"Є шанс дожити до 150". Як старі політики захопили світ і що робити з новою геронтократією
14 червня 2026-го Дональду Трампу виповнюється 80 років. Напередодні ювілею він пройшов чергове медичне обстеження.
Його особистий лікар Шон Барбабелла повідомив, що президент США продемонстрував міцне здоров'я. Минулого року медик стверджував, що "серцевий вік" Трампа на 14 років молодший за фактичний.
Сюжет про те, як "діди" захопили світ – традиційно популярний в антиутопіях. Утім, вожді-довгожителі є улюбленою темою не лише для фантастів і конспірологів.
Підстави для занепокоєння справді існують. І справа не лише в Трампі. З першої десятки найнаселеніших країн світу лише Мексикою сьогодні керує 63-річна Клаудія Шейнбаум – до речі, єдина жінка в цій чоловічій компанії. Вік інших лідерів перетнув 70-річну позначку, деяким – за 80.
2024-го The Economist випустив дослідження, в якому йшлося про те, що за останні п'ять десятиліть середній вік топових політиків зріс з 55 до 62 років. Суттєвий внесок у зміцнення цього тренду вносять автократії, де вибори – формальність: сьогодні 11 автократів у світі старші за 75 років. Але навіть у демократичних країнах соціологи все частіше говорять про "смакову геронтократію" виборців, яка спирається на прихильність до лідерів старшого віку.
Чи справді час бити на сполох і що може врятувати людство від нової геронтократії?
В чому небезпека, коли доленосні рішення ухвалюють вожді з невідворотними віковими нейродегенеративними змінами?
Чи варто починати хвилюватися через те, що завдяки розвитку науки сьогоднішні й майбутні диктатори зможуть залишатися при владі десятиліттями?
В яких випадках довголіття стає тягарем для людини і людства, і що можна цьому протиставити?
Про це та інше "Українська правда" поговорила з патофізіологом Віктором Досенком і соціальним психологом Олегом Покальчуком.
Отже, ласкаво просимо до прекрасного нового старого (чи старого нового) світу.
Нараяма і нова геронтократія
"Я не збираюся експлуатувати в політичних цілях молодість і недосвідченість мого опонента".
Так пожартував 73-річний Рональд Рейган під час дебатів 1984 року з іншим кандидатом у президенти США – 56-річним Волтером Мондейлом, коли його спитали, чи не вважає він свій вік перешкодою для перебування на найвищій державній посаді.
Сорок років по тому цей жарт навряд хтось зрозуміє. Серед країн, де вибори не є формальністю як у путінській Росії, Америка сьогодні перебуває в авангарді нової геронтократії. На президентських виборах 2020-го на той момент 78-річний Джо Байден після перемоги над своїм однолітком Берні Сандерсом на праймеріз Демократичної партії переміг 74-річного республіканця Дональда Трампа.
На наступних виборах 78-річний Трамп переміг 60-річну Камалу Гарріс після того, як 82-річний Байден в останній момент зняв свою кандидатуру з президентських перегонів.
Через впливовість "за посадою" на світовий порядок денний Трамп сьогодні – найпомітніший "геронт", але далеко не єдиний такий серед лідерів.
"Трапила на очі інформація, що Бібі Нетаньягу знову в лікарні. З'ясувалося, що декілька років тому йому поставили кардіостимулятор, потім діагностували рак, видалили простату, тепер він проходить протиракову терапію, а чого зараз у лікарні – не відомо. Йому 76 років. Трампу 79. Путіну 73, Сі Цзіньпіну 72, Лукашенку 71…
Огида стосовно цих дідів, звичайно, не означає, що сам по собі вік є перепоною, і що молодші лідери, які можуть їх замінити, виявляться кращими з точки зору організації влади чи управління країною. В історії були різні випадки.
Але все ж немає сил дивитися, які прекрасні молоді люди гинуть тому, що один сморчок, який ніяк не доповзе до могили, вирішив повоювати, другий – нищить авторитет власної країни і не обирає засобів насильства, а ще один не заспокоїться, допоки все, що тільки має в його країні назву, не буде переназване його ім'ям. І замість тієї країни, яку всі поважали, буде один великий і огидний золотий пам'ятник.
