Саміт НАТО: Путін не розчарований - його нарешті визнали дияволом

Варшавський саміт розставив крапки над "і": друга холодна війна вже йде. Росія - беззаперечний агресор, Україні потрібна допомога.

Сприйняття Варшавського саміту НАТО як історичного аж ніяк не є пафосним перебільшенням - але скептики, зрозуміло, вкажуть на "половинчастість" загальної стратегії по відношенню до Росії і на досить туманну перспективу приєднання до Альянсу Грузії і України. Однак ці інвективи неминуче зустрічаються з безліччю інших міркувань - фактично, НАТО почав відновлюватися після довгої сплячки самозаспокоєння лише в минулому році.

І якщо Володимир Путін по-справжньому хотів досягти внутрішньої політтехнологічної мети - єднання навколо президента проти загального ворога" і "демонстрації того, що з ним рахуються", то йому навіть довелося деякий час почекати. І спостерігати за найнезвичнішою і найнеприємнішою формою виконання своїх бажань.

Впадає в очі, що в Кремлі даремно розраховували на Ангелу Меркель і її повірників - Зігмара Габріеля і Франка-Вальтера Штайнмайера. Саме Німеччина взяла на себе відповідальність за кураторство над батальонно-тактичною групою у Литві (пункт 40 декларації саміту). Не виправдалися надії російських керівників канадських лібералів, що здавалися більш "м'якими", - вони беруть на себе Латвію. Британці - а це цікаво, враховуючи кризу у відносинах з ЄС і скандальну (і вкрай несвоєчасну) доповідь лорда Чилкота, абсолютно "розчарували" російське МЗС - Лондон опікується БТГ в Естонії. Вашингтон буде прямо брати участь у посиленні оборони Польщі (а це найбільш складне завдання - в силу відомої проблеми Сувалкського коридору, проблеми, чимось схожою на Рокський тунель) - це при тому, що президент Обама ніколи не відчував особливої симпатії до Східної Європи. Все це лише верхівка айсберга - Росію сприйняли як загрозу і почали офіційно застосовувати до неї стримування.

А друга складова стратегії - відкритість до діалогу, загалом, цілком зрозуміло, оскільки мова йде про ядерну державу, що з'їхала з рейок. Але, за великим рахунком, "діалог" - все ж деяка декларація, якщо не сказати евфемізм. Так, наприклад, процес виконання умов країн-членів та інституцій ЄС державою-кандидатом називається "переговорами", хоча ні про які переговори мова не йде. Такими ж "угодами" були для Слободана Мілошевича умови його капітуляції, озвучені в Дейтоні - Белград просто-напросто втрачав контроль над своїм ексклавом, Республікою Сербською.

Ось і тепер всюдисущий Штайнмайер заявляє, що проведення засідання Ради НАТО-Росія (СНР) дає шанс "донести до Росії рішення, прийняті НАТО". Якщо виключити припущення про те, що глава німецького МЗС підозрює своїх російських колег в неграмотності, то доведеться припустити одне з двох або обидва відразу: курс, схвалений у Варшаві, схвалений всіма країнами-членами і розписаний на десятиліття, а на полях саміту йшли неформальні зустрічі, непублічні висновки яких ставлять Москву перед фактом. Мова, наприклад, може йти про завершення створення групи країн, готових постачати Україні сучасну зброю - все це члени НАТО. Або - про справжній сенс організації групи країн-контролерів виконання Мінського врегулювання, яка, схоже, витісняє Мінський формат, що означає визнання Росії воюючою стороною з усіма витікаючими наслідками. Таких рішень і маневрів може бути набагато більше.

Разом з тим, пріоритетність питань і завдань, визначених Альянсом, можна розрахувати звичайним методом контент-аналізу. У підсумковому комюніке саміту Україна - в контексті співпраці та допомоги - згадується 32 рази. Такого не було і близько навіть на Бухарестському саміті НАТО вісім років тому, традиційно вважається піком зближення України з Альянсом. Така частота нехарактерна й для саміту в Уельсі в 2014 році - він здавався зустріччю політиків, які втратили контроль над ситуацією на міжнародній арені.

