"Навіщо я врятувалася?": як українці кидають домівки і бізнес в окупації та наважуються почати все з нуля

Хоча багатьом із них вдається навіть налаштувати успішний бізнес, та кожен мріє про повернення додому.

Українці, в яких окупанти відібрали все і змусили їхати, здавалося б, в нікуди, не падають духом, йдеться в ЗМІ.

«Ми виїхали з Маріуполя і не знали, що взагалі з країною коїться. Зв'язку ж не було. Танки їхали по вулиці, і снаряди розривалися за вікном, будинки горіли. Шістнадцятого вдарили по драмтеатру, і ми виїхали», - розповідає Оксана.

Тоді у підвалі театру росіяни живцем поховали сотні маріупольців. Руйнацій зазнав і будинок Оксани, що був недалеко. «Почекали між снарядами, де можна проїхати, бо то там, то тут горіло, і ми просто вилетіли, і так летіли три доби...» - пригадує жінка.

Родина Кулікових мешкала південніше від драмтеатру. Через російські обстріли вони, як і ще зо 30 сусідів, були практично заблоковані в підвалі власної висотки. Сиділи і рахували кількість влучань у свій будинок. «Я нарахував зо 90. Кожного разу тремтів будинок. Але найбільше ми переживали, коли вилітали бомбардувальники, це страшно», - каже Володимир.

Майже весь березень в підвалі, на бетоні і "на нервах". В момент затишшя наважилися виїхати, та за містом відмовив двигун. Їх підібрав чоловік, що їхав на Запоріжжя. Вони врятувалися, та матеріальне все й духовне залишилося далеко, вдома. «Спочатку я плакала багато. І прокидалася з думками "Навіщо ти вижила?"» - каже дружина Володимира Ірина.

Опанувати емоції Ірині та Володимиру допомогла донька, яка мешкає в Києві, і щойно батьки вирвалися з окупації - забрала їх до себе.

Саме родина і відданість роботі стали порятунком і для молодят з Херсона. «Приїхали, за три тижні знайшли приміщення, за 20 днів зробили ремонт», - розповідають вони.

Нікіта й Таня мали вже кілька кав'ярень у Херсоні, між протестами в російській окупації все намагалися хоч якось працювати. «Залишки кави були, але молока не було. І з-під корови... Йдеш, знайомишся з жіночками, отак десь на бордюрчику, які продають», - розповідає Нікіта.

Та брак продуктів був не найстрашнішим, окупанти ставали агресивнішими. Від бізнесу, зокрема, вимагали перейти на російське законодавство. «Вони дуже «щімлять». У наших знайомих, в одного кав'ярню забрали, в іншого – ресторан», - розповідає пара.

Нікіті й Тані довелося їхати 4 доби в кілометрових чергах... 64 російські блокпости, і повна перевірка речей.

Поки усі дорослі в родині Оксани з Маріуполя шукали і знаходили якісь заробітки, вона взялася до старого хобі - вироби з епоксидної смоли. «Я офіційно відкрила майстерню на даху...» - ділиться жінка.

Підставки для прикрас, дошки для нарізання або стільниці для журнальних столиків. Нині Оксані й не віриться, що приїхали сюди навіть без одягу і запасних шкарпеток. «Нас тут дуже привітно зустріли, однозначно. Це були церкви, волонтерські організації», - пригадує Оксана.

Зараз Оксана очікує грант на відкриття власної крамнички. Мама та свекруха перейняли на себе побут і городину, яка за цей сезон дала їм щедрий урожай. Але жодна з них не планує десь їхати далі, і навіть надовго залишатися там, де є нині, вони вже точно знають, як поїдуть додому. «Потяг "Київ-Херсон", ввечері ліг у купе, а вранці прокинувся, і ти вже в Херсоні. Вдома», - мріє жінка.