Не маю рецепта, що робити. Просто огидно", – висловлюється колишній посол України в Японії Сергій Корсунський.
Не лише він не має рецепта. Як ввести віковий ценз для тих, хто ухвалює критичні рішення для країн і народів і при цьому не скотитися до ейджизму, тобто дискримінації за віковою ознакою – задача "із зірочками".
– Ви ж пам'ятаєте фільм "Легенда про Нараяму"? Мешканці японського села залишали на горі людей похилого віку, прирікаючи на голод, холод, жахливу смерть. Звісно, сьогодні цього не станеться, бо це не гуманно.
Але коли дивлюсь на деяких дементних вождів з невідворотними нейродегенеративними віковими змінами, які роблять мільйони людей заручниками своїх злочинних рішень, розумію, що ми дожили до того часу, коли не вистачає Нараями. Варто було б деяких туди передислокувати, – жартує Віктор Досенко, професор-патофізіолог Інституту фізіології НАН України.
Від нової геронтократії, на його думку, світ врятує не Нараяма, а закони. Досенко вважає, що потрібно жорстко обмежувати вік, коли людина може обіймати найвищі керівні державні посади.
– Тут має бути все чітко: ми тебе поважаємо, ось тобі медалька, будеш в якійсь наглядовій раді. Треба шанувати людей, не можна їх викидати. Але керувати – ні.
Коли треба обробляти великі обсяги інформації, бути пластичним, швидко реагувати на зміни і ухвалювати рішення, то вік у цьому точно не помічник. І мудрість, знання чи досвід тут не допоможуть.
"Діди" за кермом: що в анамнезі
Чи існують дослідження, які б доводили, що літні люди на вершині владної піраміди є підвищеним ризиком для суспільства?
Віктор Досенко про такі не знає і загалом скептично ставиться до того, що можна виявити кореляцію катастрофічних політичних рішень з віком лідерів, які їх ухвалюють.
– По-перше, у нас буде маленька вибірка і дуже різні умови правління.
По-друге, так чи так це буде суб'єктивно – що вважати правильним, що неправильним рішенням. Досить важко це вирахувати, бо на рівень життя в країні можуть впливати не лише дії політиків, а й зовнішні фактори. Ба більше, злочинні або суперечливі рішення політиків можуть короткотерміново призводити до росту рівня життя громадян їхніх країн.
По-третє, багато залежить від оточення політика. Якщо команда ефективна, то першій особі потрібно просто погоджуватися на підготовлені рішення, вносячи в них певні рекомендації. І це нівелює ризики, пов'язані з віком лідера.
Якщо ж говорити, приміром, про Трампа, то я б сказав, що першопричина того, що ми бачимо, не вік як такий, а певні патологічні процеси, які цей вік підсилює.
З останньою тезою погоджується соціальний психолог Олег Покальчук.
– У людей завжди є тенденція узагальнювати. І коли ми стикаємося з такою потворою, як Трамп, то кажемо, що всіх людей певного віку треба тримати подалі від влади, а краще – негайно госпіталізувати. Це приблизно так само, як коли людство зіткнулося з Гітлером, то вирішило, що після двох Світових війн німцям нічого гострого в руки давати не можна, бо вони є загрозою.
Старіння лідера не є проблемою. Проблема починається тоді, коли вік поєднується з замкненістю, психопатією, нарцисизмом, втратою емпатії і зниженням когнітивної пластичності.Покальчук радить подивитися на три складові проблеми "геронтів" у політиці. А саме на те, як з віком змінюється їхній когнітивний ресурс, мотивація і ставлення до ризику.
Когнітивний ресурс – це звуження можливості моделювання ситуації, прогнозування. Що людина старша, то менше когнітивної пластичності: посилюється страх делегувати повноваження, самокритика зменшується, помилки консервуються.
Мотиваційна структура – це пояснення, навіщо все це мені. Якщо політику 70+, а надто 80+, мотивація звужується до тут і зараз. Вони не мають апетиту до майбутнього як такого, окрім власного майбутнього: "Я сьогодні хочу це, негайно, в мене немає часу, завтра мене не дуже цікавить".
Відповідно змінюється ставлення до ризику. Що старший політик, то більше він хоче мати справу з простими зрозумілими речами, а не ризикованими припущеннями.
