Звідки Путін піде раніше: з України чи з Росії

Росії потрібно буде розв'язати найважливіше для її майбутнього і безпеки всього світу питання — про транзит влади. І Україна зіграє в цьому рішенні ключову роль

У березні 2018 року — якщо не трапиться ніяких не пов'язаних з політикою несподіванок — Володимир Путін в четвертий раз стане президентом Росії. З великою часткою ймовірності цей четвертий (другий шестирічний) термін стане для Путіна останнім. У будь-якому випадку Росії доведеться вирішувати найважливіше для її майбутнього, а також — з урахуванням наслідків російської політики останніх років — для безпеки всього світу питання про транзит влади. Про те, хто і яким чином змінить Путіна на чолі Росії. Україна мимоволі відііграє в цьому ключову роль.

Підсумки третього президентського терміну Путіна, який розпочався з розгону мітингів протесту в травні 2012 року та інавгурації у порожній Москві, привели Росію до катастрофи, масштаби якої росіяни тільки починають усвідомлювати. Замість шансів на економічний розвиток — Крим, куди жителі РФ прекрасно могли їздити і без анексії. На місці країни-члена "великої вісімки", що веде переговори про стратегічну угоду і безвізовий режим з Євросоюзом та має непрості, але цілком спокійні відносини з Америкою — санкційний капкан, з якого при Путіні-президенті немає виходу. Росія веде дві війни — на Донбасі і в Сирії, які в принципі неможливо виграти. Тільки рано чи пізно піти.

Навіщо ці війни знадобилися Путіну на його третій термін — більш-менш зрозуміло. У 2012 році він отримав на президентських виборах у Москві (а питання про владу в недемократичних країнах завжди вирішується в столицях) менше 50%. Його рейтинг продовжував падати, а економіка, основні активи якої вже давно були поділені між вузьким колом наближених до влади олігархів, виявилася у глибокій стагнації. Олімпіаду-2014 в Сочі "зіпсувала" ганебна втеча кремлівського ставленика Віктора Януковича. Саме втеча Януковича і перемога Майдану, а не церемонія закриття Ігор у Сочі, стала головною світовою новиною в кінці лютого 2014 року.

У такій ситуації — спочатку спонтанно, з помсти й образи, а потім свідомо — російський режим зробив гібридні війни способом свого існування. При цьому Сирія була обрана як країна реваншу за провал спроб повного розчленування України і створення божевільного навіть з історичної точки зору утворення "Новоросія". Так Москва намагалася вийти з міжнародної ізоляції.

Анексія Криму дозволила Путіну різко наростити рейтинг: дався взнаки глибинний імперіалізм, укорінений у свідомості більшості росіян. Вони звикли жити у великій країні, що приєднує чужі землі, яка, згідно з відомим радянським анекдотом, "з ким хоче, з тим і межує".

З головного політичного проекту третього терміну Путіна — "російської весни" (російський президент вирішив увійти в історію "збирачем земель", оскільки з економікою явно не вийшло) залишилися два напівкримінальних ніким не визнаних утворення на Донбасі — "ДНР" і "ЛНР".

Москва опинилася в політичній пастці власного виробництва. Путін визнаний ключовими країнами світу недоговороздатним. У його версію українських подій ніхто не вірить. Надія на реванш завдяки перемозі Трампа на президентських виборах у США або успіху проросійських кандидатів у Франції (Марін Ле Пен Росія фінансувала в буквальному сенсі) і в Німеччині не виправдалася.

Російській еліті доведеться виходити з того, що поки при владі Путін і Росія не пішла з Донбасу, санкції не скасують. Запас фінансової міцності економіки вичерпується. Очікувати швидкого відновлення світових цін на нафту до рівня хоча б $100 за барель не доводиться. Путін, що 15 років забезпечував вузькому прошарку "своїх" можливість безконтрольного збагачення по експоненті, тепер висить каменем на їхній шиї. Він залишається тільки тому, що всередині еліти поки немає "кандидата компромісу".

Але стратегічно більше немає сенсу підтримувати рейтинг Путіна на захмарних відмітках за допомогою воєн і нагнітання конфронтації з Заходом — еліті тепер потрібно думати не про майбутнє Путіна, а про своє. Він їй не гарант.

Ліквідація "народних республік Донбасу" (що Москва як і раніше може зробити одним помахом руки) і повна передача контролю над усією українською територією українській владі — перший крок для виходу Росії з політичного капкана. Путін може піти з України, тішачи своє особисте самолюбство роллю "приєднувача Криму". Саме питання про Крим доведеться вирішувати вже новому поколінню політиків.

Ніяких бунтів у Росії в разі відходу з Донбасу не станеться — навіть в розпал антиукраїнської істерії "добровольців" воювати з уявним ворогом було не так вже й багато. Якщо нинішня російська еліта хоче вціліти, зберігши вплив і капітали, їй потрібно змусити Путіна піти з України раніше, ніж він піде з Росії.