Чому ЗСУ не звільняють окуповані міста Донбасу

Здавалось би: армія контрактна, одіта-обута-нагодована-екіпірована-озброєна, терористи виснажені і знекровлені, але наказу наступати досі немає.

Останнім часом хіба що дуже лінивий користувач Інтернету не помітив тенденції, коли українські війська атакують або контратакують позиції ворога, часом займають окремі райони міст, або навіть цілі села, після чого сумирно відступають до попередніх позицій, наче нічого й не було.

І хоч така поведінка спостерігається ще з літа, дехто й досі кожний такий штурм ворожих позицій Збройними силами України сприймає за початок наступу і звільнення окупованих територій. Але щоразу все завершується так, як і завершувалось у попередні рази – відступом на попередні позиції.

Варто пригадати хоча б захоплення українськими військовими селища Оленівка поблизу Докучаєвська в середині листопада, яке того ж дня довелося залишити. Взагалі, ситуація з Докучаєвськом досить показова і навіть хрестоматійна, тому про неї написано безліч окремих матеріалів.

Це місто, яке за результатами переговорів "Мінськ-1" повинно знаходитись під контролем України, але перебуває в окупації бойовиками, вже давно і не раз могло бути звільненим українськими військами. Самі бійці української армії, які давно зайняли стратегічні висоти навколо міста, стверджують, що звільнення Докучаєвська в нинішніх умовах займе від кількох годин до одного дня. Як саме може бути звільнений Докучаєвськ, ми також описували в деталях.

Але, як то кажуть, не Докучаєвськом єдиним. Про просування українських військ на Світлодарській дузі також писали не раз, а також про те, що Дебальцеве також можна було б звільнити за лічені дні. Да і українські розвідники в неформальних розмовах дають зрозуміти, що у прифронтовій Горлівці доходили мало не до центру міста, настільки слабо вона охороняється – лише кілька блок-постів на головних вулицях.

Також український наступ давно міг розпочатись в районі Авдіївки. Про те, що наші війська ще з літа контролюють Авдіївську "промку" ні для кого не є таємницею, але далі вони чомусь не йдуть на постійній основі. Хоча, на даний момент українська армія просунулась ближче до Ясинуватої, зайнявши дачне селище на схід від так званого "Третього авдіївського ставка". Однак, наскільки це всерйоз і надовго – наразі невідомо.

А буквально днями на сторінках сепаратистів у соціальних мережах розігнали паніку, що з Крутої Балки Ясинуватського району (населений пункт, який ближче інших знаходиться від зони бойових дій під Авдіївкою) "влада ДНР" почала евакуацію населення. Щоправда в процесі обговорення цієї "новини" місцеві жителі пояснили, що евакуації як такої не відбувається, а місцеві жителі самі втікають з селища, тому що жити там останніми роками стало нестерпно.

Але якби нашим військам таки вдалося звільнити Круту Балку і закріпитись там, то це нанесло б відчутний удар по позиціям терористів, адже траса, яка сполучає Горлівку і Донецьк опинилась би під українським контролем. Аргументи, звісно, переконливі, але давайте пригадаємо – скільки таких аргументів можна знайти по всій лінії фронту. Мало не кожне місто і село в та поблизу "сірої зони" можна звільнити зі стратегічною метою, відрізавши тому чи іншому угрупуванню терористів сполучення з іншими населеними пунктами. Однак, вози й нині там.

Отож, як бачимо, передумов для звільнення окупованих районів українського Донбасу є досить багато, і навіть розвідки боєм проводились не раз. Однак, нема головного – з певних причин нема політичної волі для початку цього процесу. Щоправда, причини ці досить об'єктивні: Росія, яка надає допомогу бойовикам як озброєннями, так і живою військовою силою, ще не виведена з гри, тому будь-який початок активних бойових дій з боку української сторони може обернутись тим, чим це обернулось в серпні 2014-го року.

Тому, всі ці хаотичні просування вперед по міліметрах, а також захоплення окремих населених пунктів з послідуючим їх звільненням, варто сприймати не більше, аніж тренування в бойових умовах і елемент політичного тиску як на так звану "владу" так званих "Л-ДНР", так і на російську владу, для дипломатичного посилення українських позицій в переговорах. Ну і також, як демонстрацію західним партнерам України, що їх допомога не проходить даремно і українська армія таки покращує свою боєздатність.