Чи зможе Іран нафтовим демпінгом вибити Путіна з Китаю

Союзники у справі знищення Сирії, Росія та Іран зчепились у безкомпромісному двобої за китайський нафтовий ринок. Поразка в якому буде вкрай болючою для будь-якого із двох агресивних режимів.

Тегеран почав битву за китайський нафтовий ринок. Впродовж жовтня вся іранська нафта продавалася в Азії зі знижкою порівняно з конкурентними сортами. При тому достатньо значною. Зокрема, Iranian Heavy в порівнянні з саудівським Arab Medium (а саме саудівські сорти є неформальним барометром цін) коштувала дешевше на 30 центів за барель, легкий сорт Iran Light продавався зі знижкою в 35 центів порівняно з Oman/Dubai.

Результати не забарилися. У жовтні Китай закупив 3,29 млн тон іранської нафти – рекордний обсяг за весь час після скасування санкцій. У порівнянні з вереснем обсяг поставок виріс 2,3 рази, А Іран піднявся на четверту сходинку в переліку найбільших постачальників Китаю, вирвавши в конкурентів більш ніж 10% усього китайського ринку, який становив 28.8 млн тон.

Саудити махнули на навіжених іранців рукою, продали нерозпродані залишки нафти на спотовому ринку, і почали потроху переорієнтовувати експорт на Європу. З ринку потроху вичавлюється Ангола, і навіть Ірак.

А от хто не зможе подітися з китайського ринку нікуди – це Росія. І штука навіть не в неприязні з боку Європи. Просто багаті нафтові родовища Росії залишились головно в Східному Сибіру – це якщо не рахувати екзотики на кшталт шельфової чи арктичної нафти, якої є багато – але собівартість видобутку перевищує найсміливіші сподівання. І до Китаю сибірська нафта йде новеньким, добудованим в ситому 2012 році нафтопроводом "Східний Сибір – Тихий океан" – через відгалуження на Дайцин. А куди завгодно іще – включно з Європою – ця нафта поїде цистернами впродовж багатьох тисяч кілометрів. Що підніме її собівартість на більш ніж значну суму – вибивши ці гроші з прибутків російських нафтових компаній.

Тому зіткнення між Іраном, який проламує собі дорогу низькою ціною і колосальними запасами, і Росією, якій просто нікуди подітись, практично неминуче.

При тому шанси на якісь домовленості теж видаються мінімальними. Оскільки нафтовидобувні країни, схоже, потроху повертаються до практики "війни всіх проти всіх". Спроби ОПЕК зібрати зустріч з країнами, що не є учасниками картелю, для обговорення цінових стратегій поки не надто успішні. Для початку, від поїздки на подібну зустріч відмовились представники Саудівської Аравії, що саме по собі перетворює зустріч на блеф. Якщо ж слідом за Ер-Ріядом аналогічне рішення приймуть сателіти саудитів, зустріч може взагалі не відбутись.

А у прямому економічному протистоянні шанси Росії далеко неочевидні. Оскільки собівартість видобутку нафти в Ірані становить, в середньому, 4.8-5 доларів за барель. В той час як в Росії ця цифра, схоже, є державною таємницею, але більшість експертів називає середні цифри від 9 до 16 доларів за барель (хоча російське Міненерго назвало цифру в 2 долари за барель – але без транспортування, яке становить 5-7 доларів). Тому в цікавій грі "хто кого передемпінгує" в Тегерану далеко більше можливостей.

Чи вдасться Тегерану стати найбільшим постачальником нафти до Китаю, витіснивши Росію  – покаже час. Але процес енергійного перерозподілу ринку неминуче призведе до помітних фінансових втрат Кремля. А істотне економічне ослаблення, за спостереженнями багатьох фахівців, нерідко призводить до зменшення кількості та масштабу російських геополітичних авантюр. Що не може не тішити.