Чому Путін вирішив нагадати про бомбардування Югославії та в чому він не правий
Глава РФ Володимир Путін під час переговорів з німецьким канцлером Олафом Шольцом заявив, що не хоче війни, однак нагадав про бомбардування в Югославії, що відбулися в 1999 році.
Щоправда, про історичні події політик говорив, як завжди, у своєму трактуванні.
"Канцлер сказав, що люди його покоління, а я належу до цього покоління, заледве уявляють війну в Європі, і сказано це щодо ситуації навколо України. Але ж ми були свідками війни в Європі, розв'язаної НАТО проти Югославії. Велика військова операція з завдаванням ракетно-бомбових ударів по одній із європейських столиць – по Белграду... Це ж було...", – заявив він.
Шольц не погодився з оцінкою російського лідера і нагадав, що причиною спецоперації Альянсу стала загроза геноциду. "І цьому необхідно було перешкодити", – наголосив він. Путін на це відповів, що вважає геноцидом те, що відбувається на Донбасі.
ЗМІ розповідають, що насправді сталося на Балканах і чому російська пропаганда протягом останніх 20 років використовує цей міф для виправдання власної агресії.
Про що говорить Путін?
Передісторія – довга та складна. Якщо коротко: Косово та Сербія з 14 століття перебували в складі Османської імперії. Остання здобула незалежність у 1878 році. Під час балканських воєн 1912-13 років сербські війська відвоювали Косово, яке було заселене переважно етнічними албанцями. Після Першої світової війни була створена Югославія, до складу якої увійшли Сербія з Косово, Хорватія, Словенія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина й Македонія. А після Другої світової ці республіки залишилися в складі соціалістичної Югославії.
У 1980-х роках до влади прийшов сербський соціаліст Слободан Мілошевич, який докинув дров у вогонь націоналізму. Політик зустрівся в Косово з місцевими сербами, які скаржилися на придушення з боку албанської більшості, і пообіцяв, що "ніхто більше не битиме їх". Потім він запровадив прямий контроль над Косово та розмістив там сербську поліцію.
У 1991 році албанці створили "Армію визволення Косово", яка хотіла приєднання цієї території до Албанії. А влітку 1998 року члени організації вбили десятки сербів, поліцейських та цивільних. Силовики, підтримувані урядом Югославії, відповіли вигнанням місцевих жителів із будинків та спаленням їхніх домівок.
Взимку 1999 року після того, як бойовики вбили чотирьох сербів під час нападу на поліцейський відділок, югославські урядові війська оточили сусіднє село Рачак. А коли міжнародні спостерігачі змогли нарешті потрапити туди, стали свідками масового вбивства: 45 мертвих цивільних албанських жителів, серед яких жінка і підліток. Влада Югославії стверджувала, що всі вбиті – бойовики. Але пізніше з'ясувалося, що бойовиків серед них було лише вісім чи дев'ять.
ЗМІ стали писати про зростання насильства та потоки біженців, тому почав посилюватися тиск із вимогами міжнародного втручання. Але незважаючи на гуманітарну катастрофу, Рада Безпеки ООН через блокування з боку Росії не змогла ухвалити жодної резолюції, яка змусила б центральну владу припинити етнічні чистки.
Тоді НАТО обійшло ООН та вирішило здійснити повітряні удари, якщо Мілошевич не виконає вимог: вивести з Косова сербів, ввести миротворців, повернути до краю біженців.
Перші ракети знищили інфраструктуру, пов'язану з урядом Мілошевича. Вважалося, що удари протягом кількох днів змусять політика сісти за стіл переговорів, але це не допомогло. Водночас конфлікт у Косові посилився: сербські силовики пересувалися селами, здійснюючи криваві етнічні чистки.
Тому в 1999 році НАТО бомбило великі сербські міста, у тому числі столицю Белград. Тільки після загибелі 500 цивільних Мілошевич погодився ввести міжнародні війська у Косові.