При тому, що більшість країн світу має у виборчому законодавстві мінімальний віковий ценз, максимальний вік у політиці обмежують лише декілька країн на кшталт Беніна чи Мавританії.
Чи вважає Покальчук, що виборче законодавство має передбачати верхню планку обмежень за віком для найвищих державних посад?
– Коли ми говоримо про віковий ценз у політиці, мозок підказує нам, що стара людина в печері – це велика проблема для племені. Вона не може бути вождем, її треба усунути від влади, ізолювати від впливу, а краще – відвести в ліс, скинути в прірву і так далі.
Справа в тому, що мозок людини як біологічний конструкт завершив своє формування в палеоліті. А наші соціальні налаштування фактично є продуцентом Середньовіччя, які ми просто прикрашаємо-осучаснюємо, але реально живемо саме в тій системі ієрархій і цінностей.
І от ці соціальні конструкти кажуть: ні, може, не варто в прірву, в принципі, є нюанси, бувають якісь успішні приклади. Відповідно, яка з наших ролевих моделей є домінантною тут і зараз в поведінці, так ми публічно про себе заявляємо.
Але це про ставлення, а не про суть. Суті це не змінює. Все одно вікові зміни неминуче приводять до переходу від гетеростазу до гомеостазу.
Гетеростаз – це модель розвитку живої системи, яка тяжіє до експансії, розмноження, активних дій.
Гомеостаз – це збалансування, економія ресурсів тощо.
Всі живі системи без винятку так працюють. Тому ті, хто в молодості був революціонером, в старості стає консерватором. Це неминуче. Проблеми починаються не тоді, коли лідери досягають певної вікової межі, а коли вони не відповідають викликам часу.
Чимало саме таких прикладів невідповідності вождів вимогам часу наводить у своїй книзі "Narcissism and Politics: Dreams of Glory" психіатр Джеррольд Пост, якого вважають "батьком" політичного профайлінгу в США. Один із показових – історія президента Тунісу Хабіба Бургіби, правління якого тривало протягом 30 років (1957–1987).
"Система – це я". Історія Хабіба Бургіби – пожиттєвого президента Тунісу
За часів, коли Туніс був під протекторатом Франції, в першій половині 20-го століття, Бургібу багато разів заарештовували за "підбурювання до расової ненависті". Роки переслідувань не лише загартовували волю лідера національного спротиву, а й переконали його у власному месіанстві.
Зрештою французи пішли з Тунісу, а через рік після проголошення в 1956-му незалежності країни 54-річного Бургібу обрали першим її президентом.
Стиль його правління найкраще охарактеризував він сам в одному з інтерв'ю. Коли його запитали, як працює побудоване ним управління Тунісом, президент відповів: "Ви питаєте мене про систему? Яка ще система? Система – це я".
Десять років по тому 64-річний Бургіба пережив декілька важких серцевих нападів. Але попри це і стрімко прогресуючий атеросклероз, він відмовлявся навіть думати про відставку. Жоден не міг піддавати сумніву дії президента, включно з його власним сином, якого звільнили з посади радника за критику хвилі арештів, організованих батьком.
У 1975 році парламент проголосив Бургібу довічним президентом. Його поведінка ставала все більш непередбачуваною, ускладненою серйозними проблемами з пам'яттю. Він міг призначити на одну й ту саму посаду кількох осіб: так Туніс деякий час мав двох послів при Організації Об'єднаних Націй.
Нарешті 6 листопада 1987 року прем'єр-міністр Бен Алі організував "медичний державний переворот". Група з шести лікарів без особистого огляду 84-річного президента підписала висновок, що "стан Бургіби більше не дозволяє йому виконувати доручені обов'язки".
30 років правління Бургіби демонструють граблі, з якими стикається суспільство, коли ним керують "геронти". Зокрема, блокування соціальних ліфтів і витіснення живого політичного процесу застиглими ритуалами.
На ці ж граблі повною мірою наступив і СРСР на початку 1980-х. Окрему главку в книзі Джеррольд Пост присвячує радянській геронтократії.
