Бойфренд-ловелас інфікував мене ВІЛ, але я домоглася справедливості
https://povnatorba.blogspot.com/2018/10/blog-post_675.html
 |
| Даєн Рів і Філіп Падьє |
Після розпаду 18-річного шлюбу Даєн Рів більше не сподівалася знайти кохання. Але 2002 року, коли їй було 50 років, воно несподівано прийшло. На жаль, згодом виявилося, що її новий партнер, Філіп Падьє, спав з усіма підряд - і заразив її ВІЛ.
Я змирилася з тим, що кохання більше не буде. Але потім люди переконали мене, що я занадто молода, щоб ставити на собі хрест, і порадили зареєструватися на сайтах знайомств. Спочатку все було жахливо, і я вже думала повидалятися звідусіль, коли раптом отримала повідомлення від Філіпа.
Воно було лаконічним: "Гарний профіль, хочу зустрітись", - але заінтригувало. Француз, дуже симпатичний, тому я подумала: "Гаразд, востаннє, і все".
Ми зустрілися біля моєї школи бойових мистецтв (він теж ними займався), пішли в місцевий ресторан, замовили напої, закуски, а потім годину сиділи й розмовляли. Я дуже ним захопилася, гадаю, він мною теж.
Він мав у запасі круті захопливі історії, багато розповідав про себе. Це було щось новеньке, бо зазвичай усе навпаки - жінка мусить весь час говорити, а мене таке виснажує.
На тому першому побаченні він мені дуже сподобався, але певності, що це взаємно, я не мала. А потім - одне грайливе зауваження з його боку, і я подумала: "О, а він зацікавився". Так усе й почалося. Відтоді ми зустрічалися регулярно.
Філіп працював аналітиком цінних паперів у великій компанії, але через рік після того, як ми почали зустрічатися, його звільнили. Поки він шукав нову роботу, я запропонувала йому посаду викладача в своїй школі бойових мистецтв.
Коли він вчителював, ми зазвичай ішли кудись після роботи, а потім проводили ніч разом. Розмова про те, що будемо парою, в нас відбулася ще на початку роману, тож я бачилася з ним тричі чи чотири рази на тиждень, а решту часу забирала школа.
Ми були щасливі, нам було добре разом, і так тривало чотири з половиною роки.
У 2006 році, коли моя донька вийшла заміж, ми влаштували їй прекрасну церемонію.
Філіп теж був з нами - знімав відео для сімейного архіву. Після церемонії ми всі збиралися їхати на сімейну вечерю. Але раптом він подзвонив мені з мобільного і сказав: "Я не поїду, щось мені зле".
Він телефонував не з домашнього, тому в мене виникла підозра і я відчула злість, бо ця вечеря була для мене дуже важливою.
Я поїхала сама, але дорогою додому вирішила зазирнути до Філіпа й поцікавитися станом нещасного хворого, який не зміг доповзти до нашого весільного бенкету.
Двері були замкнені, у будинку панувала темрява, а його машини не було на місці. Я сиділа у своєму авто на під'їзній доріжці й довго плакала. А потім розізлилася.
Оскільки за послуги мобільного зв'язку для нього сплачувала я, то прослухати голосову пошту було неважко. Дві жінки залишили йому повідомлення, і було очевидно, що він з ними про щось домовлявся.
Я чекала ще добрих півтори години чи більше, та зрештою побачила, як він з'являється з-за рогу.
Помітивши мою машину, Філіп моментально натиснув на газ - відчув, що запахло смаленим, - а я переслідувала його вулицями району, поки він зрештою не виїхав на шосе. На його спідометрі вочевидь було 90 миль на годину, але я не відставала. "У мене повний бак, вистачить за тобою ганятись цілу ніч", - мстиво подумала я.
Зрештою він зупинився на узбіччі дороги. У мене була істерика: я кричала на нього, звинувачувала в зраді. "А хто тебе просив лізти в мою голосову пошту?" - скипів Філіп. І наша розмова закружляла по колу. Він так розлютився, що кілька разів гупнув кулаком по машині, і мене це злякало, тому я вирішила, що з мене годі.
