Рубіо каже: "Війна завершиться переговорами". Історія вже не раз доводила протилежне

Марко Рубіо

Марко Рубіо заявив, що війна в Україні не завершиться нищівною військовою перемогою однієї зі сторін, а закінчиться домовленістю через переговори.

Можливо, це його прогноз. Але це точно не закон історії.

Бо історія вже не раз чула фразу: "цю війну військовим шляхом не виграти". А потім одна зі сторін усе-таки перемагала.

В’ЄТНАМ. 1968 РІК

США мають сотні тисяч військових у В’єтнамі, авіацію, флот, абсолютну технологічну перевагу.

І саме тоді в Пентагоні з’являється меморандум із назвою "Нездійсненність військової перемоги у В’єтнамі".

Того ж року міністр оборони США Кларк Кліффорд каже президенту Джонсону: "Вони не можуть виграти війну військовим шляхом. Ми не можемо виграти війну військовим шляхом".

Висновок знайомий: треба переговори, треба домовлятися в Парижі.

У 1973 році Паризькі угоди підписали. Американські війська пішли.

Але війна не завершилася.

30 квітня 1975 року танки Північного В’єтнаму увійшли в Сайгон. Північ досягла своєї головної стратегічної мети, а країна була об’єднана під владою Ханоя.

Через сім років після того, як у Вашингтоні говорили, що військової перемоги бути не може.

Ось вам і "ніхто не виграє". ФІНЛЯНДІЯУ 1939 році СРСР напав на країну з населенням трохи більше трьох мільйонів. Москва навіть підготувала для неї маріонетковий уряд.

Фіни воювали.Так, вони втратили території й не розгромили СРСР. Але Москва не отримала головного: Фінляндія не зникла.

Вона не стала радянською республікою, не отримала маріонеткову владу і зберегла державність.

Ось ще одна форма перемоги слабшого: не дозволити сильнішому досягти головної мети війни.

АФГАНІСТАН

СРСР увів війська у 1979 році. Танки, авіація, гелікоптери, одна з двох наддержав світу.

Через десять років останні радянські війська залишили Афганістан.

Були переговори, домовленості, дипломатія. Але результат не став "нічиєю". Москва так і не змогла нав’язати країні той політичний результат, заради якого починала інтервенцію.

АЛЖИР

Ще один показовий приклад.

Франція мала одну з найсильніших армій світу, величезну військову перевагу і фактично повний військовий контроль над Алжиром. Париж десятиліттями взагалі не розглядав Алжир як майбутню незалежну державу – він вважався частиною самої Франції.

У 1954 році почалося повстання. Війна тривала майже вісім років.

Французька армія контролювала міста, дороги, ключову інфраструктуру і значну частину території. Вона могла проводити масштабні операції, знищувати загони повстанців і утримувати адміністративний контроль.

Але алжирці не здалися.

Вони продовжували воювати, попри колосальну перевагу Франції в армії, техніці та ресурсах. І поступово питання вже стояло не про те, чи здатна французька армія контролювати територію, а про те, чи здатна Франція нескінченно утримувати силою народ, який не хоче залишатися під її владою.

У 1962 році після переговорів і Евіанських угод відбувся референдум. Алжирці масово проголосували за незалежність, а Франція її визнала.Не автономію. Не частину території. Не поділ країни.

Алжир отримав повну державну незалежність.

Франція мала військовий контроль, але не змогла нав’язати алжирцям політичне майбутнє, якого вони не хотіли.

І це ще один важливий урок: контролювати територію військово – ще не означає виграти війну. Якщо народ продовжує боротьбу за власну державність, навіть значно сильніша армія може зрештою не досягти своєї головної політичної мети.

ТЕПЕР ПОВЕРНІМОСЯ ДО УКРАЇНИ

Перемога – це не обов’язково танки на Красній площі.

Для України перемога передусім означає збережену Україну: державу, свободу, незалежність, людей і право самим визначати своє майбутнє.

І тут не можна забувати головного.

Україна і Росія – не дві однаково відповідальні сторони якогось абстрактного "конфлікту". Росія прийшла зі своєю армією на українську землю. Україна захищається.

Тому питання цієї війни не можна звести лише до арифметики: скільки ще людей загине, де провести лінію і чим поступитися, щоб агресор погодився зупинитися.

Існує ще міжнародне право.

Право держави існувати. Право народу не бути завойованим. Право на самооборону.

У міжнародному праві немає правила: "Якщо агресор більший – жертва повинна поступитися".

А фраза "ніхто не виграє" дуже легко запускає небезпечний ланцюжок.

Якщо ніхто не може виграти – треба домовлятися. Якщо треба домовлятися – обидві сторони повинні поступитися. Якщо Росія не хоче йти – Україна повинна віддати їй щось заради миру.

Але якщо агресія приносить територію, політичний контроль або право диктувати сусідній державі її майбутнє, це вже не просто компроміс.

Це інструкція для наступної війни.

УКРАЇНА НЕ МАЄ ПРАВА НЕ ВИСТОЯТИ

Не тому, що нам подобається війна.

А тому, що для нас це питання не престижу і не красивої мирної угоди.

Це питання існування держави.

Тому історію В’єтнаму сьогодні справді варто згадати.

У 1968 році у Вашингтоні говорили, що військової перемоги бути не може. У 1973-му домовилися в Парижі. А в 1975-му війна вже мала цілком конкретний результат.

Історія не гарантує Україні перемоги.

Але вона точно не дає нікому права наперед оголошувати, що Україна перемогти не може.

Може.

І ми не маємо права відмовитися від цієї мети. Бо для нас це не війна за компроміс на папері. Це війна за право залишитися Україною.

P.S. Дипломатам, які люблять пояснювати народам, що їхні війни "неможливо виграти", іноді варто перед черговим інтерв’ю просто відкрити підручник історії.

І почати з В’єтнаму.