На останньому етапі життя генсек КПРС Леонід Брежнєв не мав уявлення, що робить, підписує або каже. Зазнавши погіршення здоров'я через атеросклероз мозку, він помер незадовго до свого 76-річчя.
В країні почався період, який називали перегонами на лафетах у Москві – труни з генсеками на артилерійських лафетах одна за одною мандрували до місця поховання біля кремлівської стіни.
Брежнєва замінив 68-річний Андропов, який помер через 15 місяців на посаді через ниркову хворобу. Замість нього коло державного керма став 72-річний Черненко, який страждав на хронічне легеневе захворювання. Він пробув на посаді, майже не приходячи до тями, 18 місяців.
В пошуках відповіді, чому партійна верхівка висувала кандидатів, які однією ногою стояли в могилі, Пост нагадує, що в умовах, коли лідерів обирають пожиттєво, система нерідко ставить на тих, хто, ймовірно, помре найближчим часом, щоб зменшити ризик небезпечних для себе різких рухів і термін очікування для наступних кандидатів.
Геронтократія по-українськи
"Геронтократія, яка й досі процвітає в українській політиці, була успішно успадкована від практично безсмертних старців із радянського політбюро ЦК КПРС. Причому це були й залишаються не паспортні дані, а особливий стиль мислення".
Так далекого 2009-го характеризував стан українських політичних еліт в одній зі своїх статей Олег Покальчук.
Чи вдалося Україні за 17 років переломити цей тренд?
– Геронтократія відчувається конфліктно тоді, коли є різке розмежування між геронтократичним прошарком у владі, який ухвалює рішення, і молодим населенням.
За останні десятиліття драматизм цього конфлікту зменшився не лише через омолодження влади, а й за рахунок демографічної кризи: ми маємо зараз в Україні більше 10 мільйонів пенсіонерів і коефіцієнт народжуваності 0,9. Значна частина населення знаходиться в рамках ментальних налаштувань минулого сторіччя. Молодь, яка активно маніфестує себе в соціальних мережах, за великим рахунком мало на що впливає в електоральному вимірі.
Я брав безпосередню участь в усіх українських революціях, починаючи з Революції на граніті, тому зсередини точно знаю, як це все робиться. Активна молодь завжди відіграє ударну роль у вуличних протестах, надто в столиці, яка акумулює її з усієї країни.
Але молодіжна поведінка рідко буває узгоджено результативною – тобто участь у процесі для них важливіша за результат. І цією поведінкою завжди користується хтось інший, старший, старіший. Були реально самовіддані, патріотичні, жертовні учасники цього процесу. І була, умовно кажучи, сцена Майдану.
Це ефективна опція тієї самої геронтократії – молодь виконує функцію тарана, а коли згодом доходить до виборів, обирають тих самих старших осіб. Так відбувається щоразу.
Покальчук має доволі оригінальну версію відповіді на питання, як можна пояснити електоральну революцію 2019-го, коли виборець в "країні пенсіонерів" раптом проголосував за антисистемного на той час кандидата. Збій налаштувань? Сеанс колективного запаморочення? Ефективні технології?
– Особливість дієвих електоральних технологій у тому, що вони завжди пропонують зміни. Ніхто не хоче голосувати за остаточність. Навіть статичні європейські чи американські політики мають демонструвати драйв, динаміку, потугу, силу, потенцію.
І коли виборцю у вигляді електоральної пропозиції пропонують омолодження – системної влади, інституцій, конкретного персонажа на найвищій посаді, хочеться до цього якось доторкнутися, і дзеркальні нейрони кажуть "так!". Всі згадують свою молодість і на моменті це спрацьовує. Безпомилково. Молодість дорівнюється челенджу, несподіванці, диву. "Я хочу бути з ним чи з нею, – думає пересічний виборець, – хочу так само дихати цим молодим вітром".
Як рішення смертельно хворого лідера вплинули на долю країни: історія шаха Ірана
Не лише вік, а й смертельні хвороби лідерів формують їхні рішення. Ще один показовий кейс, який згадує Джеррольд Пост у своїй книзі – історія шаха Ірану Мохаммеда Реза Пехлеві.
