«Інформаційна паніка» і мужні Збройні сили України
https://povnatorba.blogspot.com/2015/02/blog-post_124.html
Чи відповість у нас хто-небудь за накрутку «інформаційної паніки»?
Суцільний хоровий лемент: зрада! зрада! зрада!.. наші в котлі! наші в полоні! ааааа!
Після Дебальцева. Перша думка: уффф… відступили… слава Богу – живі!
Друга, діловита: то що, тепер нарешті, як казали за СРСР, «Запад нам поможет»? Путін капут?..
І нарешті, третя – роздратованим осадом кількатижневого напруження: цікаво, відповість у нас коли-небудь хто-небудь за накрутку «інформаційної паніки»?.. (І скільки вже хвиль такої було! – тотальної, не встережешся: з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток» – суцільний хоровий лемент: зрада! зрада! зрада!.. наші в котлі! наші в полоні! ааааа!..)
Особисто я ніколи й ніде не коментую подій на фронті. І не тільки через те, що жодної можливості скласти собі сяк-так врозумливу реалістичну картину того, що й до чого там відбувається, в умовах сучасної інформаційної війни банально не існує (якщо хтось і володіє такою інформацією, то число цих людей напевно не більше від десятка, і вони точно нею не діляться!). Але є й вагоміша причина: я не знаюся на військовій справі. Крапка.
Поясню своє «не знаюся». Річ не в тім, що «я дівчинка». Військову справу я, звісно ж, вивчала, і не лише, прости-Боже, в курсі радянської університетської «воєнки». У «Музеї покинутих секретів» мені треба було самій «стати Генштабом», щоб керувати своїми героями з 1940-х, не навішавши при тому «крислатої клюкви». Тож, працюючи над романом, я чесно здолала грубий том Клаузевіца в англійському перекладі (хто не вірить – можу відсканувати й викласти конспект!), простудіювала всі доступні в 2000-х джерела, зокрема й архівні, зі стратегії й тактики «оперативної» (по-сьогоднішньому, «гібридної») війни МГБ із західноукраїнським підпіллям 1940-50-х, і навіть читала радянські підручники для військових училищ (так!). У певному сенсі, отже, могла вважати себе «експертом», хай і аматорського розливу.
Так от, усього того виявилося недостатньо, щоб без помилок самостійно спланувати навіть таку позірно просту операцію (у 6-му розділі), як вихід бойової одиниці в складі 4-х душ із оточеної криївки із завданням ліквідувати виявленого в лавах оточення інформатора: знадобилась усе-таки консультація ветерана – учасника тодішніх бойових дій.
Простіше сказавши, я знаю, чого я не знаю. Наскільки то непідйомна для аматора сфера. Тому й мовчу.
І саме тому всі, без винятку, палкі коментарі «добровільних стратегів», якими так непристойно-розв’язно клекоче український ефір, сприймаю як «інформаційний шум»: кажу, як Станіславський, «Не верю!», замикаю вуха й не слухаю. (Вмикаюсь тільки на «окопну правду» – на реальні історії окремих бійців.)
Взагалі, як на мене, є щось глибоко аморальне в тому, що військові операції з людськими жертвами обговорюються у нас в ефірах, як футбольний матч (хіба що пива бракує!). Це як мінімум неповага до армії – до нашої армії, якій ми, ціла країна, зобов’язані, без перебільшення, – всім. І не треба мені розказувати, за методичками більшовицьких агітаторів доби Першої світової, про «хороших солдатів і поганих генералів»: всяка армія, навіть найнедосконаліша в світі, – це завжди «єдиний кулак», від головнокомандувача до рядового, вона здатна діяти тільки як авторитарна ієрархічна структура, і якщо ви досі, по стількох місяцях війни, сидите в себе вдома в теплій хаті, а не під російськими «Градами», значить, ця структура, нівроку їй, таки діє, – і єдине запитання, яке має право їй ставити кожен із нас, аутсайдерів, це – «чим вам, хлопці, допомогти»?.. Все решта – від лукавого.
Так що слава Збройним силам України. І подякуймо їм за службу. Ми віримо їм, ми покладаємося на них: саме вони – єдиний, стовідсотково надійний наш захист.
Не забувайте про це, коли ввімкнете телевізор – і знову почуєте, як черговий «більшовицький агітатор нової формації» волає яке-небудь своє «штик в зємлю!». Все це вже було, 100 років тому: власне таким способом було розкладено армію УНР. Сьогодні ми розплачуємося – за історичну короткозорість наших прадідів. Тож мусимо цим разом усе зробити так, щоб нашим дітям і внукам ніколи не довелося розплачуватись за нашу.