Я порвала з ним у суботу. Наступного понеділка в мене був запланований огляд у гінеколога. А коли прийшли результати, виявилося, що в клітинах шийки матки є якісь аномалії.
Сказали, що це папіломавірус людини (ПВЛ). Раніше в мене ніколи такого не було, тому я зрозуміла, що це він мене заразив. Мене це шокувало і налякало - щоб позбутися аномальних клітин, потрібна була операція, а ще я боялася, що може розвинутися рак.
Мені здалося, що треба попередити інших двох жінок. Щоб знову їх знайти, я прослухала доступні для мене телефонні записи Філіпа за дев'ять місяців. Я набирала різні номери, і коли відповідала жінка, я запитувала: "Ви зустрічаєтеся з Філіпом Падьє?". Якщо відповідь була ствердна, я казала, що маю невеличку розмову.
Таким чином я знайшла ще дев'ятьох жінок, які теж з ним зустрічалися.
Деякі сердилися, деякі кидали трубку, деякі зацікавилися, декілька жінок подякували - реакції на мою розповідь були найрізноманітніші.
Жінка, яка зустрічалася з Філіпом і жила недалеко від нього, так розізлилася, що ми з нею вирішили зустрітися з двома іншими жінками. У нас відбувся дуже цікавий і продуктивний ланч: ми ділилися враженнями, а потім зробили групове селфі з непристойними жестами і відправили йому.
Була ще одна жінка, з нею я зв'язалася трохи пізніше. Ми зустрілися в маленькому джаз-барі. Приблизно півтора року вона зустрічалася з Філіпом тричі на тиждень.
Їхні стосунки були вільними, але вона все ще надіялася, що він запропонує стати парою - так мені здалося. Я розповіла їй про все, що зі мною сталося. Як романтично все було, як ми будували разом будинок, як збиралися жити разом, але потім розійшлися. Я розповіла їй про ВПЛ і про те, що мене й далі турбує здоров'я.
Вона дуже уважно слухала мою розповідь.
"Це ваше рішення, - зрештою сказала я, - якщо хочете й далі з ним бачитися, це ваша справа". Тоді я подумала, що ми з нею розмовляємо востаннє.
Через три місяці мені подзвонили зі служби охорони здоров'я й сказали, що я маю здати аналізи. Я запанікувала, бо й без того мала купу проблем зі здоров'ям, не кажучи вже про аномальний мазок з шийки матки.
Я зберегла телефон Філіпа на випадок, якщо подзвонить ще якась жінка, щоб її попередити. Після дзвінка зі служби я знову на нього подивилася і помітила, що останньою на нього дзвонила жінка, з якою ми зустрілися в джаз-барі.
Я зателефонувала їй і сказала: "Мені щойно дзвонили зі служби охорони здоров'я, що ви можете мені про це сказати?"
І вона промовила три слова, яких я вже ніколи не забуду: "Нам треба поговорити".
Після нашої розмови вона продовжувала зустрічатися з Філіпом. Але потім вирішила розірвати цей зв'язок. Переживаючи через хвороби, що передаються статевим шляхом, вона здала аналізи. Їй подзвонив лікар і повідомив погану новину: в неї ВІЛ.
Тієї миті я зрозуміла, що пазл склався. Ось звідки проблеми зі здоров'ям за останні півроку і брак життєвих сил - усе те, що я списувала на зрілий вік.
Я пішла до гінеколога, в мене взяли кров на аналіз. І вже наступного дня мені подзвонили, щоб повідомити результати.
"Даєн, мені дуже шкода. Результат позитивний".
Я впустила телефон і впала навколішки. Здавалося, що я зараз помру.
Я ніколи особливо не цікавилась ВІЛ. Пам'ятала, що це невиліковно, і знала, що є якісь ліки, не знала тільки, чи вони ефективні. І була дуже, дуже хвора.
Це було в січні 2007 року.
Здавши інші аналізи, я довідалась, що у мене СНІД. Це означає, що імунна система уражена настільки, що людина не може протистояти хворобам. Ваш організм не дає їм відсіч, бо вірус ушкодив клітини, які борються з інфекцією.