В 1961-му 42-річний красень Пехлеві пише книгу "Місія для моєї країни". Він викладає амбітний план, який має зробити Іран маяком прогресу в Перській затоці. Згодом цей план стане основою для так званої Білої революції в Ірані. На той момент шах був упевнений, що йому вистачить двох – трьох десятиліть активного життя, щоб досягти своєї мети. Але він не мав цих десятиліть.
Восени 1973 року Пехлеві захворів, страждаючи від болю в животі, набряку, втрати ваги та блідого кольору обличчя. Французькі лікарі встановили, що шах страждає на рідкісну форму раку лімфатичних залоз.
Того ж 1973-го, під час найбільшої в історії ХХ століття світової енергетичної кризи через Війну Судного дня, шах оголошує про нові ціни на нафту. Іран, якому експорт цієї сировини до того приносив 5 мільярдів доларів річного доходу, тепер отримуватиме майже 20 мільярдів.
Величезний потік грошей до країни, яка не мала інфраструктури для того, щоб цей потік ефективно поглинути, на додачу до внутрішньої корупції зрештою призвів до невиправданих очікувань, дестабілізував країну та проклав шлях для виходу на сцену історії аятоли Хомейні та Ісламської революції.
Прагнучи встигнути здійснити свої мрії за життя, смертельно хворий шах на десятиліття занурив свою країну в жах правління аятол, яке триває дотепер.
16 січня 1979-го 59-річний шах назавжди залишив свій палац, щоб вирушити на аеродром, звідки за штурвалом Boeing 727 покине колишній "острівець стабільності", охоплений вогнем ісламської революції. Ще за рік Пехлеві помре в Єгипті від лімфоми.
Природа не голосувала за наше довголіття
"Раніше люди рідко доживали до 70 років, а зараз у 70 років ти все ще дитина".
"Завдяки розвитку біотехнологій людські органи можна постійно пересаджувати, і люди зможуть жити все більше і навіть досягти безсмертя".
"Прогнози показують, що в цьому столітті є шанс дожити і до 150".
Навряд ці загальні фрази привернули б увагу всіх світових інформагентств, якби тему довголіття не обговорювали лідери двох найбільших автократичних країн у світі – Китаю та Росії. У вересні 2025 року в прямий ефір потрапили ці уривки розмови Сі Цзіньпіна та Володимира Путіна, коли вони піднімалися до Брами Тяньаньмень у Пекіні.
Наприкінці травня 2026-го The Wall Street Journal опублікував матеріал про те, як Кремль вкладає десятки мільярдів доларів, щоб зупинити старіння 73-річного Путіна. Цим проєктом опікуються його дочка Марія Воронцова та глава Курчатовського інституту Михайло Ковальчук – брат найближчого соратника Путіна, Юрія Ковальчука.
Чи варто починати хвилюватися з того приводу, що правління автократів затягнеться ще на десятиліття?
– Сі має більше шансів, тому що за ним дійсно серйозна китайська наука, в тому числі медична, роботи по сенесценції, по старінню у них ідуть опорною програмою, добре фінансуються, – каже Віктор Досенко.
– Щодо Росії, це переважно дикунство. Не здивуюся, якщо там будуть ванни з крові дєвствєнніц чи якісь інші магічні обряди. Але по-іншому не могло бути. Освіта Путіна і його оточення не залишала їм шансів інтелектуально розвинутися.
Спроби шукати вирішення проблеми довголіття в давнину Досенко вважає безглуздям.
– Справа в тому, що природа була і залишається проти нашого довгого життя. Вона в цьому не зацікавлена, вона за це не голосувала. Народився, вижив, розмножився, дочекався дітей, онуків – будь ласка, на вихід. Природа не розуміє, навіщо продовжувати вам життя, коли все вже відбулося.
Тим більше ми знаходимося під впливом ушкоджуючих мутогенних факторів. Репарація, тобто відновлення ДНК, з віком стає все менше ефективною. Помилок у нашому з вами геномі набагато більше, ніж у молодого хлопця, що сидить поруч. І це підстава нас ліквідувати першими, а його потім.
Щоб у цей закон втрутитися, потрібне глибоке розуміння молекулярної біології, генетики. І саме за цими технологіями майбутнє, і вони зрештою зроблять свою справу. Людство наближається до цього рішення. І воно прийде не з пантів оленя, не з курячих плавників чи їжаків. Ні. Тут вже все спробували. Не працює.