Друга, діловита: то що, тепер нарешті, як казали за СРСР, «Запад нам поможет»? Путін капут?..
І нарешті, третя – роздратованим осадом кількатижневого напруження: цікаво, відповість у нас коли-небудь хто-небудь за накрутку «інформаційної паніки»?.. (І скільки вже хвиль такої було! – тотальної, не встережешся: з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток» – суцільний хоровий лемент: зрада! зрада! зрада!.. наші в котлі! наші в полоні! ааааа!..)
Особисто я ніколи й ніде не коментую подій на фронті. І не тільки через те, що жодної можливості скласти собі сяк-так врозумливу реалістичну картину того, що й до чого там відбувається, в умовах сучасної інформаційної війни банально не існує (якщо хтось і володіє такою інформацією, то число цих людей напевно не більше від десятка, і вони точно нею не діляться!). Але є й вагоміша причина: я не знаюся на військовій справі. Крапка.
Поясню своє «не знаюся». Річ не в тім, що «я дівчинка». Військову справу я, звісно ж, вивчала, і не лише, прости-Боже, в курсі радянської університетської «воєнки». У «Музеї покинутих секретів» мені треба було самій «стати Генштабом», щоб керувати своїми героями з 1940-х, не навішавши при тому «крислатої клюкви». Тож, працюючи над романом, я чесно здолала грубий том Клаузевіца в англійському перекладі (хто не вірить – можу відсканувати й викласти конспект!), простудіювала всі доступні в 2000-х джерела, зокрема й архівні, зі стратегії й тактики «оперативної» (по-сьогоднішньому, «гібридної») війни МГБ із західноукраїнським підпіллям 1940-50-х, і навіть читала радянські підручники для військових училищ (так!). У певному сенсі, отже, могла вважати себе «експертом», хай і аматорського розливу.
Так от, усього того виявилося недостатньо, щоб без помилок самостійно спланувати навіть таку позірно просту операцію (у 6-му розділі), як вихід бойової одиниці в складі 4-х душ із оточеної криївки із завданням ліквідувати виявленого в лавах оточення інформатора: знадобилась усе-таки консультація ветерана – учасника тодішніх бойових дій.
Простіше сказавши, я знаю, чого я не знаю. Наскільки то непідйомна для аматора сфера. Тому й мовчу.
І саме тому всі, без винятку, палкі коментарі «добровільних стратегів», якими так непристойно-розв’язно клекоче український ефір, сприймаю як «інформаційний шум»: кажу, як Станіславський, «Не верю!», замикаю вуха й не слухаю. (Вмикаюсь тільки на «окопну правду» – на реальні історії окремих бійців.)
Взагалі, як на мене, є щось глибоко аморальне в тому, що військові операції з людськими жертвами обговорюються у нас в ефірах, як футбольний матч (хіба що пива бракує!). Це як мінімум неповага до армії – до нашої армії, якій ми, ціла країна, зобов’язані, без перебільшення, – всім. І не треба мені розказувати, за методичками більшовицьких агітаторів доби Першої світової, про «хороших солдатів і поганих генералів»: всяка армія, навіть найнедосконаліша в світі, – це завжди «єдиний кулак», від головнокомандувача до рядового, вона здатна діяти тільки як авторитарна ієрархічна структура, і якщо ви досі, по стількох місяцях війни, сидите в себе вдома в теплій хаті, а не під російськими «Градами», значить, ця структура, нівроку їй, таки діє, – і єдине запитання, яке має право їй ставити кожен із нас, аутсайдерів, це – «чим вам, хлопці, допомогти»?.. Все решта – від лукавого.
Так що слава Збройним силам України. І подякуймо їм за службу. Ми віримо їм, ми покладаємося на них: саме вони – єдиний, стовідсотково надійний наш захист.
Не забувайте про це, коли ввімкнете телевізор – і знову почуєте, як черговий «більшовицький агітатор нової формації» волає яке-небудь своє «штик в зємлю!». Все це вже було, 100 років тому: власне таким способом було розкладено армію УНР. Сьогодні ми розплачуємося – за історичну короткозорість наших прадідів. Тож мусимо цим разом усе зробити так, щоб нашим дітям і внукам ніколи не довелося розплачуватись за нашу.
Оксана ЗАБУЖКО
