Що несе світові припинення дії американсько-російського ядерного договору?
5 лютого офіційно припинилась дія Договору, відомого як СНО-3 – Договору між США та Росією про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь.
В американській термінології російський договір СНО-3 позначається як New START: New Strategic Arms Reduction Treaty – новий договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Ця подія фіксує не стільки кінець дії одного конкретного документа, скільки зміну логіки забезпечення стратегічної стабільності. Щоб розповісти про цю логіку, пригадаємо які трансформації пройшла ідея зменшення ризику війни з масованим використанням ядерної зброї за останні десятиліття цієї зброї.
фото: gettyimages
Від ОСО до СНО, або короткий курс боротьби з ризиком ядерної війни
Протягом кількох десятиліть контроль над стратегічними ядерними озброєннями будувався навколо двосторонніх договорів між США та СРСР, а згодом Росією.
Почалося все з першого договору про обмеження (про скорочення тоді мова не йшла) стратегічних озброєнь 1972 року – ОСО-1 (англійською SALT I, Strategic Arms Limitation Talks I). Тоді він був синхронно підписаний з договором про обмеження систем протиракетної оборони та відкрив шлях до розрядки та загальноєвропейських переговорів у Гельсінкі, які завершилися створенням ОБСЄ.
Потім був ОСО-2 (SALT II) 1979 року. Ще далі з’явився Договір про ракети середньої та меншої дальності 1987 року (ДРСМД, або INF у поширеному англійському скороченні – Intermediate-Range Nuclear Forces). Він відкрив шлях до загальноєвропейського підписання Договору про звичайні збройні сили в Європі під егідою ОБСЄ у 1990 році та майже синхронно – двостороннього американсько-радянського, а згодом американсько-російського договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь 1991 року (СНО-1, або START I англійською). Заради нього, розуміючи, що радянська імперія входить у період турбулентності, президент США Джордж Буш-старший приїздив до Москви та Києва за кілька тижнів до серпневого путчу. У Москві Джордж Буш і підписав СНО-1 – дійсно фундаментальний документ. Разом із додатками та протоколами він налічує близько тисячі сторінок і за значенням для ядерної сфери може бути порівняний зі зводом регуляцій Єврокомісії для спільного ринку ЄС. У Києві Джордж Буш, як ми пам'ятаємо, закликав Україну, без якої радянська частина ядерного балансу втрачала стабільність, залишитися в імперії.
Президент США Джордж Буш та президент СРСР Михайло Горбачов під час саміту в Москві, 31 липня 1991 року, фото: gettyimages
Далі був СНО-2 (START II) 1993 року – фактично нереалізований договір, який мав замінити СНО-1 і передбачав радикально зменшені ліміти. Він дозволяв би Російській Федерації підтримувати баланс сил зі США без урахування ядерного потенціалу України. Заради цього США були готові штучно зменшувати готовність власних сил, щоб це виглядало як скорочення. Втім, це окрема історія, частина якої відома як ядерне роззброєння України. Одним із її наслідків стали агресивні спроби РФ загасити свої фантомні ядерні болі неядерними війнами проти Чечні та Грузії. Зрештою все завершилося американо-російським "перезавантаженням" часів Барака Обами, який загасив фантомні імперські болі РФ саме договором СНО-3 2010 року. Він дав російському керівництву відчуття балансу ядерних сил зі США на значно нижчому, ніж раніше, але максимально досяжному для РФ рівні.
Нарешті, СНО-3, названий у США New START зокрема для акценту на "перезавантаженні" Обами–Мєдвєдєва, так само як СНО-2 спирався на логіку СНО-1, однак не був просто протоколом. Це було продумане спрощення і скорочення тисячі сторінок до кількох десятків. Але водночас воно зберігало традицію договірного контролю, започатковану у 1972 році.
Чому СНО-3 став стратегічно важливим для світу
Як і всі його попередники, він виконав світових масштабів важливу політичну функцію, без якої американо-російського перезавантаження 2010 року могло б і не статися. Цей договір, як і попередні, слугував з боку групи ядерних держав для без’ядерної більшості світу головним колективним доказом того, що вони цілеспрямовано рухаються до відмови від ядерної зброї. Без такого підтвердженого руху до без’ядерного світу режим ядерного нерозповсюдження не міг би вважатись достатньо міцним.