В очікуванні свого Альцгеймера
Коли у Віктора Досенка питають, скільки людина може прожити, він впевнено відповідає – 122 роки і 164 дні. Саме стільки прожила француженка Жанна Луїза Кальман – найстаріша на сьогодні з підтверджених довгожителів в історії.
На думку Віктора, протягом наступних 10–20 років людство наблизиться до максимального терміну життя. Причому не завдяки anti-age технологіям, які якось впливають на темпи старіння, а за рахунок фармакології та хірургії. Виявляємо катаракту – міняємо кришталик. Є звуження коронарної артерії – поміняли коронарну артерію, поставили шунт, стент, і знову кров поступає до міокарди. Виявили онкологічне захворювання вчасно – видалили пухлину.
– І людина продовжує жити в очікуванні свого Альцгеймера.
Це наша мета, щоб більше людей доживали до Альцгеймера. В принципі, ефективність медицини в країні може визначатися за кількістю хворих на Альцгеймера. Довести до Альцгеймера. Чи до Паркінсона. До якоїсь нейродегенеративної патології.
Дві з технологій, які не "лікують старість", а впливають саме на темпи старіння, Досенко вважає найбільш перспективними.
– Перша – ви напевно знаєте про "фактори Яманаки".
Уявіть клітину – вже диференційовану, дорослу, яка, наприклад, виконує функцію накопичення жиру – вона адипоцит. Ніким іншим бути не може і не хоче. "Я – адипоцит, – може вона гордо про себе заявити. – Що ви від мене хочете?".
І от японський дослідник, Нобелівський лауреат Сін'я Яманака придумав вводити в таку дорослу клітину 4 гени і відкручувати її час назад. Так вона "забуває", що була адипоцитом і перетворюється на недиференційовану стовбурову клітину. Тепер вона може стати будь-якою клітиною – мозку, серця, кишківника, шкіри.
А інші вчені подумали, що не обов'язково потрібна прямо ця стовбурова клітина. Давайте ми введемо не всі 4 "фактори Яманаки", а тільки 3 і подивимося, куди час відкрутиться. І під впливом цих трьох факторів клітина залишається собою, але стає молодшою. Так переводився епігенетичний годинник, який показує справжній вік людини, а не дуже умовний паспортний.
Друга технологія – ліквідація сенесентних клітин. Вони "заводяться" в будь-якій тканині, не діляться і не вмирають, а тільки псують життя іншим клітинам – примушують їх старіти. Чим більше цих зістарених сенесентних клітин, тим швидші темпи старіння. Тому, якщо їх вчасно ліквідувати, тварина і, напевно, що людина, живе довше відсотків на 30. На мишах це вже працює, причому без побічних ефектів, які можна було очікувати.
***
Хай як дивно це виглядає в Україні, де, за Стратегією демографічного розвитку країни, середня тривалість життя чоловіків станом на 2024-ий ледь перевищує 57 років, а жінок – не досягла 71, наука робить все, щоб вік 100+ став нормою. Це хороша новина.
Погана в тому, що свідомість людини на встигає зрозуміти, як використати отриманий бонусом додатковий час життя.
– Поки наука робить свою справу, єдина задача для людини – не втратити сенс, мати відповідь на питання – а нафіга мені потрібно довго жити?
І тут знову підказка від японців – з країни, де живе близько 100 тисяч осіб у віці сто років і більше. Філософська система ікіґай з дитинства привчає людину щодня відповідати, для чого вона прокинулася. І знаходити свій маленький сенс життя. Щоб обробити землю. Чудово. Полити рослинки, погодувати кішку, піти провести якесь заняття. А можна двох кішок погодувати? А собачку ще можна погодувати? Можна собачку. Можна не одне заняття провести, а 2 чи 3. Сенсу буде більше. Прекрасно.
Власне, в цьому секрет того, як не втратити сенс. Вони знають кожного дня, для чого це роблять. А коли, власне, сенс зникає, життя закінчується.
І тут виникає інше питання: а навіщо продовжувати життя, якщо людина до цього не готова. Щоби що?
Слушне питання, але точно не до генетиків і патофізіологів.
