За знищені села і життя українців на Миколаївщині мстяться артилеристи і допомагають піхоті виганяти ворога
Щодня артилеристи не дають спокою окупантам, палять техніку і склади з боєприпасами.
Ще зовсім юні і вже досвідчені стають разом за гармати, ризикуючи власними життями, закриваючи спини піхоті, яка таки рухається вперед, йдеться у ЗМІ.
Село є, але людей немає - порожні вулиці і розбиті будинки. Вітер гойдає занавіски у помешканнях, люди тікають від війни до інших сіл, і там вона їх знову наздоганяє. За кожне понівечене село наші гармаші мстяться.
На снарядах хлопці рідко пишуть, але кожний 152-й летить у ціль, траєкторія кожного набою вивірена до метру. Тут немає права на помилки, бо за цим стоять життя і артилеристів, і піхотинців.
Окупанти хоч і мають перевагу в кількості але не в якості. Наші гармаші, як привиди, з’являються на тих напрямках, де на них не чекають, розбивають рашистів і зникають.«Йде війна артилерії, в нас робота, щоб прикрити піхоту, щоб поменше у нас постраждало і побільше, щоб там гинуло», - кажуть військові.
Лічені хвилини на все, тут немає часу покурити, чи залізти у телефон. У повітрі можуть з’явитися безпілотники ворога, тому стріляти треба швидко і влучно. «Приходи, коли прилітають - це найгірше, тому основне - швиденько піти, відпрацювати по цілі і швидко піти», - пояснюють бійці.
23-річний Богдан саме той, хто вивозить гармашів. Хоч і молодий, проте вже навчений самою війною. «Від мене залежить навіть більше, 60 відсотків, я відповідаю за весь особовий склад, треба постійно дивитись за автівкою, щоб нічого не зламалось, постійно треба бути на сторожі», - каже Богдан.
Останні набої летять через посадки, де ще намагаються втриматись окупанти. Розрахунки збирають гармати і швидко залишають місце. Сьогодні вони вибороли для України ще один день Незалежності вибороли своєю кров’ю і потом.