Як приватний підприємець, я мала медичну страховку, та приблизно за два місяці до того, як почула діагноз, я змінила умови страхування. У кінці полісу стояло обмеження відповідальності: "Зверніть увагу - умови страхування не покривають ВІЛ", і я це радісно підписала, бо була впевнена, що ніякого ВІЛ у мене нема. От тільки через два місяці дізналась, що він у мене є.
Отже, моє страхування не покривало ВІЛ, а ліки коштували приблизно 2 000 доларів (1 500 фунтів) на місяць. Таких грошей я не мала.
Майже одразу після отримання результатів я пішла до психотерапевта. Мені конче потрібна була допомога, щоб переосмислити все, що зі мною сталося. Я була страшенно пригнічена, дуже налякана і така сердита, що мала бажання когось убити.
Я вирішила знову поговорити з жінкою, з якою познайомилася в джаз-барі. Ми разом поплакали, разом погнівались. Коли вона дізналася про свій діагноз, то відразу ж зателефонувала Філіпу, щоб повідомити. А він відповів: "Та, не страшно. Всі від чогось помирають. Живи своїм життям, а мені дай спокій".
Як на людину, що мала б відчути шок, це була дуже дивна реакція.
Ми запідозрили, що Філіп заразив нас обох, а потім вирішили, що цього не можна так залишати. Ми пошукали інформацію і буквально за кілька тижнів після мого діагнозу вирішили написати заяву в поліцію.
Ми хотіли, щоб поліція спинила його. Щоб дізнатися, чи він справді є носієм вірусу і чи можна якось перешкодити йому й надалі інфікувати здорових жінок.
У поліції нам поспівчували, але відповіли, що нас лише двоє, тому ми не зможемо нічого довести. Але якби до заяви долучилися ще дві жінки і нас стало четверо, тоді за клопотанням поліції окружний прокурор, можливо, розглянув би нашу справу.
Ми знову прослухали телефонні записи. Першою, кому я подзвонила, виявилася жінка, що жила неподалік від Філіпа. Я вже зустрічалася з нею. Вона зробила тест і теж почула діагноз "ВІЛ".
Вона допомогла нам тим, що стежила за будинком Філіпа і записувала номери машин, що зупинялися на під'їзній доріжці по вечорах. Роботи не бракувало, адже щоночі в нього була інша жінка. Неймовірно.
Мій друг пробив номери автомобілів по базі, дістав прізвища й адреси, тож ми змогли навідатися до цих жінок.
Загалом ми знайшли 13 жінок, яким поставили діагноз "ВІЛ".
Я була приголомшена - як довго насправді це тривало. Я зустрічалася з Філіпом з 2002 року, але деякі жінки, з якими я розмовляла, були з ним ще до мене. А оскільки щоночі біля будинку стояла інша машина, то заражалася незліченна кількість жінок.
Поступово поліція й окружний прокурор стали виявляти більшу цікавість до цієї справи.
Щоб спробувати довести, що Філіп знає про свій діагноз, поліція влаштувала провокаційний телефонний дзвінок. Сидячи у відділку, я зателефонувала йому, щоб вивести на чисту воду і він зізнався, що йому відомо - він є носієм ВІЛ. Але розмова не вдалася.
"Звідки *** в тебе цей номер?" - сердито спитав він. А далі було ще гірше.
"Слухай, я чула, що ти нездужаєш, дзвоню спитати, як ти", - збрехала я, і він кинув трубку.
Одна працівниця служби охорони здоров'я допомагала нам шукати жінок. Я спитала в неї: "Ви коли-небудь бачили цього чоловіка?" - але вона навіть віддалено його не пригадувала.
А потім я згадала, що Філіп іноді користувався псевдонімом Філ Вайт. І тоді ця жінка згадала. Вона бачила його приблизно в той самий час, коли я відправила його до лікаря, бо йому здавалося, що в нирках є камені.
"Цікаво, чи саме тоді він дізнався про свій діагноз?" - подумала я.
То був 2005 рік, приблизно за півтора року ми розійшлися. Тоді він ходив до лікаря і робив тести.