Однак сьогодні ця модель вичерпується. Чому?
Завершення дії СНО-3 відкриває період, у якому світ, імовірно, рухатиметься не до нового договору замість старого, а до формування нового балансу ядерних сил.
Чи вдасться цей баланс юридично зафіксувати в конкретному документі? Теоретично швидкий новий договір на заміну СНО-3 можливий. Але його укладання, виходячи з реалій, вимагатиме іншого складу учасників, іншої логіки та, найімовірніше, тривалих переговорів із високим рівнем недовіри між сторонами.
Підписання договору СНО-3, президент США Барак Обама і президент РФ Дмитро Медведєв в Празі 8 квітня 2010 року, фото: gettyimages
Як світ існуватиме без такого документа?
Безумовно, прискориться корозія режиму нерозповсюдження. Адже далеко не всі нові ядерні збройові програми у світі можуть бути знищені так, як іранська. Водночас сам по собі новий баланс ядерних сил може створювати порядок, у якому неядерні країни, зокрема Україна, матимуть навіть комфортніші безпекові умови, ніж нині. Завдяки чому?
Спробуємо поглянути на закінчення дії СНО-3 без прямого договірного продовження не як на трагедію, а радше як на новий шанс для розбудови справедливішого світового порядку. Насамперед важливо, щоб в цьому світоустрої РФ не грала б такої агресивної ролі.
Сучасний розрахунок ядерних сил, або що може прийти на зміну СНО-3
Отже, СНО-3 юридично вичерпаний. При укладанні у 2010 році строком на 10 років він містив опцію однократного п’ятирічного подовження. Ця опція була використана Джо Байденом за кілька тижнів до завершення основного терміну договору. Дональд Трамп під час свого першого терміну наполегливо підводив РФ до необхідності відмовитися від логіки СНО-3 і залучати до переговорів про стратегічні озброєння Китай, попри опір Пекіна. Тож російське керівництво, хоча й робило байдужий вигляд, зустріло рішення Байдена з майже неприхованою радістю. І швидко, ще до завершення дії договору провело всі необхідні внутрішні процедури, "закривши" тему повторного юридичного продовження договору в будь-якому вигляді.
Дональд Трамп і Сі Цзіньпін, фото: gettyimages
Які варіанти можливі за цих реалій?
Їх небагато.
Або неформальне підтримання статус-кво на певний перехідний період.
Або ж початок переговорів про нову угоду разом із Китаєм чи з урахуванням китайського фактора, як ще у свій перший термін вимагав Дональд Трамп. РФ у відповідь риторично підвищує переговорні ставки та вимагає, щоб французькі й британські ядерні сили входили в одну квоту зі США.
Чому все відбувається саме так і що буде далі, значною мірою пояснюється структурою ядерних сил США та РФ та їх часткою у світовому ядерному арсеналі.
Ядерні боєзаряди чи носії: в чому розійшлись американська та російська "бухгалтерії"
Договори ОСО і СНО традиційно охоплювали левову частку світового арсеналу. Але з часом ця частка ставала все меншою. Тож СНО-3 уже обмежував не левову, а ключову частину. Саме ту частину світового арсеналу, яка може бути швидко застосована. Це – пуски ракет і зльоти бомбардувальників, що технічно можливі буквально за хвилини після політичного рішення. Тож саме цю частину обмежував СНО-3.
Але тут принципово важливо, що лише відносно невелика частина світових, і вужче – американо-російських, ядерних арсеналів має настільки високу готовність до застосування.
У світі сьогодні нараховується приблизно 12–13 тисяч ядерних боєзарядів усіх категорій. На США і Росію припадає близько 10,5–11 тисяч із них, тобто майже 90%. Для стратегічних засобів доставлення в арсеналах США і РФ сумарно призначено близько 4,5–4,6 тисячі боєзарядів, що становить понад третину світового ядерного арсеналу. Частина цих боєприпасів постійно розгорнута на носіях – у випадку міжконтинентальних балістичних ракет наземного і морського базування. Або ж зберігається поруч із носіями, як у випадку ядерних бойових частин для крилатих ракет та авіаційних бомб. Інші типи крилатих ракет із ядерними боєголовками серією договорів СНО не охоплювалися.
