Дмитро РІЗНИЧЕНКО: «Все закінчиться палаючим Кремлем»

Дмитро Різниченко – український громадський діяч, журналіст, блогер. Після обранням президентом Віктора Януковича пішов у радикальну опозицію. За участь у «мовному Майдані» (протестах проти «Закону про регіональні мови» 2012 року), через бійку зі спецпідрозділом «Беркут» та використання проти міліції спецзасобів перебував у розшуку, був арештований і засуджений до умовного покарання – п’ять років з відстрочкою на два.

Брав активну участь у Революції гідності 2013-2014 років, разом з угрупуванням «С14» входив до «Сотні імені Святослава Хороброго», яка контролювала захоплену повстанцями Київську міську держадміністрацію. З початком московської інтервенції навесні 2014-го пішов добровольцем на фронт, записавшись у добровольчий батальйон «Донбас» (Національна гвардія). Брав участь у звільненні міста Попасна та селища Мар’їнка, в кількох штурмах окупованих Первомайська, Донецька та Іловайська. У боях за Іловайськ отримав поранення, потрапив у госпіталь. У грудні 2014 року звільнився з Нацгвардії.

Після повернення з полону свого командира пішов за ним служити в ряди Збройних сил України, взяв участь у формуванні нового батальйону «Донбас-Україна» (46-го окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ) на посаді інструктора-гранатометника. Повернувся на фронт, через рік закінчив службу у званні сержанта.

Після звільнення з армії у 2016 році разом з кількома побратимами проголосив створення громадського руху «Новий вогонь», став автором його політичної програми.

Нагороджений військовими відзнаками «Учасник АТО», «За службу державі», медаллю «За жертовність та любов до України» від Української Православної Церкви (КП). Московськими окупантами внесений у списки «карателів» та заочно засуджений.

– Наскільки військова служба змінила тебе як людину?

Якщо загалом, то служба мені показала, наскільки я боягуз і ледащо. Для розуміння свого місця у цьому світі це дуже корисна інформація. Ще я дізнався, що своїх доньок люблю більше, ніж Батьківщину. Пам’ятаєш, як в «Матриці» Нео був поставлений перед вибором – рятувати місто Сіон або рятувати кохану Трініті?.. Він вибрав Трініті, і я тепер його розумію.

Ще дізнався, що моральна межа у будь-якій війні проходить по дітях. Тобто коли починаєш розбирати, хто ж винен у тому, що заварилася ця кривава каша, в результаті мусиш прийти до висновку, що невинних нема. Кожен, включно із жінками, пенсіонерами, хворими та блаженними, несе свою частку відповідальності, і лише діти – ні. Тому з часом починаєш жаліти тільки їх, а також покалічених і покинутих на голодну смерть тварин. Якщо припустити, що у такому явищі, як війна, взагалі можуть існувати якісь моральні обмеження, то вони, на мою думку, стосуються саме дітей.

От знаєш, бувають такі величні й благородні причини, заради яких потрібно зрівняти із землею цілі міста – це я можу зрозуміти і виправдати. Піддати сліпому ризику маси цивільного населення – теж можу. Бій – це дикий вузол випадковостей і поганих збігів, всі під Богом ходимо, результат не прорахуєш, просто зроби все, від тебе залежне, щоб уберегти кого треба, а там хай випадок вирішує. Але коли заради високої мети треба свідомо вбити дитину – все, стоп, тут поняття «військова необхідність» має відключатися. Нема такої благородної мети.

Ще війна навчила мене, що найогидніше в людині – це жадоба і страх. З жадоби і страху виростає підлість, зрада та безліч іншої бридоти. На війні жадоба і страх пруть з людей у всій повноті, і мушу сказати, це огидне видовище. І водночас я побачив, скільки нелюдської сили, благородства і принциповості може проявити звичайнісінька, здавалося б, людина, на яку в цивільному житті й уваги б не звернув. Я бачив людей хоробріших, чесніших, шляхетніших за мене. Це багатого вартує.

Я дізнався, що справжні герої зазвичай не виглядають як герої, навпаки, при першому знайомстві часто викликають почуття на кшталт «чувак, нащо ти сюди приїхав, сидів би вдома». А потім цей «чувак» ходить у відчайдушні атаки, в які ти сам піти забздів, у ворожому оточенні в одному бою власноруч знищує російський танк і БМП, отримує поранення і виходить лісами до своїх крізь ворожі застави, не випустивши зброї з рук. В той час, як кіношні «ремби», на яких в учебці всі дивилися із шанобливим переляком, на ділі виявляються боягузами, мародерами і понтовиками. Словом, війна навчила не вважати себе великим знавцем людської психології, не думати, ніби одним проникливим поглядом можна побачити людину наскрізь. Але я завів собі правило: чим більше людина схожа на героя, тим стриманіше я її оцінюю.

Якщо підсумувати, інтуїтивні вказівники, за якими я намагаюся будувати свій життєвий шлях, там, на Донбасі, перетворилися на чіткі й окреслені принципи. Вважай, нарешті визначився, що в цьому світі правильно, а що – ні.

– Яку роль вивчення військової історії відіграє в сучасних війнах? Наскільки корисний минулий досвід з позицій сучасної і майбутньої військової стратегії?

Я ж не офіцер, відповідальних рішень на фронті не приймав, як можу стверджувати щось про військову стратегію?.. Та й військову історію вивчав чисто по-любительськи, як ентузіаст-аматор. Мені вона дала розуміння історичної перспективи – усвідомив, що ця війна почалася не в 2014 році і навіть не в цьому сторіччі. Йдуть історичні процеси тектонічних масштабів, йдуть давно і йтимуть після нашої смерті. Їх розуміння дає можливість спрогнозувати розвиток подій, отже, прийняти правильне рішення, але тут мова йде не про військову тактику, а швидше про політику.

А у тактиці я, на мою скромну сержантську думку, знайшов підтвердження старої приказки «генерали завжди готуються до минулих війн». На маневрах, на батальйонному злагоджені ми вчилися наступати єдиною навалою, з танками і піхотою, як під час Другої світової. Так, ніби ще не винайдені люті артилерійські системи типу «Град» та інші убивалки, здатні перемішати наші стрункі лави з землею парою залпів. Тішить лише те, що росіяни використовують ту ж тактику, і вона їм дорого коштувала під Дебальцевим.

– Яка роль ЗМІ у впливі на практику ведення сучасних війн?

О, ЗМІ стали могутнім інструментом. Навіть не ЗМІ, а загальна інформатизація людства, особливо інтернет. Фактично, тепер всі війни й революції ведуться в режимі онлайн, і це не просто шоу. Те, як висвітлюються події та герої, впливає на ставлення до них всього світу, а отже, і на військові рішення міжнародних блоків та іноземних союзників. А беручи до уваги, що наша війна з Московією має громадянський характер (тобто на її боці воюють українські громадяни, і водночас громадяни Московії воюють на нашому боці або ходять по її столиці з українськими прапорами), пропаганда відіграє надважливу роль. Проте, як би не мріяли різні диванні невдахи, які днями строчать коментарі в інтернеті і вважають себе «інформаційними піхотинцями», я жодного разу не бачив, щоб телекамера їхала в атаку попереду танка. Ні, танк завжди попереду, а телекамера за ним, ніяк інакше. Я переконався, що найкраща пропаганда – це трупи ворожих солдатів (і чим їх більше, тим переконливіше), а зовсім не хитромудрі аргументи.