Військовий медик Ірина Голосна: "Помираючи, хлопець усе дякував, що його не кинули. Він так радів: "Мама мене поховає!.."

Жінка, яка наприкінці 2014 року виїхала з Криму та пішла на фронт, - про життя на окупованому півострові, родичів із Донбасу, цькування доньки у кримському виші через український віночок, безкінечні походи до військкомату, "Азов", службу в армії та поранених.

"МИ МОЖЕМО ЗАСТОСУВАТИ ЗБРОЮ. РОЗХОДЬТЕСЯ"

Моя мама зі Львова, а тато - зі Слов'янська. Я народилася у Краматорську. А війна мене застала у Севастополі. За фахом я фармацевт, і у Крим свого часу поїхала по роботі: завідувала там однією з аптек великої всеукраїнської мережі.

Останні концерти "Океану Ельзи" у Криму відбулися влітку 2013 року. Ми з донькою тоді не змогли взяти квитки на концерт у Севастополі - не вистачило нам квитків, так всі любили Вакарчука! Мій брат живе у Сімферополі, і він узяв нам квитки на концерт у своєму місті. На великому стадіоні всі співали українською мовою, всі верещали, кричали і до третьої ночі не відпускали гурт. Аж раптом минуло пів року - і українську мову почали ненавидіти. Все українське почали ненавидіти...

Наприкінці кожного року наш гендиректор збирала усіх завідувачів аптек у Києві, щоб підбити підсумки. У 2013 році вона захворіла, і  перенесла збори на другу половину лютого 2014 року. Їдучи у Київ, я дуже хотіла потрапити на Майдан, але коли я вже була у потязі, мені подзвонила подруга-киянка: "...Іро, та Майдану вже немає, його вже розбирають". А потім зателефонувала мама: "Іро, вистрибуй з потягу! У Києві все, там метро зачинили. Там війна!..." Звісно, з потягу я не вийшла. Але до столиці я приїхала у день, коли в центрі міста розстрілювали людей. Вокзал був порожнім. Метро було зачинене. Я їхала якимсь перекладним автобусом, і водій нас кудись довіз, а потім розвернувся до нас, і каже: "Вибачте, люди. Я їду у бік Майдану". Потім висадив тих, хто захотів вийти, а сам поїхав туди, де стріляли у людей. І пів автобуса поїхало разом із ним. Коли я дісталася до офісу, пам'ятаю, що інтернету не було, що потяги не ходили вже - з Західної України у Київ, принаймні. І наша гендиректор сказала тоді: "Дівчата, поки є зв'язок - дзвоніть додому, кажіть, що ви живі-здорові".

Я тоді подзвонила до своєї аптеки - колезі, яка підміняла мене на роботі у цей день. Її рідний брат служив у Севастополі у "Беркуті". Багато хто з тих хлопців не хотів їздити на Майдан. Вони розповідали, що по них стріляли - не прості люди, не протестувальники, а хтось стріляв у спину. Але коли батьки багатьох спецпризначенців у Криму прийшли до їхньої військової частини, щоб не відпускати дітей на Майдан, керівництво вийшло та сказало: "Ми зараз можемо застосувати зброю. Розходьтеся". І їх вночі вивезли. Колега знала, що я їду у Київ, і просила мене передати братові деякі речі...

Потім я повернулася у Крим, і буквально за день після цього до Криму зайшли росіяни.

"Зелених чоловічків" всі знімали на телефони, викладали у соцмережах. Усі все знали. Севастополь був у блокпостах. А Київ мовчав...

У мене не було знайомих, які служили у той час. Але у колег були родичі на кораблях, у військових частинах. Ночами ми чергували біля військових частин - щоб не було штурму. Йшли після роботи, стояли між кацапнею і нашими хлопцями - щоб, не дай Боже... Ми тоді взагалі нічого не розуміли. І так було страшно. Містом ходили чеченці бородаті з автоматами... А я так боялася зброї (сміється). Тоді я ще боялася зброї.

До останнього я вірила, що щось зміниться. Нормальні люди виїхали одразу, їм одразу було зрозуміло, що це дупа... Але я, дурепа, чекала чогось у Криму до кінця 2014 року.

"ПАНІ, ЯКИЙ У ВАС ДИВНИЙ КРАЙ!"

Мій тато вже помер, він похований під Слов'янськом. Потягом Севастополь-Донецьк щороку я їздила до нього на могилу. Приїжджала у Донецьк, а з Донецька їхала у Горлівку, де у мене жили родичі. Востаннє у Горлівку я приїхала, коли вже той Безлер там був... І я пам'ятаю, що ми гуляли з сестрою, вийшли у парк, а у парку - флагштоки з російськими прапорами. І я її питаю:

-Юлю, це що?