Таких "розгорнутих" у термінології СНО-3 ядерних боєзарядів для стратегічних засобів доставлення дозволялося не більше 1 550 для кожної сторони – США і РФ, або близько 3100 боєзарядів разом, тобто приблизно чверть світового арсеналу. Таким чином, лише ця чверть світових ядерних запасів потенційно може бути використана у швидкій і катастрофічній за наслідками ядерній війні. І саме її частково обмежував СНО-3.
Тут потрібне пояснення, що означає "частково" і чому тут трапляється плутанина з цифрами. Це важливо для розуміння природи поточного американо-російського ядерного паритету.
Жоден великий договір про скорочення і контроль ядерних озброєнь не рахував безпосередньо ядерні боєзаряди – усі вони рахували засоби доставлення. До засобів же доставлення приписувалася певна кількість одиниць ядерних боєзарядів. Вона корелювала з тим, скільки боєприпасів конкретний тип засобу доставлення в середньому по угрупованню міг донести до цілей у найбільш імовірному сценарії ядерної війни. Наприклад, за стратегічними бомбардувальниками зазвичай зараховувався один ядерний боєприпас, хоча реально вони можуть нести десяток ядерних бомб. Частково це пояснюється низькою імовірністю прориву авіації до цілей через Північний Льодовитий океан, а частково – тим, що така схема полегшує досягнення хоча б якогось спільного знаменника на переговорах щодо різних типів ядерних озброєнь.
США традиційно були схильні до ідеї рахування загальної кількості ядерних боєзарядів. РФ такому підходу системно опиралася. Як би було правильно? Рахувати на міжнародному рівні ядерні боєприпаси справді значно складніше, ніж засоби доставлення. Тож США і схильні були схильні рухатися цим, перспективнішим з погляду контролю, шляхом. РФ же домагалась свого, того, що вигідно їй. Як це робилось?
фото: gettyimages
По-перше, РФ завжди прагнула контролювати якісніші американські засоби доставлення, значною мірою універсальні для різних видів бойового оснащення.
По-друге, РФ не хотіла демонструвати свою роздуту і неякісну ядерну бухгалтерію – не лише американцям, але й власному суспільству та елітам. Тож формально Москва заявляла, що готова погодитися на такий підхід, але лише за умови виведення американських тактичних ядерних бомб з Європи та включення до переговорних квот ядерних сил інших членів НАТО. Це фактично зануляло будь-які перспективи контролю саме ядерних боєприпасів, а не лише засобів їх доставлення.
Як американці створили страховий ядерний запас від геополітичних ризиків та обійшли Росію
З підписанням у 2010 році СНО-3 до процедурної досконалості була доведена ідея "розвантаження" американських ядерних сил, щоб дати РФ шанс на стратегічний паритет зі США. Зокрема, із російської квоти був списаний український арсенал, який спільними зусиллями в обмін на Будапештський меморандум був відправлений на російську утилізацію за американські кошти.
На етапі підготовки та спроб ратифікації СНО-2 таке розвантаження американських засобів доставлення сприймалося РФ як неприйнятне – федерація вимагала незворотного фізичного знищення. Росіяни виходили з того, що саме вони реально мали на той момент і не були здатні розгорнути більше, як згодом з’ясувалося, навіть за максимуму світових нафтових цін і мінімуму міжнародних технологічних бар’єрів. США пропонували просто зняти зі своїх балістичних ракет частину боєголовок і відправити їх до центральних арсеналів на зберігання, а також знайти зручну формулу зарахування боєприпасів за стратегічною авіацією. Після війни з Грузією РФ опинилася в ситуації, коли на таку формулу погодилася.
Так питання американського страхового запасу ядерних боєприпасів – hedge у термінології США – стало одним із визначальних для геополітичних ризиків сьогодення.
В арсеналах США є значна кількість ядерних боєприпасів, які можуть бути додатково розгорнуті на наявних засобах доставлення, але не розгорнуті прямо зараз – заради економії коштів, збереження відчуття паритету в Москві та підтримки віри у поступове ядерне роззброєння у світі. Скільки часу потрібно для такого нарощування, точно невідомо, але йдеться радше про місяці, ніж про роки. У кількісному вимірі це, грубо, близько 2 000 ядерних боєзарядів – тобто більше, ніж кількість розгорнутих відповідно до СНО-3.
