонним населенням, великою купою амбіцій і не меншою кількістю невирішених внутрішніх питань, фактично не має стратегічного значення в світовому контексті з часів розпаду Габсбурзької імперії, тому годі в ній шукати нині державних мужів. Що в Австрії є, то це фінансові інтереси, які щосили лобіюються певними політиками, партіями, підприємцями й фізичними особами, причому політичні інтереси Європи часто ігноруються, а на історичний досвід закриваються очі.

Колись ми із австрійським журналістом однієї з центральних газет обмінювалися міркуваннями щодо пристрасті Австрії до СРСР і Росії.

Він, смалячи сигарету за сигаретою, слухав мої думки щодо політичної короткозорості європейських політичних еліт і любові центральних та західноєвропейських країн до Росії. Коли я назвала таке ставлення новітнім русофільством, він заперечив, мовляв, ми живемо не в 19 сторіччі, тож наразі потрібні нові поняття для позначення нових явищ.

Але наскільки те, що я назвала «русофільством» Європи, є новим? Якщо говорити про західноєвропейських соціалістів і загалом лівих, то таке ставлення є ідеологічно зумовленим. Коли 1983 р. Альфред Гузенбауер, тоді двадцятитрьохрічний хлопець, а 2007-2008 р. канцлер Австрії від соціал-демократів, приїхав до Москви, то в припливі благоговіння уклякнув і поцілував землю, святість якої його однопартійці донині не ставлять під сумнів.

Це є репрезентативним фактом для партійного життя країни, проте ми говоримо про австрійське суспільство загалом. Поклоніння австрійців і низки західноєвропейських націй, зокрема французів, перед СРСР і Росією, має історично-культурний контекст. А відколи РФ фінансує ще і європейських правих, неорусофільство Європи отримало матеріальний вимір і стало в політичному контексті тотальним і небезпечним для неї самої.

Звісно, є економічні інтереси, які примушують західноєвропейських політиків тиснути руку злочинцям і цілувати землю країни, що більшою частиною складається з території, просякнутої кров'ю неросіян і забраної у них насильницьким шляхом.

Окрім того, ми живемо в часи постмодерних теорій, в рамках яких деконструюються поняття і релятивується те, що донині вважалося цінностями. Часто саме ліві сили, за свідомої і несвідомої підтримки лібералів і правих, користуються такими перехідними стадіями у формуванні нових смислів і цінностей для виправдання сумнівних політичних кроків.

Цей процес у багатих суспільствах з розбудованою соціальною системою супроводжується короткозорістю щодо реальних небезпек. Зокрема, ми це бачили тоді, коли європейські газети повідомили про перші жертви Майдану, а згодом - про порушення територіальної цілісності України.

Психологічна і економічна залежність Європи від Росії виявилася тоді настільки сильною, що більш ніж на вербальну «стурбованість» політичного таланту їй не вистачило. Європа як політичний гравець, по суті, не існувала і виглядала в протистоянні з Росією домашнім, добродушним пуделем. Попри неохоче визнання ролі РФ у війні в Україні і поступове розуміння традиційної агресивності імперської Росії, Європа досі не в стані привести себе в готовність обороняти свої інтереси.

Ситуація ускладнюється тим, що постмайданна Україна є для пересічного жителя західноєвропейських країн, попри їхні розвинені цивільні суспільства, не зовсім зрозумілим суспільно-історичним явищем, і водночас надто прогресивним та сміливим.

Головна проблема полягає в тому, що Європа вихована на великоросійській міфології про «сім'ю трьох слов'янських народів» і сприймає російську агресію в Україні «внутріслов'янським» конфліктом, де «заблудлим» народом є саме українці. Тритомник Володимира Білінського «Країна Моксель, або Московія» досі не перекладена англійською, а в Україні його критикувала наукова спільнота за неакадемічний підхід. Проте критики досі не спромоглися на її академічний варіант. Варто наголосити, що результати референдуму про асоціацію України з ЄС у Нідерландах є репрезентативними для більшості країн західної Європи.

Постає питання, що зробила Україна на державному рівні, щоб забезпечити на Заході опір традиційній російській пропаганді і запропонувати історію України, написану не катерининськими і не путінськими придворними істориками.

Якщо говорити про Австрію, то імідж «могутньої Росії» ефективно твориться російськими медіа, лобістами, політиками, митцями і науковцями на всіх рівнях, починаючи з післявоєнних років, а в української діаспори немає ні фінансів, ні платформ для протидії. Історію України австрійці не знають, а свою ігнорують, зокрема той факт, що в першу чергу Російська імперія розвалила ту Австрію, про яку зараз з ностальгією пишуть і австрійські, і галицькі письменники...

Україна для Австрії залишається незвіданою країною і на небажання її пізнати вказує той факт, що десятиріччями в університеті Відня факультет славістики заповнений студентами в царині русистики й полоністики. Україністика порожня. Україністика як фах на європейському рівні не існує і, зрештою, вона ніколи й не існувала. На щастя, невеличкі українські студії в Грайфсвальді були нещодавно врятовані завдяки фінансам, виділеним МЗС Німеччини, але з огляду на загальну ситуацію, це лише крапля в морі.

Існує чимало причин, чому ідея «русского мира» продовжує процвітати в Європі. Зокрема, це її підтримка німецькими, французькими і швейцарськими медіа. Сприяє цьому й непряме табуювання злочинів комунізму в СРСР, беззастережне визнання марксистського вчення, на основі якого творяться культурологічні та історичні теорії в академічному світі. Живуть міфи про те, що великоросійськість залишається носієм освіти, культури і цивілізації «малим народам»... Росіянин - переможець фашизму...

Росія - наступниця Київської Русі, а російська мова дала життя українській і білоруській... Сформовані політично нації Західної Європи не розуміють ролі мови та її специфіки в контексті російської агресії і заперечують факт нищення мов неросійських народів носіями російської, причому російська діаспора всіляко блокує це питання.

На ментальній мапі Європи України не буде доти, доки саме українською політичною нацією не буде написана історія України як на рівні академічному, так і на рівні прикладної історії. Не буде її і без перекладів широкого спектру української художньої літератури, маю на увазі не лише вузької кон'юнктурної, як-от сучасна українська література про Галичину в австрійському контексті, на якій українські автори надто вже спекулюють, а літератури світового рівня.

Одначе починати треба не з так званої укрсучліт, а з Івана Франка. Заради власних інтересів українська держава повинна ініціювати і фінансувати цей проект, бо досі немає перекладів повного зібрання його творів німецькою мовами (щоправда, є вибрані німецькомовні твори Франка, видані в Берліні 1963 року), хоча попит в академічних колах Австрії та Німеччини на Франка неабиякий.

Європейські суспільства та їхні еліти починають застрягати в старих політичних та ідеологічних кліше, тому саме зараз Україна мала би допомогти Європі з них вибратися, запропонувавши якісно нову і різнопланову інформацію. Якщо ж цього не буде зроблено, то монополія на історію, мову та імідж України на Заході так і залишиться в руках Росії.

Леся Івасюк