Як Україна залишилась без ядерної зброї
Apple Podcasts | Google Podcasts | Spotify | Soundcloud
"Ядерний потенціал, вважали і вважають досі багато українців, – це як пістолет у кобурі. Є він у тебе – і тебе всі поважають, ніхто не наважиться образити, забуваючи при цьому, що аби носити пістолет, треба мати дозвіл, якого Україна не отримала і не могла отримати. А хто носить зброю без дозволу - це все ж таки порушник і має нести відповідальність".
Авторство цієї метафори належить Анатолію Зленку, першому міністру закордонних справ незалежної України.
Саме йому, як главі МЗС, випала доля вести одні з може найважчих переговорів в історії України загалом – переговори про ядерне роззброєння.
Більшість обивателів сьогодні, з перспективи 30 років Незалежності дивиться на перемовини початку 90-х як на втрачений шанс, коли Українське керівництво дало неправильну відповідь на запитання "Бути чи не бути Україні ядерною державою?"
І дуже небагато хто із "ядерних експертів" розуміє, що насправді те питання було дещо коротшим – бути чи не бути Україні державою?
Тобто, для людей обізнаних з темою, питання роззброєння по суті і не стояло - шансів зберегти ядерну зброю не було.
"США та Росія, однозначно бажали бачити Україну без’ядерною державою і обіцяли надати відповідні міжнародні гарантії безпеки. Відмова від такого сценарію, зрозуміло, швидко привела б до міжнародної ізоляції України", - згадує у своїй книзі "Мій шлях у задзеркалля" Володимир Горбулін, колишній глава Космічного агентства та творець такого органу як Рада нацбезпеки та оборони України.
Будучи учасником тих подій Горбулін чітко артикулював і ще один аспект, який додавав ваги переговорам про українську ядерну зброю:
Із книги "Мій шлях у Задзеркалля":
"Однак не лише міжнародно-політичні фактори зумовили прийняття тодішнім українським керівництвом стратегічного рішення про відмову від ядерної зброї. Слід було врахувати також військово-політичні аспекти проблеми. Адже основна ударна міць ядерного потенціалу України – 46 твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет SS-24 по 10 боєголовок кожна – мали дальність польоту понад 10 тисяч кілометрів. Це означало, що Євразійський континент не був їхньою ціллю. Чи готові ми були шантажувати, скажімо, Сполучені Штати – державу, яка й досі, як і тоді, є головним донором міжнародної підтримки української державності та незалежності?"
Отож про збереження зброї мова не йшла. Однак це не означає, що Україні не було за що боротись. Київ мусив добитись, по-перше, визнання того факту, що хоч Україна і відмовляється від ядерної зброї, але ця зброя її, вона належить Україні як ядерній державі-наступниці СРСР. По-друге – українські дипломати мусили вибити максимально вигідні умови та велику компенсацію за відмову від третього за розміром ядерного арсеналу світу.
Ви можете підписатись на подкаст "Українські 90-ті" у: Apple Podcasts | Google Podcasts | Spotify | Soundcloud
Для підготовки цього епізоду ми спілкувалися з першим президентом України Леонідом Кравчуком, колишнім першим заступником міністра закордонних справ України Олександром Чалим, генерал-майором запасу Миколою Філатовим, колишнім міністром охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України Юрієм Костенком, науковою співробітницею проєкту з атомної/міжнародної безпеки у Белферському центрі науки та міжнародних стосунків при Гарвардському інституті державного управління ім. Джона Ф. Кеннеді Мар’яною Буджерин.
Частина інтерв'ю була взята з сайту проєкту "Розпад Радянського Союзу – Усна історія незалежної України" (http://oralhistory.org.ua/) створений за підтримки Українського Католицького Університету.
Слухайте також інші епізоди подкасту "Українські 90-ті":