-Ну... Я не знаю..

-Чого воно у вас висить?

-А що? Воно мені що, заважає?

-Ти розумієш, що у вас висять російські прапори? І ти кажеш, що вони вам не заважають? А завтра з вами, не дай Бог, станеться те саме, що і з нами? - запитала я її. Я тоді ще не чула про Безлера, не розуміла до кінця, що відбувається на Донбасі. - Що, як завтра ви будете анексовані?!

-Ну а що? Вам нормально живеться - і нам буде нормально житися, - відповіла сестра.

Це був останній раз, коли я бачила своїх родичів з Горлівки. Незабаром вони поїхали до Росії.

Вже під Слов'янськом, де похований батько, я зустріла волонтерів з Харківського автомайдану. Біля мене зупинився бус, за кермом якого була дівчина, і вона запитала мене де знаходиться якась вулиця. Оскільки я на Донбасі давно не живу, назви вулиць я вже позабувала. Тому я відповіла: "Скажіть мені, що вам потрібно - і я скажу, де це". А вони пояснюють: "Нам потрібно на блокпост. Ми Харківський Автомайдан, хлопцям привезли допомогу". Тоді я напросилася поїхати з ними. Запитала, що військовим ще треба купити. "Ну, воду. Завжди води не вистачає", - відповіли волонтери. І ми скупили у найближчому магазині усі п'ятилітрові баклажки та поїхали до хлопців.

Військовий, з яким ми познайомилися на блокпосту, тоді сказав мені: "Пані, який у вас дивний край! Які у вас дивні люди! Ось, подивіться, люди з цього села праворуч плюють нам вслід. А з того села, що зліва, люди привозять нам молоко, хліб, картоплю. Ці два села поруч. Я не розумію..."

Я взяла у Харківського Автомайдану контакти. У Криму - в аптеці, куди вже не постачався товар, де ніхто не контролював, чи вийшли ми на роботу і так далі - ми з дівчатами почали збирати гроші для українських військових. До цього ми збирали гроші для того, щоб купувати ліки у кримські військові частини - але потім з'ясувалося, що люди, яким ми ці гроші передавали, нас обманювали...

Ми збирали гроші для військових, а двічі на місяць я возила ці гроші через кордон, у Харків. Вирватися я завжди могла лише на два дні - приїжджала, віддавала гроші та їхала назад у Крим.

Свого часу я вчилася у Харківській фармакадемії. І одного разу на тамтешньому вокзалі я випадково зустріла дівчину, з якою вчилася. Її чоловік на той момент вже був у "Азові". Але вона боялася мені це сказати. Адже ми не бачилися давно, і хто чим дихає - хто його знав?.. Ми декілька годин розмовляли, ходили навколо, аж доки у мене не задзвонив телефон. З моєї розмови вона зрозуміла, що я, скажімо так, не зовсім ворог... І тоді вона наважилася розповісти: "Слухай, я тобі скажу: у мене чоловік там. А я роботу покинула, їду на вишкіл, хочу опанувати тактичну медицину". Вона розповіла мені про медичний корпус "Азова", про те, що хоче долучитися до нього. А я і кажу їй - чого ж, якщо ти їдеш туди, я тоді буду допомагати іншим людям? Давай я тобі буду допомагати. Так ми з нею почали постійно контактувати...

"ІРО, А ЩО ТАМ У ВАС? УКРАЇНА НАПАЛА НА РОСІЮ?"

Влітку моя донька захотіла виїхати з Криму в Україну, захотіла подивитися Київ. І ми поїхали. Сходили на Майдан, купили багато символіки, купили українські віночки. Донька багато фотографувалася у Києві і виставляла фото у соцмережах.

Тоді їй було 17, вона тільки-но закінчила другий курс у інституті. Вона була дуже активною, була головою студради в інституті. Коли ми приїхали додому і ректор побачила її з віночками та українською символікою - доньку одразу вигнали зі студради... І зробили зауваження за те, що вона досі користується українським оператором мобільного зв'язку. "Неблагонадійна".

Дітям, які закінчили інститут напередодні, у переламний момент, не дали ані українських дипломів, ані російських. І дипломи, вже російські, їм видавали 1 вересня. Донька повернулася тоді додому в шоці, і каже мені: "Мамо, це ж мої вчителі, я ж поважала... Стоїть завкафедрою, вручає ці дипломи, і наголошує: "Дітки, ви тепер будете мати справжні дипломи, а не якусь українську ганчірку".

Доньку в інституті почали дуже утискати, ображати, занижувати оцінки, принижувати при всіх - за її проукраїнську позицію. Почали також "прозоро" натякати, що добром це все не закінчиться. І, зрештою, за пару тижнів навчання вона до мене прийшла і зізналася: "Мам, я хочу поїхати. Я не буду тут учитися".

