Заношена овеча шкура

Російський демократ закінчується там, де починається українське питання, — цю фразу приписують Володимирові Винниченку. 

Невідомо, чи він її казав насправді, але від того вона не стає менш правдивою. Зараз ми маємо досить небезпечну ситуацію, коли «не заростает народная тропа» до України з РФ, якою до нас їдуть так звані ліберали, точніше противники режиму Путіна. 

Їдуть, бо в Москві їх остаточно дочавлює кремлівська влада, що працює в режимі «1984». Вони тікають не так до Європи, як сюди, бо вважають, що Україна — то не закордон. «Куріца нє птіца, Украина нє заграніца» — ця трохи перефразована ідіома радянських часів якнайкраще відображає настрої навіть «прогресивних» росіян. Точніше, їхнє бажання зробити з України правильну, «іншу» Росію, у якій власне Україні місця немає.

З моменту, коли Кремль вирішив остаточно «встати з колін», тобто з кінця лютого 2014 року, з Москви активно стали тікати ті, кого можна назвати білострічечниками. Або умовно ліберали, чий останній шанс не допустити остаточного сповзання Росії в безодню державного фашизму був бездарно втрачений під час подій на Болотній площі. Символом яких, нагадаю, і була біла стрічка. Це передовсім медійники та опозиційні політики, по яких режим Путіна, природно, вдарив найперше. 

Цікаво, що їдуть переважно не до Європи чи США, а до країн Балтії та України. Чому? Бо не вважають у глибині душі ці країни закордоном. Єдине, що про балтійські держави хоча б не кажуть «на Литві» чи на «на Латвії». А у випадку України навіть не криються: «на Україні» та й годі.

З перших днів російсько-української ­війни більшість українських громадян стала гарячково шукати підтримки в «нормальних» росіян. І це цілком природно, адже для переважної частини населення сам факт збройного конфлікту з північно-східним сусідом здавався просто фільмом жахів від «радикально-націоналістичних екстремістів», над образом яких добряче попрацювала пропаганда часів Януковича. 

У голови людей війна з РФ просто не вкладалася, тому навіть слова бодай якоїсь підтримки від будь-кого з росіян сприймалися як істина в останній інстанції — тільки що не свідчення того, що росіяни все одно є нашими братами, а Путін просто з глузду з’їхав.

Якщо до цього додати досі не віджилі провінційність і меншовартість щодо Москви мислення чималої частини українців, а також медійну експансію РФ в Україні протягом останніх 10 років, матимемо пояснення тенденції, яка дала змогу російським лібералам на певний час посісти чільне місце в українському інформаційному просторі. 

У хаосі перших місяців війни медійникам із російським паспортом нерідко справді вдавалося приїжджати й робити сюжети на території, яку контролювали російські ж терористи. Тобто там, де українським журналістам було нереально не те що виконувати професійні обов’язки, а й просто з’являтися як людям із проукраїнською позицією. Саме таким чином досить швидко зробили собі хороше ім’я кілька російських журналістів. Хтось із них навіть вирішив остаточно переїхати до України й узяти наше громадянство, хтось і далі навідувався сюди, щоб зняти черговий репортаж про страждання мирного населення під обстрілами та про людяність бойовиків.

А з літа 2014 року Росія почала на гроші «Сім’ї» розбудовувати нові медійні канали впливу, як-от News One чи «17 канал», радіостанції та різноманітні відеопродакшни в інтернеті. І ось тут місце російським «дисидентам» знайшлося автоматом. Не забуваймо, що в топ-менеджменті великих телеканалів, які належать олігархам із антиукраїнською позицією, наприклад «Інтера» чи «України», досі дуже багато російських управлінців — ще із середини 2000-х, коли бізнес РФ під омофором та за сприяння Кремля агресивно підминав під себе цю сферу. 

Плюс не варто применшувати і їхній професійний рівень, який, ніде правди діти, нерідко набагато вищий за рівень українських колег. І український інформаційний простір почав наповнюватися тезами про «безглуздість війни з власним народом», про «дві правди», про те, що, може, ну його, ті Крим із Донбасом, хай вони там живуть як хочуть, про «братні народи, які розділила тільки путінська кліка», про «давайте говорити, що нас об’єднує, а не роз’єднує», «ми маємо почути Донбас» тощо. 

Матвєї Ґанапольскіє і Ко стали активно промивати мізки українцям, попутно вкидаючи тезу про недопустимість «нав’язуваня української мови» з насмішками над намаганнями ввести квоту на україномовний продукт, зі скепсисом щодо українського стрижня України як такої.  