За те лікування платила я, тому дістала чеки й віднесла їх окружному прокурору. Тоді я вперше побачила на її обличчі усмішку. З цими чеками вона мала підстави для "обґрунтованої підозри", щоб підняти медичні записи. І зробила це. Без чеків було б дуже важко чи взагалі неможливо отримати їх - через закон про захист особистої інформації. Так ми довели, що йому поставили діагноз "ВІЛ".
З тих 13 жінок з ВІЛ, яких ми відшукали, тільки 5 погодилися свідчити в суді - через ту стигму, яка з цим вірусом асоціюється. Ми сформували групу підтримки й регулярно зустрічалися у мене вдома. Усі ми пройшли через це разом.
Крім того, в нас була непогана мотивація: штат Техас оплачує лікування, яке знадобилося в результаті скоєння злочину. А Філіпа обвинувачували в "нападі зі смертоносною зброєю".
Процес пошуку потерпілих жінок тривав п'ять чи шість місяців. Практично щодня ми займалися поліцейським стеженням. Це було виснажливо - все-таки я хворіла на СНІД, - але ми твердо вирішили, що завадимо йому інфікувати інших жінок.
Судовий процес розпочався лише 2009 року, через три роки після того, як я порвала з Філіпом, і через два - після того, як почула свій діагноз.
Окружний прокурор чесно попередила, що нас поливатимуть брудом, що всю нашу брудну білизну Філіп виставить на публіку, використає все, що має проти нас. Хоч я й готувалась, але не усвідомлювала, що це буде так жахливо. Мене годину допитували як свідка, проте я все стійко витримала.
Після оголошення вироку ми зібрали всіх своїх рідних та друзів і відсвяткували цю подію, бо знали, що відтепер він більше нікому не нашкодить.
Філіп так і не визнав своєї провини. Він заявив, що це через мене всі захворіли на ВІЛ, що було повним ідіотизмом - ми знайшли жінку в Мічигані, якій він передав захворювання ще 1997 року. Також ми зробили дослідження ДНК, контрольоване і науково обґрунтоване, яке довело, що в кожної з нас вірус походив від єдиного носія. І цим носієм був Філіп.
Я підозрюю, що він свідомо роками інфікував жінок ВІЛ ще до того, як ми з ним познайомилися. А діагноз 2005 року був у нього не першим.
Я ніяк не могла пробачити й забути. Але тепер я примирилася з усім, тому що мені вдалося життєві лимони перетворити на лимонад.
Але найбільше мене обурює те, що Філіп зробив зі мною та іншими жінками. Він зруйнував спроможність довіряти людям. А без неї важко мати з кимось стосунки. Я намагаюся її відновити, але це постійна боротьба з собою.
Мені дуже пощастило - у мене з'явився чоловік, який розуміє, любить і приймає мене такою, як я є. Зустрічатися ми почали 2008 року. Вже на другому побаченні я йому чесно про все розповіла. Розплакалась, а він обійняв мене і сказав: "Нічого. У мене брат помер від СНІДу". Я наче на світ народилась після цього.
Завдяки прогресу в медицині більшість людей з ВІЛ тепер можуть приймати одну пігулку на день. Я вже давно так лікуюсь. Вірусне навантаження у мене тепер на рівні "невизначено", тобто вірус у крові не визначається. Дослідження продемонстрували - якщо вірусне навантаження у людини з ВІЛ тримається на невизначеному рівні півроку, то ризик передачі інфекції дорівнює нулю. Це докорінним чином змінило наше життя.
Я досі спілкуюся з багатьма іншими інфікованими жінками. Торік одна з них - жінка з джаз-бару - склала мені компанію в поїздці до Великого Каньйону.
Вона б і не подумала зробити тест, якби ми не познайомились. А якби вона не назвала моє ім'я службі охорони здоров'я, то я б теж не зробила цього аналізу. Ми буквально врятували життя одна одній.
Філіпа Падьє визнали винним за шістьма пунктами про напад зі смертоносною зброєю - власною фізіологічною рідиною, і засудили до 45 років позбавлення волі.