Ядерна боєголовка, фото: gettyimages
Як американці створили собі такий непоганий страховий боєзапас? Коротка відповідь – унаслідок геополітичних змін, за якими не встигало ядерне планування. СНО-1, який США обачливо проштовхнули напередодні радянського путчу, дозволяв кожній стороні до 2009 року мати кількість носіїв для розгортання до 6 000 стратегічних ядерних боєприпасів. Розпад СРСР залишив РФ із можливістю власними силами підтримувати максимальну кількість носіїв для розгортання стратегічних ядерних боєприпасів на рівні близько 1 500 одиниць. США ж таких проблем зі скороченням потенціалу не мали. Тож американці змогли дозволити собі зберігати у високій готовності фактично вдвічі більшу кількість готових до застосування ядерних боєприпасів.
Звісно, інші ядерні держави також мають в арсеналах дещо більше ядерної зброї, ніж може бути розгорнуто на боєздатних засобах доставлення. Але це страхування передусім технічних ризиків. Китай, наприклад, тримає майже всю свою ядерну зброю нерозгорнутою – і справа тут не в миролюбстві, а в нестачі довіри політичного керівництва до військових і військових – до виробників озброєнь.
Страхувати ж не технічні, а геополітичні ризики масштабами розгортання ядерної зброї сьогодні здатні лише США.
Як вплинуло повномасштабне вторгненя в Україну на ядерні питання
Повномасштабна війна РФ проти України лише посилила для Росії проблему російського дефіциту засобів доставлення ядерної зброї – навіть щоб просто дотягнутися до дозволеної стелі СНО-3. Ударні засоби, віднесені до ядерних сил РФ, при використанні у звичайній війні проти України не мають жодних імунітетів і знищуються, так само як російська штурмова піхота у кілзоні. Російські цехи й підприємства, які могли б нарощувати кількість носіїв ядерної зброї, і без того обмежені в ресурсах, натомість зайняті умовними "орєшніками" із сумнівними перспективами.
Російська ракета, фото: gettyimages
Зіграв свою роль і ще один момент.
Починаючи зі СНО-1, у систему взаємодії США і РФ були вписані й відпрацьовані інструменти забезпечення прозорості розгорнутих ядерних арсеналів. За час повного виконання договору і до оголошення РФ про призупинення участі у 2023 році з обох боків сумарно було проведено понад 300 інспекцій і обміняно понад 25 тисяч офіційних повідомлень про зміну статусу ядерних сил – тобто десятки інспекцій і тисячі повідомлень на рік, у середньому кілька повідомлень на день. Це створювало безпрецедентний рівень прозорості.
Для США це був важливий інструмент управління ризиками. Для РФ – інструмент маніпуляції американським інтересом до прозорості заради максимальних обмежень сильнішого противника.
Але з широкомасштабним нападом на Україну ядерні позиції РФ похитнулися і в питанні прозорості. Тож за браком інструментів зупинки міжнародної допомоги Україні РФ почала погрожувати США втратою прозорості функціонування стратегічних ядерних сил. В певному сенсі для РФ це стало навіть важливішим важелем впливу, ніж публічні погрози застосування ядерної зброї.
Як Росія намагалась "дотягнутись" до США в ядерній гонці
Російське рішення "призупинити" участь у СНО-3, оголошене у лютому 2023 року, не означало формального виходу з договору. Однак російська сторона припинила участь у механізмах верифікації. Ці канали були таким чином фактично заблоковані, а робота двосторонньої консультативної комісії – єдиного інституційного майданчика для розв’язання технічних і правових питань виконання договору – зупинена. Формально Москва заявляла про намір і надалі дотримуватися кількісних лімітів у 1 550 розгорнутих стратегічних боєзарядів, однак без інспекцій і взаємної звітності.
У цьому ж ключі можна розглядати та бутафорські багатоетапні навчання неядерних сил у першій половині 2025 року, підтверджені лише російськими повідомленнями. Їхньою метою було продемонструвати, що у РФ нібито є боєздатні засоби доставки ядерної зброї, не охоплені процедурами СНО-3. Однак було очевидно, що навіть якщо це так, ідеться про одиниці, максимум десятки таких систем, які не мають жодного впливу на фізичний баланс сил.
