Європейські пряники не вічні

Ми звикли думати, що євроскепсис – доля Москви. ми помилялися

Західні сусіди України точно так само починають захоплюватися історичною реконструкцією. Кожна з країн, що досягли успішності завдяки рецептами Брюсселя, тепер голосує за тих, хто обіцяє Брюссель не слухатися. На зміну тим, хто перемагав на гаслі «сьогодні – це недосконале завтра», приходять ті, хто впевнений, що «сьогодні – це зіпсоване вчора».

Поганий приклад заразливий. Українські політики обережно починають копіювати риторику сусідів. І починають обурюватися Заходом, який вимагає від України боротися з корупцією і проводити реформи. Сурмлять про «духовність» і «особливий шлях». Таврують «підлабузництво» і «наслідування». У цей момент вони схожі на адептів «русского мира» до ступеня повної нерозрізненності, – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Антизахідництво не означає автоматичне москвофільство – приклад Качинського тому доказ. Але він означає боротьбу за суверенне право на дурість і «духовні скрепи». По суті, кожен подібний спікер розписується у власному ідіотизм. Але в тому й річ, що єдиною альтернативою західній економічній моделі спільного життя є неефективність. Нас рятує лише те, що без європейських грошей українська економіка нежиттєздатна. А європейські фінансові пряники йдуть в жорсткій прив'язці до батога.

Європі час перечитувати Кіплінга. Через той самий «тягар білої людини», який тепер на себе доводиться звалювати заходу. Йому доводиться умовляти Київ мити руки перед їжею і не їсти з підлоги. Вимагати від фінансово-промислових груп каструвати власні апетити. Умовляти владу впроваджувати прозорі правила гри. Хоча пацієнт раз по раз поривається втекти до бабусь-відунів, які обіцяють швидке одужання завдяки новітнім засобам від коління в боці.

Хтось скаже, що східна Європа приречена продукувати попит на сильну руку. Що це спадщина місцевих традицій або Варшавського блоку. Що авторитарний запит – це природний стан справ. Можливо, що й так. Але це не скасовує того, що в України сьогодні немає альтернативи реформам.

Проблема лише в тому, що реформи в Україні сприймаються як щось, що миттєво покращує якість життя. Щось з категорії «розкуркулення» або «роздачі слонів». Хоча, насправді, реформи повинні вирішувати зовсім інше завдання.

Реформи – це не «підвищення пенсій і зарплат». Це встановлення нормальних правил гри. Боротьба з сервісною корупцією. Створення працездатних інститутів. Все те, що бореться з корупцією куди краще за каральні органи. Просто тому, що бореться не з цвіллю, а з вологістю. Не з наслідками, а з причинами.

Реформи – це створення умов, при яких громадянам легко займатися бізнесом. Свій бізнес – це умова, за якої у громадян з'являються економічні інтереси. Ті самі, які потім породжують у них же запит на політичне представництво. Тільки це здатне створити реальні, а не імітаційні партійні структури.

Але саме ця ситуація загрожує поховати ту парадигму, в якій країна жила останні чверть століття. Ту саму, в якій фінансово-промислові групи раз по раз придумували собі партійні проекти, які годували виборця популізмом. І нинішня хвиля критики західних рецептів лише доводить те, що в пропонованих рецептах вони бачать загрозу самим собі.

Можливо, що навіть після імплементації західних рецептів ми все одно час від часу будемо скочуватися в ситуативну «орбанізацію». Але в цьому випадку є шанс, що роль запобіжника буде грати не твіттер МВФ, а саме населення. А точніше, та його частина, яка буде розуміти згубність авторитарного популізму.

Але вона може з'явитися лише тоді, коли Захід знову поставить Кіплінга на полицю.