Паралельно Україну як чи не свою базу почали розглядати й російські політики, котрих прийнято зараховувати до опозиційних. ­Неабияку активність розвинув, наприклад, Міхаіл Ходорковскій, постійно приїздив і був бажаним коментатором екс-депутат Державної думи Ілья Пономарьов, єдиний, хто не голосував за анексію Криму. 

Як потім з’ясувалося, виключно тому, що вважав неправильною процедуру приєднання, але аж ніяк не сам його факт. Але кого це цікавило — він став чи не героєм і завсідником ток-шоу, а його думка — мегаекспертною. Так само статусу дуже важливої персони набули адвокати Надії Савченко. Велика увага приділяється росіянам, які переїхали сюди, тікаючи від переслідувань режиму Путіна, і які досить швидко відчули українську свободу слова на смак, почавши розповідати, як треба все робити насправді, тобто правильно.

Зачастили до України й різноманітні блогери та журналісти а-ля Ілья Варламов із претензією на об’єктивний погляд. Особливою їхньою фішкою стали відвідини окупованого Криму чи ОРДіЛО, звідки вони писали й пишуть репортажі «з розвінчуванням міфів і російської, і української пропаганди».

То в чому ж найбільша проблема з цими перебіжчиками? Здавалося б, у всі часи за будь-яких конфліктів перетягти на свій бік частину представників ворога було найбільшим успіхом. Адже вони в теорії є живим свідченням того, що їхня країна неправа, їх можна ставити на прапори пропаганди, використовувати для деморалізації військ противника. 

Однак у випадку з російськими, так би мовити, демократами маємо протилежну ситуацію. Навіть те, що вони виступають проти інтересів Кремля, аж ніяк не означає підтримку ними інтересів України.

Чому? Бо Україна для них є не суб’єктом політики та світобачення, а виключно об’єктом. Так, вони визнають неправильність дій Росії з Кримом і Донбасом з погляду процедури, методики, технологій. Мовляв, ну як так можна з братнім народом чинити? Навіщо підставлятися під санкції? Навіщо падати в пучину православного фашизму? Себе ж вони уявляють такими собі культуртрегерами, які повинні навчити нерозумних туземців справжньої культури. Відчувають такий собі «тягар російської людини», яка має показати нерозумним «хохлам», що з Росією дружити таки треба. Ну з правильною, у їхній особі.

До речі, у цьому сенсі Путін чесніший, бо чітко й безапеляційно показав своїми діями, що РФ розглядає Україну як ворога. Тоді як тамтешні демократи і далі жують жуйку про дружбу, що неодмінно повернеться, тільки-но Росія гіпотетично піде з Донбасу. Щодо Криму вони воліють узагалі не говорити. Бо коли говорять, то виходить, як в ікони їхнього опозиційного руху Алєксєя Навального, що заявив: «Крим залишиться частиною Росії і в близькому майбутньому більше не стане частиною України».

Проблема полягає в тому, що навіть противники Кремля, за дуже поодинокими винятками, які навіть на статистичну похибку не тягнуть, не є прибічниками України. Так, вони бажають якомога швидшого падіння режиму Путіна. Саме тому Київ зараз для них є зручним місцем перебування. Ніякого мовного бар’єра, жодних утисків чи проблем. І РФ поруч. Фактично Україна для них — це полігон для побудови правильної, на їхній погляд, Росії. 

Побудова ж саме української України як проекту, що за своєю екзистенційною суттю є цілковитим запереченням Росії в її нинішньому вигляді, для них так само неприйнятна, як і для оскаженілих путінців. Тобто такі собі вовки, хай і в овечій шкурі захисників миру та прав людини.

Саме тому в цих так званих лібералів прийнято обзивати фашистом будь-кого, хто говорить про українську Україну. Не в примітивно-етнічному, до чого їм дуже хотілося б звести питання, а в ментально-державницькому сенсі. Тобто для них ворожим є називати речі своїми іменами: Росію — ворогом і головним та єдиним винуватцем війни, росіян — народом цієї ворожої країни, що в масі своїй ненавидить українців і не дає їм права вважатися окремим народом, ОРДіЛО та Крим — окупованими РФ територіями, терористів і найманців — терористами і найманцями, а не ніякими не повстанцями тощо. 

Натомість для них головне — «припинити пропаганду з усіх боків», знову злитися в екстазі братської любові, тільки з демократичними гаслами. 

Тобто зараз Україну захопили неправильно. Не треба битися — треба задушити в обіймах до смерті.