Я сказала дитині: "Окей. Поїдеш вчитися до Львова". Адже у Львові жила моя мама. З горем навпіл я перевела її, і донька переїхала.

Я теж хотіла поїхати. Тим більше, що я волонтерила. А чоловік мій був проти. На той час він працював на Півночі, на "Газпромі". Дзвонить мені якось навесні зі своєї тундри і запитує: "Іро, а що там у вас?! Україна напала на Росію?.." Так, кажу, з вилами пішли...

У ті дні в одному з документальних фільмів про війну - з тих, що знімав Найєм - я побачила свого друга дитинства, Юру. Юра був у балаклаві, але ж я впізнала його очі, впізнала голос. Для мене це було шоком. Такий роз%издяй - і те пішов на фронт! До того ж, він на Донбасі жив, де неоднозначно до цього усього ставилися. І це стало для мене черговим поштовхом. Промайнула думка: "Блін, а я тут сиджу... Ну чого я сиджу?!"

"У НАС НАВІТЬ ЖІНКИ ХОЧУТЬ ВОЮВАТИ"

Мій менший син - неповнолітній. Я зробила лівий дозвіл на виїзд дитини, адже я не могла вивезти сина без згоди чоловіка. І вночі вивезла сина з Криму.

Останнє фото Ірини перед від'їздом

Я приїхала у Київ розрахуватися. А гендиректор каже: "Іро, а давай я тебе в Ужгород відправлю". Я тоді ще не думала воювати, думала, що буду волонтерити далі... І погодилася на роботу в Ужгороді. Але там почала ходити у військкомат.

"Так, так, так! Так! Скоро-скоро!" - відповідали мені у військкоматі. Я пройшла у них курси тактичної медицини і ходила, ходила, ходила до них - поки на мене там не натрапили тележурналісти. Тоді в Ужгороді якраз провалили якийсь призов. Воєнкомів нагнули. Приїхало телебачення запитати, чому у місті все так погано. А тут же ж баба ходить, тошнить їм! І воєнком показав мене журналістам: "Як так - погано?! Все добре! Дивіться, у нас навіть жінки хочуть воювати!"

Я вирішила, що це якийсь місцевий телеканал, а не всеукраїнський. Розповіла їм про Крим, про своє життя, та й забула про ту розмову.

Потім однокурсниця, що пішла у "Азов", сказала мені: "Нам не вистачає медиків. Потрібні медики, і тим більше - фармацевти". Було дуже багато гуманітарки з-за кордону, ліків було багато, але ніхто не знав, як їх застосовувати - адже інструкції були іноземними мовами. А я хоча б знала діючу речовину та розуміла, що до чого.

Я взяла відпустку та поїхала в "Азов" - адже мої візити до військкомату результатів не приносили. У Криму я відпусток не брала, адже жила на морі, і у мене назбиралося три чи чотири відпустки. У "Азові" я сортувала, фасувала медикаменти, бігала, по операційних усе розносила. Потім бомбили Маріуполь, почалося Широкине, Водяне, почалися поранені, і я подумала: а я ж теж можу когось перетягнути, чому я буду сидіти. Я почала їздити з хлопцями.

Якось ми їхали і перевернулися на машині, я поламала руку. У цей час якраз зненацька вийшов на телебаченні сюжет про мене, який довго десь лежав та чекав свого часу. І, оскільки телеканал був не ужгородським, як я думала, сюжет побачила і моя мама. А я там, мудра жінка, стою і кажу: "Донька знає, що я вирішила йти на війну, вона підтримує мене. Мама? Ні-і-і, мама не знає!"

І тут мама мені дзвонить: "Іро, де ти є?! На роботі?! Так, звичайно!" І я, з цією поламаною рукою, прилітаю в Ужгород назад, влітаю у військкомат і кажу: "Чого ви мене ганьбите? Вже вся Україна знає, що я на війні. А, як бачите, досі тут. Давайте швидко оформлюйте..."

На півтора місяці мене відправили в "учєбку", де мене, чесно кажучи, нічого особливо не навчили.

У "Азові" старого колективу вже не було, тож повертатися туди не було сенсу... Спочатку за відношенням я приїхала у 80 бригаду, але там мені сказали: "У нас ротації довгі, місяці по два ви вдома не буватимете!". Я думаю: "Тьфу, блін. Теж мені "багато". І я пішла у 24 бригаду. Це була весна 2015 року.

Перша моя ротація в зону АТО тривала 10 місяців

Комбригом у нас тоді був Шевченко, і він не дозволяв жінкам бути на "нулі". Але можна було мудрувати і бути прикомандированою десь, знаходити можливості.

