Скільки б Путін не дурив свій народ, кінець буде таким, якого він найбільше боїться
Вже пʼятий рік триває ця важка війна.
І весь цей час державна пропаганда Кремля вбиває в голови росіян одну й ту саму думку: Росія нібито захищається. Путін безперестанно переконує своїх громадян, що воює не з Україною, а веде війну на виживання проти колективного Заходу та НАТО.
Ця брехня стала для нього єдиним порятунком. Диктатор просто не може визнати перед власним населенням це приниження. Так звана друга армія світу за стільки років не змогла повністю захопити та втримати жодної української області. Натомість Кремль безповоротно поклав у землю та перетворив на калік понад 1,6 мільйона російських солдатів. Заради чого? Адже головне гасло Кремля звучало чітко: "Не допустити НАТО до кордонів Росії!".
Російське населення, яке вже давно втратило ознаки громадянського суспільства, бездумно вірить у цю брехню.
Свіжа соціологія незалежного Левада-центру підтверджує: 71 відсоток опитаних росіян вимагає блокування вступу України до НАТО як обов'язкову умову миру. Росіяни панічно бояться Альянсу.
Але поки Путін безглуздо кидає свою армію на знищення в Україні та забирає майбутнє у власного населення, Росія отримала справжній удар, про який Кремль тепер просто мовчить.
Фінляндія та Швеція офіційно стали членами НАТО.
У результаті кордон Росії з Альянсом збільшився одразу на 1340 кілометрів. Після розгортання баз у Фінляндії підлітний час ракет Альянсу до Санкт-Петербурга тепер становить усього 3 хвилини, а до Кремля – 10–12 хвилин. Путін роками лякав росіян базами НАТО як "ножем біля горла", а в результаті сам приставив цей ніж до горла Москви та Петербурга.
І на тлі цього військового провалу Путін робить крок, який остаточно знищує його ж власну пропагандистську риторику. Щоб врятувати електоральні рейтинги Дональда Трампа перед виборами 3 листопада, до яких залишається менше двох тижнів, Путін укладає з ним кулуарну домовленість про постачання російського дизельного пального на ринок США.
Виникає парадокс: лідер держави, який майже п’ять років переконував населення, що Росія воює з НАТО, власноруч заправляє стратегічним паливом воєнно-економічну машину Сполучених Штатів – головної країни НАТО.
При цьому, відповідно до офіційної російської концепції зовнішньої політики та воєнної доктрини, саме США офіційно визначені головним ворогом і загрозою для Росії. Виходить, що російський диктатор під час війни власноруч і цілеспрямовано підживлює ресурсами свого головного офіційного супротивника.
Якщо поглянути на це суто через призму закону та логіки, стає очевидним, що Путін узагалі не боїться вчиняти будь-які дії та повністю ігнорує власну Конституцію.
Російська правова та судова системи сьогодні повністю підконтрольні одній людині, тому він почувається абсолютно безкарним. Поки пересічних росіян засуджують до довгих років ув'язнення за статтею про державну зраду за переказ кількох доларів чи звичайну розмову з іноземцем, вище керівництво держави відкрито підписує великі контракти з країною, яку саме ж оголосило головним ворогом.
Згідно зі статтею 80 Конституції Росії, президент має бути гарантом національної безпеки. Проте Путін цей обов'язок повністю розтоптав. Він не боїться порушувати правила, оскільки перетворив прокурорів та суддів на слухняних виконавців, які будь-який крок Кремля виправдають державною необхідністю. Ресурси країни безконтрольно використовуються у приватних політичних іграх.
Проте в історії є чимало прикладів, коли лідери держав, які володіли абсолютною владою, після зміни режиму поставали перед судом власного народу.
Яскравий приклад – диктатор Румунії Ніколае Чаушеску.
Він десятиліттями утримував контроль над країною, запевняючи населення, що його політика потрібна для держави. Під час революції 1989 року він намагався втекти, але був схоплений і засуджений військовим трибуналом. Смерть Чаушеску була швидкою та позбавленою будь-якої величі – його розстріляли в брудному дворі військової частини біля стіни солдатської вбиральні. Це стало прикладом того, як швидко абсолютна влада закінчується ганьбою, коли народ і армія відмовляються підкорятися. Цей урок досі лякає сучасних диктаторів.
Звісно, наразі в Росії немає єдиної організованої сили, здатної найближчим часом повторити цей сценарій. Російський режим створив жорстку систему внутрішньої безпеки, яка придушує будь-яку опозицію. Але варто згадати, що і в Радянському Союзі не було навіть такого поняття, як опозиція. Проте це не завадило тій країні, яка була набагато потужнішою за сучасну Росію, зникнути з політичної карти світу усього за три дні. Немає сумніву, що і путінська Росія зрештою зникне, але, напевне, це вже не буде мирний шлях.
Путін продовжує щиро вірити, що населення його обожнює, але і Чаушеску, і Каддафі теж так вважали, аж до самого моменту свого падіння.
Якщо в Росії вибухне народне незадоволення через різке падіння рівня життя чи масштабну мобілізацію – це не буде свідоме повстання народу, а жорстокий і руйнівний стихійний бунт. Все, що сьогодні робить Путін, тільки наближає фінал його правління. Російський диктатор у це не хоче вірити, він цього маніакально боїться – але цей фінал для нього є незворотним. І тікати йому немає куди.
Скільки б путінська пропаганда не обдурювала власних громадян, історія завжди показує реальний фінал таких режимів.
Путін може повністю контролювати суди, переписувати під себе закони та продавати ресурси офіційним ворогам, але він не може зупинити логіку історичних процесів. Коли внутрішнє невдоволення людей усе ж таки прорветься руйнівним і некерованим бунтом, жодна Росгвардія чи багатотисячна охорона не зможе його захистити.
Життєвий шлях диктаторів, які вважали себе недоторканними, неминуче завершується судом історії, але, як правило, до нього вони навіть не доживали.