Звичайно, можна пояснити таке зростання значущості нашої країни драмою російсько-української війни, проте, з формальної точки зору, НАТО "не має відношення до цього конфлікту, адже він не зачіпає її учасників (правда, це досить слизьке питання). Або - не зачіпав Альянс досі.

У контексті руйнівника довіри, спонсора і покровителя сепаратизму, свідомого і несвідомого творця загроз, об'єкта для стримування Росія згадується в підсумковому документі 56 разів. Для порівняння ІДІЛ - всього 12. Тим більше, що з ІДІЛ, хоч і досить безглуздо, воює так звана "Глобальна коаліція", організаційно НАТО знаходиться на периферії цієї кампанії (наприклад, Великобританія - член НАТО, але використовує свою авіабазу на Кіпрі для роботи в Сирії). Арабські країни, які співпрацюють з Америкою в рамках кампанії проти ІДІЛ, - не члени НАТО. А ось від того, що називається "території, що межують з НАТО" Брюсселю відкрутитися не вдалося. Тому пройдемося по декларації.

У ритуальній частині вітається Чорногорія в якості 29-го учасника - але слід знати, що ратифікація вступу цієї країни до Альянсу проходить дуже непросто. Це важливо з тієї точки зору, що двері, звичайно, "відкриті", але "закрити" їх через Грузію і Україною - в недалекому майбутньому зможе лише новий і рішучий президент США, здатний зробити Берліну і Парижу пропозицію, від якої по-справжньому неможливо відмовитися.

У безпрецедентно величезному документі обговорюється прогрес, зроблений у порівнянні з Уельським самітом - наголошується поява дуги нестабільності уздовж кордонів Альянсу. З російської точки зору, це втілення жаху доморощених геополітиків про задушливу Балто-Чорноморську дугу.

Путінська Росія є смертельною загрозою миру - в пункті 5 (символічно, що він збігається з П'ятою статтею Північноатлантичного договору) перераховуються гріхи московського режиму: нанесення шкоди євроатлантичній безпеці, вирішення міжнародних питань погрозами і силою, інциденти в нейтральних водах, спроби перешкодити довгостроковій меті єдиної, мирної і стабільної Європи. З точки зору асоційованих (вже де-юре або процесуально) держав, а саме інтересів Києва, Тбілісі та Кишинева, кращого формулювання і не придумаєш (між тим, ІДІЛ опинилася на другому місці, а Афганістан, незважаючи на нові американські асигнування - забутий).

У шостому пункті зроблено цікаве уточнення - хоча Альянс в першу чергу повинен турбуватися про своїх учасників, він зобов'язаний зберігати здатність відповідати на кризи, які виникають за його межами. Це ознака вкорінення НАТО як глобального гравця у військово-політичній сфері і усвідомлення його себе в такій ролі (ще недавно мова про це не йшла). У пунктах 9 і 10 не міститься жодної згадки про скільки-небудь позитивну роль РФ у сирійських подіях - щодо Москви використаний найбільш суворий з усіх можливих (крім оголошення війни, чого НАТО не робить, оскільки є оборонним альянсом) семантичний ряд.

139 пунктах Варшавській декларації розписана довгострокова і детальна політика Альянсу на певний історичний період, який тепер можна офіційно назвати "холодною війною-лайт" (або "1.2"). Отже, Альянс висунувся на свої східні кордони на Балтиці, Російській рівнині і на Чорному морі, зберігаючи простір для "політичного діалогу" з брязкаючим іржавими ракетами Кремлем. Що отримує Україна?

По-перше, Росія остаточно визнана винуватцем і ініціатором війни, стороною конфлікту, а не третьою стороною, більше того, на неї покладається вся відповідальність за виконання Мінських угод. Повернення до "справ" - і це підкреслюється - неможливо. По суті, до капітуляції РФ, а значить і до краху путінського режиму.

По-друге, зроблено акцент на особливому статусі України (розширена дефініція Чиказького саміту, в 2013 році змусила занервувати Кремль): "незалежна, суверенна і стабільна Україна, надійно дотримується демократії і правопорядку, є ключовим чинником євроатлантичної безпеки".

