Верхи й низи

Революційна ситуація – річ дивна й непередбачувана. 

Можна скільки завгодно очікувати на її появу, виявляти симптоми, прогнозовувати, але її поява все одно здивує й застане зненацька. Потім, звісно, заднім розумом, усі будуть говорити – мовляв, я ж попереджав. При цьому аргументи справді будуть виглядати логічно й переконливо. Про минуле завжди говориться переконливо – минуле не опирається, не реагує.

Так ось про революційну ситуацію. Пам’ятаю, як на початку листопада 2013-го року брав участь у записі телевізійної програми, де говорилось саме про ймовірну  можливість масових протестів найближчим часом. Всі розуміли, що угоду з ЄС президент не підпише, євроінтеграція нам не світить, у зв’язку з чим виникало логічне питання – і що? Як відреагує суспільство? Наскільки воно революційно заряджене? Експерти, присутні в студії, в один голос говорили – жодної революційної ситуації немає, суспільство аморфне, опозиція не готова, влада сильна, як ніколи. Потому почалась революція. Прізвища експертів я не пам’ятаю.

До чого я веду? Про «третій майдан» почали говорити ще на майдані другому. Всім зрозуміло, що результати української революції виявились примарними й суперечливими, якщо, звісно, не вважати результатом перестановки в коридорах влади й зміну політичної риторики. Система навіть не захиталась. Політична активність і далі базується на популізмі й тотальній корумпованості. Швидко й ненав’язливо виробилась нова суспільна коньюнктура, що дозволила доволі безболісно пройти в політикум цілій купі різного калібру шарлатанів.

Суспільний тиск і громадські ініціативи стримуються війною та загрозою подальшої російської агресії. Влада навчилась прикривати війною все – власну безініціативність, слабкість, непрозорість дій, небажання змінюватись самим і змінювати країну. Війна, за великим рахунком, стала зручним аргументом для політиків різних рангів і різних таборів – одні використовують її як звинувачення, інші – як виправдання. Несподіваним чином вона виявилась зручним важелем політичного впливу й електоральних маніпуляцій – війна стримує суспільне незадоволення, каналізує громадську активність, мобілізує патріотичні почуття, відволікає від соціальних проблем. Вона не закінчується, зрештою.

Що викликає питання: як бути з революційною ситуацією? Адже зрозуміло, що жодна війна не виправдовує цинізму та ненажерливості, що їх демонструють наші «політичні еліти». Зрозуміло, що війна мала б народжувати не бажання красти, а бажання ділитись, не бажання торгувати з ворогом, а необхідність від ворога захищатись, не потребу маніпулювати суспільною свідомістю, а прагнення суспільної єдності. І оскільки цього всього немає, то немає й мови про суспільну довіру.

Але й тут постає ціла низка питань. Добре, довіри до влади в суспільства немає. Натомість, що є? Є почуття відповідальності. Відповідальності за свою країну, відповідальності за тих, хто сьогодні воює. Мабуть, саме цією відповідальністю й регулюється ймовірна революційна ситуація. І, вибираючи між необхідністю тотального очищення влади й збереженням бодай якоїсь стабільності (як би двозначно це слово нині не звучало), багато хто наступає на горлянку власній пісні, відмовляючись від радикальних кроків та нового хрестового походу на Банкову.

Спрацьовують захисні механізми, інстинкт збереження державності. Що владу цілком влаштовує. Мовляв, так – проблеми є, суперечності є, відповідей на багато питань немає, але, виступаючи сьогодні проти влади, ти фактично виступаєш проти державності, ставиш під загрозу саме її існування, саму її перспективу. Тож обирай сам – жити з нашими електронними деклараціями, але у фіксованих державних кордонах, чи дати волю своєму праведному гніву, ризикуючи при цьому втратити навіть ту умовну незалежність, яка сьогодні є.

Таке собі блефування, яке, втім, спрацьовує – потреба незалежності в більшості випадків переважає потребу справедливості. Інша річ, що відсутність справедливості й стала свого часу поштовхом для сотень тисяч громадян вийти на вулицю. І відсутність цієї справедливості сьогодні визначає й настрої цих самих громадян – недовіра переростає в несприйняття, обурення переростає в потребу дій, компроміс має свою межу, за якою й починається революційна ситуація, коли верхи не можуть, а низи не хочуть.

Наша ситуація різниться хіба що тим, що «низи» йдуть на певні поступки, намагаються мислити стратегічно, прораховувати свої дії на два кроки вперед. «Низи» в нашій країні загалом набагато чесніші та відповідальніші за «верхи» – вони фактично тягнуть цю країну за себе й за тих, хто на їхніх спинах дорвався до влади.

Ось така революційна ситуація. Верхи думають, що в них є виправдання, час і підстави впевнено дивитись в майбутнє. А ось чи думають так низи? Не думаю.