У 2000 році ООН висунула президентові звинувачення у військових злочинах та злочинах проти людяності. Через короткий час масові демонстрації призвели до його усунення від влади. Незабаром після цього політика екстрадували до Гааги, де він помер у 2006-му. Того ж року Югославія розпалася остаточно.
У 2008 році Косово проголосило незалежність. Країну визнали близько 100 країн світу. Сербія продовжує не визнавати незалежності Косова. Також не визнає цю країну Україна, Росія та ще 5 країн-членів ЄС: Іспанія, Кіпр, Греція, Словаччина та Румунія.
Косовський міф на службі Кремля
Росія протягом багатьох років використовує косовський конфлікт у пропагандистських цілях, називаючи бомбардування НАТО актом "агресії проти суверенної незалежної європейської держави, активного учасника антигітлерівської коаліції".
За підрахунками Центру Карнегі, потужний сплеск антиамериканізму в російському суспільстві збігся з розбіжностями Вашингтона та Москви щодо подій у Косові. І цей сплеск "легко пояснити роботою пропаганди на телебаченні: коли її вмикають, ворожість відразу підвищується".
З роками тема не втратила актуальності, навпаки – стала виправданням агресивних дій Кремля в Грузії та Молдові. І, звичайно, ця риторика активізувалася після окупації Криму та частини Донбасу. Позицію Путіна і Ко можна описати лише однією фразою: чому НАТО можна втручатися, а росіянам ні?
На думку російського керівництва, Захід виявляє лицемірство, коли відмовляється визнати легітимність так званого кримського "референдуму". Мовляв, західні держави підтримали ж незалежність Косова від Сербії у 2008 році.
"Коли право на самовизначення суперечить геополітичним інтересам Заходу – як у разі "вільного волевиявлення" жителів Криму на референдумі про "возз'єднання" з Росією в 2014 році, – про нього забувають, а за реалізацію цього права вводять санкції. Причина проста: адже кримчани рятувалися від ультрарадикалів, які здійснили держпереворот в Україні, підтриманий Заходом. Тобто до влади в Києві прийшли "свої", а їх – за західними правилами – треба брати під захист та вигороджувати", – говорив глава російського МЗС Сергій Лавров.
"Безпрецедентний прецедент"
Москва вважає себе союзницею та захисницею слов'янської православної Сербії, а ситуацію в Косові називає прецедентом для інших сепаратистів. Але Захід заперечує, що приклад Югославії може бути основою для визнання незалежності інших регіонів, а тим більше – для окупації територій. Там зазначають, що кожен конфлікт є унікальним, а Косово мало право на незалежність через довге управління з боку ООН, загальний процес розпаду республіки, а головне – криваві етнічні чистки з боку сербів.
"У Косово зіткнулися різні етнічні групи, там стався геноцид, і це призвело до самовизначення. У Криму ж у 2014 році не було єдиного народу – були громадяни України. Справа не в тому, що окреме місто, село чи район не можуть проголосити незалежність – просто мають бути якісь об'єднувалні риси на підставі етносу або, наприклад, якихось докорінно відмінних релігійних переконань: Росія намагалася сконструювати "кримський народ", закидала такі наративи, але марно. Крім того, Україна ніколи не допускала на півострові масових порушень прав людини, які могли б компенсуватися самовизначенням. Третій момент: у Косово йдеться про незалежність краю, а в Криму – про невизнану анексію іншою державою", – вважає політична аналітикиня Юлія Тищенко.
Кримський парламент був захоплений озброєними до зубів солдатами. Чинного прем'єр-міністра змусили піти у відставку і замінили на "свою" людину Сергія Аксьонова. У Косово ж не було застосовано військового тиску або повалення уряду.
Росіяни на момент окупації справді мешкали на території Криму. Проте є ще українці, кримські татари, караїми, кримчаки, які разом становлять більшу частину населення. Саме вони, згідно з міжнародними нормами ООН, мають право на самовизначення. До того ж, українці та кримські татари після 2014-го зазнають загроз і переслідувань з боку російської влади. У Косово ж під час голосування щодо незалежності албанці становили приблизно 88 відсотків населення.