По-третє, проведення місцевих виборів в окремих районах Луганської та Донецької областей можливо тільки коли дозволить ситуація у сфері безпеки (пункт 21) і виключно за українськими законами, під міжнародним контролем (до речі кажучи, відповідальність за руйнування житлових кварталів покладено на бойовиків). На даний момент такий безпечної "електоральної" ситуації не спостерігається і її не виникне до виведення з Донбасу російської армії, так що в цьому сенсі навряд чи плануються якісь зміни (тут вся надія лише на жорсткість санкцій, на табакерку і те, що ще залишилося від російського міжнародного капіталу). Зате тепер можна орієнтуватися на ключовий документ НАТО.

По-четверте, ніхто не має наміру забувати про окупований Крим, становище кримських татар, а також ніде в документі не передбачається, що санкції можуть бути скасовані або пом'якшені після деокупації Москвою південно-східних районів Донбасу.

По-п'яте, важливу роль майданчика та оцінки продовжує грати ОБСЄ, і, хоча про наполеонівські плани якоїсь поліцейської місії прямо не йдеться, але деяка підготовка до нього помітна.

По-шосте, (пункт 25), НАТО повністю розписує всі загрози, створювані Росією в прилеглих до кордонів Альянсу регіонах і вказує на спільну роботу з партнерами по протистоянню цим маневрів. В чорноморському аспекті згадані Грузія і Україна, а також приморські держави Альянсу.

Це основа для створення Україною, Румунією і Болгарією спільної флотилії, з подальшим можливим підключенням Грузії і Туреччини. Причому досить конкретно сказано, що Східні Балкани (Молдова) і Південний Кавказ є зоною інтересів Альянсу (не дарма молдавський міністр Шалару попросив НАТО допомогти з "миротворцями" в невизнаної ПМР, хоча тут, здається, більш дієвий ЄС).

Нарешті, по-сьоме, привернуто увагу (раніше цього не було) до Підкресленого Партнерства (Distinctive Partnership) Україна-НАТО, що вже не "спеціальний діалог" і не "особливе партнерство" схвалено створення польсько-литовсько-української бригади, відзначена інтеграція України в ключові програми НАТО та підписання пакету практичної допомоги - створений спеціальний трастовий фонд, про який йшлося ще з самого початку російської збройної інтервенції в нашу країну.

Треба сказати, що про це особисто оголосив президент США Барак Обама, який на цей раз не передовірив таку місію кому-небудь з "нормандських партнерів". Пакет містить 40 (!) секторів взаємодії (це, за словами генерального секретаря Альянсу - серйозне розширення порівняно з рішеннями Уельського саміту), зокрема це протистояння гібридної війни, тероризму та кібератакам. Створення групи G5+ у складі США, Великобританії, Німеччини, Франції та Італії, яка має намір спостерігати за виконанням Росією своїх зобов'язань Мінськими угодами - теж великий крок вперед.

Між тим, дискусія про перспективу членства триває з Грузією, Македонією та Боснією і Герцеговиною - і тут для України є два шари проблем.

Перший пов'язаний з інституціоналізацією українських реформ і більш сміливих змін у зовнішньополітичному законодавстві: НАТО вітає мету повної гармонізації українських військових стандартів з критеріями Альянсу, але поки що Київ (багато в чому наслідуючий поради з Берліна) і не визначає своєю метою отримання повноцінного членства в НАТО.

Другий шар проблем - це обмеженість "доктрини Обами", і ностальгічні нюанси у зовнішній політиці Парижа і Берліна.

Крім того, такий масштабний крок, як офіційне привітання сподіванням України вступити в НАТО (адже це більш серйозна задача ніж всі розширення Альянсу з 1999 року) буде можливий тільки тоді, коли оновлений у Варшаві НАТО почне реалізовувати тільки що схвалену нову політику. А це буде вже при новому президенті у Білому Домі.

Попереду ж - саміти в Брюсселі і в Стамбулі, і перетворення Підкресленого Партнерства в План дій з досягнення членства є, в першу чергу, завданням самої України, яку тепер потрібно продемонструвати видимий успіх політичних і економічних реформ.