Я прийшла до бригади у квітні, і десь 2 місяці мене взагалі не відпускали в АТО. Я безкінечно писала рапорти. Жила у гуртожитку. І якось начальник штабу, бойовий такий чоловік, прийшов до гуртожитку інспектувати як контрактники живуть. Відкриває двері - а я якраз голову помила. І цікавиться:

- У вас є якісь питання, побажання, скарги?

- Мене в АТО не пускають, - відповідаю.

- По гуртожитку, я маю наувазі...

- А чого я у цьому гуртожитку сиджу? Дітей не бачу. Сиджу на ППД вже другий місяць.

- Пишіть рапорт, - відповів він.

За два дні після цієї розмови мене відправили на Донбас. І я стала санінструктором - санінструктором роти, але за фактом єдиним санінструктором у батальйоні. Стояли ми тоді на Луганському напрямку. Новотошківське, Кримське... Перша моя ротація в зону АТО тривала 10 місяців.

У мене був водій із позивним Москалик (сміється). Він був з Лозової, що під Харковом, і він був єдиним, хто розмовляв російською мовою. За що і отримав свій позивний. Ми спілкуємося досі.

Перший "трьохсотий"? Пам'ятаю, вночі мене будять: "У нас "двохсотий"!". Де? Просто у розташуванні! Один придурок напився і впав у яму на недобудованому заводі, де ми стояли тоді. У цій цементній ямі стирчали штирі, і ця п'яна наволоч звалилася просто на ці штирі. Коли витягували його звідти - всі сварилися, матюкалися. Аж раптом я чую якісь хрипи. Кажу всім: "А ну, тихо!". Бл#, а він просто спить! Впав між штирями, лише потилицю подряпав - живий-здоровий, зашили його у Севєродонецьку...

Був у нас один дуже хороший хлопець-евакуаторщик - вони тягали підбиті танки, бехи. Хлопчина був надзвичайно тихий. Бувають люди буйні, галасливі, бувають герої, бувають алкаші, від яких безліч проблем... А бувають тихі - такі, яких можна і не запам'ятати, адже людина ніколи не кричить, ніколи не п'є, не робить якихось надзвичайних вчинків. Просто спокійно робить свою справу. Якось 8 березня той хлопчик підійшов до мене і привітав. "Ірино Миколаївно, вам не тяжко з нами? Ми тут такі різні, нас так багато, і ви така геройська, що нас витримуєте..." Так приємно було!

Тоді ж він розповів мені про "Хаммер", який підірвався напередодні, і який вони витягували. Казав: "Досі мене переслідує запах горілого тіла..." Я відповіда йому, що така смерть - дуже страшна. А він: "Та ні, нормальна, краще так, краще вмерти одразу".

Поруч з нами стояла 80 бригада, і у них підірвалася інженерна машина. Наші поїхали її витягувати, і теж натрапили на міну. І наступного дня після того, як той тихий хлопчина привітав мене, він загинув. У нього була шлункова і легенева кровотеча. Ми його не довезли до лікарні. І я його так запам'ятала, так запам'ятала ту нашу розмову...

А якось під Маріуполем дівчата витягнули хлопця. Здалеку його тягнули, з сірої зони. У нього весь живіт був посічений, кишки на вулиці. Везли ми його до госпіталю. Я його тримала. І поки він ще трохи був притомний - все дякував, що його там не кинули, дякував за те, що його мама поховає... Він так радів: "Мама мене поховає! Я дуже не хотів там залишитися, дуже хотів, щоб мама могла до мене на могилку прийти..."

Він не вижив.

Спочатку я відслужила рік - і не змогла піти з армії, бо так і залишалася фактично єдиним санінструктором. Підписала тоді контракт ще на пів року. А потім - ще раз на пів року.... Звільнилася я у 2017 році.

Зараз я знову працюю у аптеці.

... Ми з рідним моїм братом, що жив у Сімферополі і з яким ми разом ходили на "Океан Ельзи", дуже близькі були. Він першим поїхав у Крим. А я без нього не змогла - і за ним потеліпала. Кожні два тижні у Криму ми бачилися, наші діти дружили. Коли кацапи прийшли, він перший сказав: "Я піду у військкомат, запишуся, буду Україну захищати". А потім я не бачила його три роки, з 2014 до 2017. Ми побачилися на Донбасі, мене відпустили до нього на один день, і він почав мені розповідати: "Та за кого ви воюєте? Ти собі ворогів понавигадувала! Ні з ким не спілкуєшся!"

Так, а як спілкуватися?..

Чим довше він там живе - тим гірше стає. На жаль, вже не спілкуємося ми з ним. І чоловік у Криму залишився.

Ну... Нічого.Джерело: https://censor.net/ua/r3229087