"Відео розстрілу не можу дивитися". Як родичі "Небесної сотні" згадують рідних
https://povnatorba.blogspot.com/2019/02/blog-post_619.html
Віктор Чміленко-молодший втратив на Майдані батька, а Микола Тарасюк - сина.
Смерть Віктора Чміленка-старшого зафільмував іноземний журналіст - на відео видно, як 20 лютого на Інститутській чоловік у касці підбігає з ношами й кілька разів питає про пораненого: "Де він"? Це виявилися його останні слова - за мить лунає постріл і Віктор падає.
Іван Тарасюк також загинув на Майдані 20 лютого 2014 року - кулі пробили голову та легені.
BBC News Україна поспілкувалися з їхніми рідними у п'яту річницю загибелі "Небесної сотні" - родичі зібралися біля Вищої кваліфікаційної комісії суддів, щоб запитати про те, чому не відбувається судова реформа і так повільно розглядають справи про смерті на Майдані.
Обоє чоловіків посміхаються, коли пригадують своїх рідних, яких втратили п'ять років тому. Але посмішки зникають, коли вони повертаються думками у 20 лютого 2014 року.
Віктор Чміленко-молодший
У батька була жага змінити державу. Він подорожував у Європу, бачив різницю рівня життя, й у нього було бажання, щоб його діти і внуки жили краще.
З перших днів бував на Майдані - що у Києві, що в Кропивницькому.
Завжди пускали його і підтримували у всіх починаннях. Але саме коли він їхав 18 лютого, не хотіли відпускати...
Казали: "Не їдь, відпочинь вдома". Мабуть, передчували.
Потім я подзвонив, а мені лікар представився, що це не папа. І повідомив, що його більше немає...
По цей день не можу дивитися ні відео, ні слухати, як він говорить на записах.
Навіть на фото важко дивитися - така туга і сум.
Тому стараюся не дивитися, психологічно не готовий до цього.
Біль за п'ять років взагалі не пройшов.
Батько сниться. Після кожного сну заспокоююся, але потім приходить сум.
Ці смерті були не даремні. Кожна людина приносить свій внесок у державу. Думаю, з часом все зміниться й стане так, як добивалися наші рідні на Майдані...
А за смерть у першу чергу відповідальні наші гаранти, чиновники, які мали б змусити відповісти перед законом тих людей, які повбивали наших рідних. Але всі повтікали.
Звичайно, маю надію, що буде логічний кінець, і всі виконавці і замовники понесуть покарання. Якщо не при житті, то там. (Показує рукою на небо. - Ред.)
Микола Тарасюк
Іван приїхав на Майдан зранку 19-го лютого.
Один день побув, а 20-го зранку йому в сонну артерію влучила куля. О 9:12 ранку його застрелили.
Він хотів приїхати і раніше, коли побили студентів. Казав: "Влада не повинна бити людей".
А коли побили у Маріїнському парку, був клич з Майдану про допомогу, він каже: "Тату, я медик, треба їхати допомогти".
Я сказав: "Так, треба - то треба".
Про слідство. Зараз затримали лише шість людей (Мова про силовиків, яких підозрюють у вбивствах "майданівців". Водночас 11 так званих "тітушок" вже отримали реальні строки у в'язниці. - Ред.)
На судах по перших п'ятьох ми були, боролися там, нам куртки рвали. Їх хотіли випустити, але ми 11 годин сиділи у суді. Стримали, і їх не випустили.
Слідство йде.
Але от якось викликали до прокуратури і я там спитав: "Скільки може тривати це слідство?"
Мені відповіли: "У Прибалтиці ще не все розслідували (Події 1991 року у Вільнюсі, де радянські війська штурмували телецентр. - Ред.), а ви хочете так швидко?"
То я кажу: "Тут всі рідні повмирають, поки ви розслідуєте". І пішов звідти.
Я знаю, що до смерті мого сина причетна "чорна рота" (Рота спецпризначення київського "Беркуту". - Ред.).
Я у них питав на суді, чому вони стріляли. Вони кажуть: "Був наказ". Потім: "Бо у "майданівців" була зброя".
Але ж у вас були снайперські гвинтівки, і ви не бачили, що стріляли у беззбройних людей?
Ті, кого затримали, вони сміються. Вони не каються.
А зразу ще й провокували нас. От Байдовській (Матері загиблого на Майдані Сергія Байдовського. - Ред.) батьки "беркутівця" казали: "Ви синів виховали вбивцями".
Чесно скажу, я йому на це відповів: "Що ти хочеш? Твій син вбив її сина, а ти ще до неї діло маєш? Я зараз подзвоню, вас тут закопають".
І тоді вони затихли.
Віра у справедливість є.
От тих пару людей, які вже є - їх посадять. Але ще б знайти тих, хто давав накази - так було б правильно.
Син завжди зі мною. Прошу його про мир, коли він мені сниться.
Одна у мене була дитина. Зараз ми залишилися одні.
Тоді, 20-го лютого, я йому дзвонив: "Сину, стань на тому місці, де стоїш, і постій 5-10 хвилин. І все буде добре".
А він мені каже: "Тату, а як я потім буду людям в очі дивитися?"
Через півгодини його не стало.
Коли загинув Нігоян, ми з ним плакали. Казали, що от чужі люди гинуть за Україну, а де ж наші герої?
А він сказав: "Тату, будуть і наші". Як у воду дивився.
Але то було горе чуже. А своє - не пережити, кажу чесно.