Коли й цього виявилося недостатньо для створення тиску на США, РФ почала запускати "орєшніки" і повідомляти про їх можливе розгортання в Білорусі. Головний ефект цієї ракети не в тому, що вона здатна доставити на відстань кінетичне сміття, яке при швидкому вході в атмосферу створює світло-шумові ефекти, а в тому, що її запуск важко відрізнити від пуску міжконтинентальної балістичної ракети, яка може летіти через Арктику до США.
Тут ключовим є те, що за повноцінної дії СНО-3 РФ була б зобов’язана завчасно повідомити США про такий запуск. Можливо, вона так і зробила під час першого застосування у листопаді 2024 року, але навряд чи дотримувалася цієї практики у 2025–2026 роках. Додатковий ефект полягає в тому, що розгортання потенційно міжконтинентальних балістичних ракет наземного базування за межами національної території, хоча і не було прямо заборонене СНО-3, суперечило усталеній договірній практиці з 1970-х років і прямо заборонялося СНО-1.
Підсумуємо.
Призупинення виконання зобов’язань за СНО-3 у 2023 році, багатоетапні навчання нестратегічних ядерних сил 2024 року, запуски "орєшніків" у 2024–2026 роках, постійні погрози їх розгортання в Білорусі – усе це було спрямовано в одну точку: підрив механізмів прозорості стратегічних ядерних сил у рамках СНО-3. Саме прозорість була головним елементом цього договору для США – не просто поступкою для збереження обличчя РФ, а інструментом, що відповідав власним американським інтересам. Зрештою РФ пробила цю діру у стратегічних відносинах і дійшла до парадоксальної заяви із закликом до США де-факто виконувати договір ще щонайменше рік, при тому, що з російського боку його виконання було зупинено з 2023 року.
Російська міжконтинентальна балістична ракета "Тополь-М", фото: AP Photo
Що з цього вийшло?
РФ зіграла карту прозорості в рамках СНО-3 і змогла суттєво вплинути на американську військову допомогу Україні протягом останніх років. Водночас вона втратила інструмент впливу на фізичні обсяги розгорнутих ядерних сил США і на страховий фонд американських ядерних сил від геополітичних ризиків.
Чим загрожує США російсько-китайська ядерна коаліція
Формальне припинення дії кількісних лімітів СНО-3 майже не змінює стратегічну реальність. РФ не має ані технологічної, ані фінансової спроможності вийти за нинішні межі розгорнутих стратегічних сил. Її ядерний арсенал стикається з системною деградацією під санкційним тиском. Карта стратегічної непрозорості, яка сприяла поступкам з боку США щодо кількості і якості ядерної зброї, вже зіграна для гальмування західної допомоги Україні і скинута у відбій.
Але і для США вихід за рамки СНО-3, дія якого припиняється, не є метою.
Мають існувати вагомі підстави для витрачання додаткових бюджетних коштів у ситуації, коли основний ядерний противник – РФ – деградує і не має карт, щоб змінити баланс. Американські стратегічні сили перебувають у процесі масштабної модернізації, але її логіка наразі не передбачає кількісного нарощування. Натомість ідеться про нарощування якості. Протиракетна оборона нового покоління, автономні системи, робототехніка, обробка великих масивів даних і штучний інтелект сприймаються як критичні для майбутнього стримування і так само потребують значних фінансових ресурсів.
Тим часом головне стратегічне занепокоєння США у ядерній сфері зміщується від забезпечення інституційної прозорості до ризику формування ядерної коаліції між Китаєм і РФ. Це дійсно може вимагати від США суттєвого кількісного нарощування ядерних сил.
Водночас цей ризик не варто перебільшувати. Навіть за сценарію прискореного зростання стратегічних сил Китай на початку 2030-х років може мати близько 1 000 ядерних боєзарядів, з яких лише невелика частина буде розгорнута на засобах доставки з можливістю швидкого застосування. Росія в кращому випадку зможе утримувати порядку 1 500 розгорнутих і готових до швидкого застосування боєприпасів. США, як ми знаємо, на противагу цьому зберігатимуть приблизно 3 700 ядерних боєзарядів високої готовності – розгорнутих плюс страховий "hedge".
