Не бійтесь Путіна. Мюнхенський урок для Заходу

Твіт президента Дональда Трампа про відміну зустрічі з Путіним на саміті G20 був обнадійливим. Та цього не досить

Заледве в світі є краще місце, ніж Мюнхен, щоб поміркувати над необхідністю покінчити із західним потуранням Путіна та його все довшого списку міжнародних злочинів. Останній – атака Росії на українські морські судна в Чорному морі та намагання затвердити контроль Кремля над суверенним сусідом.

Це баварське місто пивних барів та барокової краси має інший ярлик, якого би воно воліло радше позбутися, і який зробив назву міста синонімом потурання. 30 вересня 1938 року, коли небезпека, яку собою представляв Адольф Гітлер, була вже очевидною, британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, французький прем’єр Едуард Дальдьє та італійський лідер Беніто Муссоліні підписали Мюнхенську угоду, якою в ім’я миру передали нацистській Німеччині великі території Чехословаччини.

У колі серйозних істориків і журналістів є одне неписане правило: нікого і ніщо не порівнювати з Гітлером чи Третім Рейхом, будь це окрема особистість чи страшний епізод. Жодне пряме порівняння не є виправданим чи необхідним. Росіяни постраждали більше за інших від того, що згодом стало відомим як «мюнхенська зрада» чи світова війна, яка тоді наближалась.

Тим не менш, з цього епізоду з Мюнхеном можна винести урок, як сьогодні дати відповідь Путіну. Ціна потурання завжди висока. Це надихає лихих гравців посилювати свої амбіції, оскільки вони оцінюють те, чого хочуть досягти, в залежності від зниження рівня ризиків та опору.

Вторгнення Росії у Грузію в 2008 році та де-факто анексія двох відколотих провінцій продовжилась нелегальною анексією Криму в 2014-му – першою насильницькою зміною європейських кордонів з часів Другої світової війни. Затим була московська інтервенція у Сирію на підтримку кривавого диктатора Башара Асада у 2015-му, після чого відбулось російське втручання у вибори США-2016.

Західна розвідка, яку ці події здебільшого застали зненацька, почала ставити на те, що російський лідер може зробити далі. Було б надто безпечним заключити, що все це закінчиться після його кампаній, спрямованих на відновлення регіонального впливу, підрив США та їх європейських союзників, їхні демократії та фундаментальні інституції, НАТО і ЄС, а водночас блокування можливостей цих спільнот приймати до себе нових членів із числа сусідів Москви.

Частина відповіді відкрилась на минулих вихідних.

Вкрай важливими були два аспекти військових дій Росії. Передусім це був перший раз,  коли Путін безсоромно використав свої власні регулярні війська проти України, де він до того діяв переважно в тіні та через своїх ставлеників. А по-друге, піднявши вогонь проти українських суден, він мусив врахувати потенційний ланцюг подальших подій, що могли би призвести до куди більшої війни.

Твіт президента Дональда Трампа про те, що він не зустрінеться з Путіним на полях саміту G20 в Аргентині, був обнадійливим, але цього не досить.

Цього тижня в інтерв’ю німецькомовному виданню Bild Zeitung український президент Петро Порошенко застеріг: «Єдина мова, яку розуміє Путін – це солідарність західного світу. Ми не можемо прийняти російську агресивну політику. Першим був Крим, затим схід України, а зараз він хоче Азовське море».

Ось короткий гід про те, що трапилось, і що мали би зробити у відповідь в контексті низки рекомендації експертів Atlantic Council.

У 2003 році Росія та Україна досягли угоди щодо співпраці на поділених суднохідних шляхах Азовського моря та Керченської протоки, яка лежить між Росією та Кримом як єдиний вихід до моря.

Після того, як Росія нелегально анексувала Крим у 2014 році, вона використала свій контроль обох берегів протоки, щоб на суму в 3,7 мільярдів доларів звести міст, об’єднавши Крим з материковою Росією. Його низька висота над морем висотою у 35 метрів відрізала великим суднам доступ до українських портів у Маріуполі та Бердянську, що в результаті призвело до різкого спаду там доходів.

У травні цього року, після завершення будівництва мосту, Росія перемістила морські судна, включаючи військові зі своєї Каспійської флотилії, в Азовське море. Відтоді Росія, за даними української влади та керівництва портів, затримала 150 українських та іноземних торговельних суден та допитувала членів їхніх команд, стримуючи корабельні перевезення та ще більше скорочуючи прибутки від них.

Минулої неділі російські війська відкрили вогонь та затримали три українські морських судна, опираючись їхній спробі пройти від Чорного моря до Азовського через Керченську протоку. Російські війська затримали 24 українських моряка, шість з яких було травмовано, і вже перевезли їх до Москви з метою проведення розслідування.

США, європейські союзники, ЄС і НАТО засудили агресію Кремля проти України. Та якщо не буде більшого, то Путіна не зупинити.

Експерти Atlantic Council надають перевагу тристоронній – дипломатичній, економічній та військовій відповіді, зараховуючи туди, втім не обмежуючись наступними діями.

На дипломатичному рівні США, НАТО, ЄС та інші західні союзники мають не лише стримувати російські дії, а і також деталізувати, яким чином порушуються конкретні міжнародні конвенції. Росії мають поставити вимогу: вибачитись, покарати відповідальних за скоєне та негайно звільнити українських моряків.

Росія повинна надати українським перевізникам вільний доступ до Азовського моря згідно з положеннями угоди 2003 року. НАТО і ЄС мають разом надіслати до цього моря місію зі встановлення обставин інциденту.

На економічному рівні США та Європа мають більше жорстко посилювати вже існуючі санкції, введені за російську анексію Криму, так як це і було джерелом проблеми. Затим також слід підготувати нові санкції проти російських фінансових інституцій та суднохідних компаній, що вступлять у дії якщо Росія не відступиться.

Щоб встановити ще більшу ціну, США мають підштовхнути Німеччину призупинити непродумане прокладання Північного потоку-2 – газопроводу від Росії до Німеччини через Балтійське море. Приступивши до роботу, Північний потік-2, що оминає Україну, буде коштувати останній 3% ВВП. Численні російські провокації підривають європейські спроби отримати гарантії того, що транзит газу продовжиться через Україну після запуску Північного потоку-2.

Враховуючи все більше пряме втручання російських військових сил, прийшов також і час посилити нагляд та подальший моніторинг над Азовським морем з боку ОБСЄ та за допомогою західних дронів. Сильним сигналом стане і розширення військової присутності НАТО та США в східній частині Чорного моря, підвищуючи таким чином свободу морських операцій.

Насамкінець, США та союзники мають забезпечити Україну додатковим оборонним військово-морським озброєнням, в тому числі корабельними ракетами наземного базування, патрульними катерами, радаром і додатковими засобами для моніторингу та розвідки.

Критики можуть говорити, що такі дії можуть стати провокативними. Проте історія навчила нас, що найбільшим підбурюванням є потурання.

І це головний мюнхенський урок.