Чому Трамп не поспішає в гості до Путіна

Чим більш гарячковито російський президент шукає зустрічі з американським колегою для початку геополітичного торгу, тим меншою є ймовірність такої зустрічі.

Чутки про те, що Путін ось-ось зустрінеться з Трампом, і вони все-все "порішають", у Кремлі випускають у світ з дивовижною регулярністю від самого моменту інавгурації американського президента. То президенти збирались зустрічатись у Москві, то в січні спікер російського президента Дмитро Пєсков повідомив про ймовірну зустріч у Словенії, то в якійсь іншій "неназваній нейтральній країні", то, буквально два тижні тому, замісник глави російського МЗС Сергій Рябков заявив, що підготовка до зустрічі вже майже завершилась – і залишилось визначити дату і місце. Чутки супроводжуються заявами різнорівневих російських чиновників та політиків про "готовність до розморозки стосунків", бажання "обговорювати всі гострі питання", і тому подібними пустопорожніми словесними формулами.

Втім, час іде – а Білий дім з дивовижною старанністю, в офіційний або неофіційний спосіб, кожне подібне повідомлення спростовує, вказуючи, що відсутні не тільки чіткі плани зустрічі двох президентів – але й сам факт її підготовки. Натякаючи, вочевидь, на те, що зустрітись вони, звичайно, зустрінуться – але, скоріше за все, лиш на липневому самміті "великої двадцятки" у Гамбурзі. Та й то не виключено, що зустріч пройде десь по дорозі від їдальні до вбиральні.

І ось сьогодні Дмитро Пєсков відчутно "знизив планку", повідомивши, що Путін готовий зустрітись навіть з держсекретарем США, якщо той приїде до Москви. Складається враження, що в Кремлі гарячковито шукають приводу для зустрічі на вищому рівні. Істотнішої, ніж обмін ввічливими фразами між Лавровим і Тіллерсоном, який мав місце 16 лютого. Але американська сторона не поспішає йти назустріч, "витримуючи" Путіна в принизливому для нього очікуванні.

При тому що час, за великим рахунком, зараз працює проти Кремля. Затиснута в лещатах санкцій та низьких цін на нафту російська економіка втрачає інвестиції та резерви. Плани її порятунку, які пишуть зараз всі – від Кудріна і до дрімучих "русмирівців" зі "столипінського клубу", стають дедалі фантастичнішими – і це розуміє навіть Путін, який ці плани замовляє.

При тому, ні заклики до діалогу, ні туманні обіцянки "співпраці в боротьбі зі світовим тероризмом", ні погрози можливим вторгненням російських військ до Лівії, Трампа не цікавлять і не лякають. У нього цілком достатньо власних проблем.

Це наївний і гуманістичний Обама переживав за українців, переживав за дружбу з росіянами, переживав за сирійців, на яких падали російські ракети та бомби – і був готовий, принаймні, попервах, спілкуватись з Путіним, відсилати Керрі на переговори з Лавровим як на щоденну обтяжливу роботу, переконувати, вірити обіцянкам і "поважати інтереси" Росії.

Натомість Трамп запропонував Путіну небезпечну і малоприйнятну для Росії угоду про радикальне скорочення ядерної зброї – і чекає на згоду російського президента. Чекає спокійно і без поспіху – нажахати його російськими військами і звірствами, поки вони достатньо далеко від Вашингтону, Путін не може, а доля сирійців – чи й українців, як на те пішло, американського демагога й популіста цікавить мало.

"Вікно можливостей" для радикальної зміни стосунків зі США і виходу з ізоляції та з-під санкцій, ненастанно скорочується, потроху підштовхуючи економіку та соціальну реальність Росії кудись в бік СРСР періоду пізнього Брежнєва та раннього Горбачова. За якими неминуче настане економічний колапс. Єдине питання, чи зуміє український державний проект вціліти до моменту того краху, аби станцювати достойного гопака біля могили чергової недоімперії. Питання, у світлі останніх подій, також доволі неоднозначне.