Путін та Сі Цзіньпін, жовтень 2023 року, фото: gettyimages
Для США китайсько-російська ядерна коаліція за таких прогнозованих параметрів стає серйозним ризиком лише у разі, якщо Китай почне різко збільшувати кількість постійно розгорнутих ядерних боєзарядів – з нинішнього рівня, близького до нуля, до фізичного максимуму. Це потребуватиме глибокої трансформації китайської системи бойового управління ядерними силами. Водночас такий сценарій може виявитися простішим для Пекіна, ніж створення оновленої системи захисту США від інтегрованого ракетного нападу з китайської території через Аляску і з російської території в напрямку Гренландії.
Поточний ризик китайсько-російської коаліції для США полягає радше в іншому: РФ може стати для Китаю інструментом непрямого тиску. Зокрема, Пекін може стимулювати російську ескалацію з метою змусити США погодитися на нові двосторонні обмеження ядерних сил із РФ, залишаючи Китай поза будь-якими зобов’язаннями. Це не означає, що Москві комфортна така роль, але в умовах звуження власного вікна стратегічних можливостей у неї може просто не залишитися альтернатив.
Об’єктивно США в такій ситуації стають більш зацікавленими у ядерних союзниках.
Якою може бути прозахідна ядерна коаліція
Сукупний ядерний потенціал НАТО сьогодні включає близько 290 боєзарядів Франції та приблизно 225 боєзарядів Сполученого Королівства. Більшість із них розгорнуті на балістичних ракетах підводних човнів, частина яких постійно перебуває на бойовому чергуванні у світовому океані. Це важливе і якісне доповнення американських ядерних сил. Крім того, в межах спільних ядерних місій НАТО американські авіабомби розміщені в Європі для використання союзниками. З урахуванням географії це інструмент, близький за ефектом до стратегічного. Таких ядерних авіабомб для європейських засобів доставки високої готовності – порядку сотні.
Яядерна зброя Британії, фото: gettyimages
Водночас щоб західний ядерний альянс демонстрував свою ефективність, США мають переконливо підтвердити безпекові зобов’язання перед союзниками. А з цим виникають проблеми. Не виключено, що США не бачать критичної загрози в можливості самостійно стримувати китайсько-російського ядерного "дракона", якщо європейці натомість поділяться доступом до стратегічних активів – зокрема таких, як Гренландія.
Не випадково в Європі знову активізувалися дискусії про автономну європейську ядерну парасольку. Особливо показово, що проядерні заяви дедалі частіше лунають із Німеччини. Ці ідеї поки залишаються невизначеними за формою і механізмами, але їх поява вже стає регулярною і поступово переходить у площину практичної європейської безпекової політики.
Іншими словами, відкритим залишається питання, чи формування європейської ядерної коаліції почнеться з французького арсеналу і німецьких ресурсів, чи можливий ширший проєкт із залученням британських ядерних сил та ресурсів.
Отже, все вказує на те, що настає період формування нового ядерного балансу сил – імовірно через створення ядерних коаліцій. Коли цей баланс складеться, як це вже було у 1970-х роках, розпочнуться переговори про нові обмеження, контроль і скорочення, доповнені вже узгодженими принципами недопущення використання штучного інтелекту в ухваленні рішень щодо застосування ядерної зброї.
Як це вплине на Україну?
Нові ядерні коаліції та Україна
Важко прогнозувати, що це означатиме для України, окрім очевидної необхідності підтримувати власний військово-політичний потенціал. Водночас інтегральна оцінка процесів навколо ядерних озброєнь дає підстави вважати, що ситуація не стає більш хаотичною, ніж вона є сьогодні.
Порядок, заснований на силі, також є порядком. Він вимагає від США підтримувати принаймні ключові зобов’язання перед Європою, щоб ефективно протистояти потенційній китайсько-російській ядерній коаліції. Якщо цього не станеться, Європа має власні можливості і стратегічний час для формування автономної європейської ядерної коаліції. При цьому будь-який європейський ядерний проєкт – за участі США та Сполученого Королівства або без них, разом чи окремо – означатиме зростання військово-політичної ваги України.
