Секс, кохання і я сама: чого мене навчило життя з ВІЛ
https://povnatorba.blogspot.com/2018/08/blog-post_81.html
Знервована, я сиділа перед лікарем-консультантом, тримаючи на коліні доньку, коли пролунали слова, які змінили моє життя назавжди: "На жаль, ваш тест на ВІЛ позитивний".
Як це? Від шоку я вся похолола. Тіло не слухалось, по щоках потекли сльози.
У голові миттю задзижчав рій запитань. Мені близько тридцяти, чи доживу я до сорока років? Чи будуть у мене ще діти? А стосунки? Але спромоглась я лише на одну фразу: "Ні, цього не може бути".
Пам'ятаю, як невидющим поглядом втупилась у вікно, поки консультант намагався переконати мене, що ВІЛ - не смертний вирок, попереду ще довге й щасливе життя.
А я могла думати лише про одне - оту рекламу вісімдесятих років: з надгробками, на яких було написано "СНІД убиває". Її всі пам'ятають, правда ж? А ще перед очима стояла принцеса Діана, що відвідує палату для ВІЛ-інфікованих і тисне руки смертельно хворим пацієнтам.
До інфікування ВІЛ я була одружена з чоловіком, з яким познайомилась у 18 років в університеті. А коли він отримав диплом, я вирішила покинути навчання, щоб ми могли одночасно піти працювати. Попервах ми були щасливі. Але не варто забувати, що познайомились ми дуже молодими, а через 10 років були вже зовсім іншими людьми. Іскра згасла. У нас була донька, але я відчувала, що тримаюся за нього, бо мені страшно залишатися самій.
І от після десяти років спільного життя я вирішила розійтися з ним. Він зібрав речі й виїхав. Я відчувала повну свободу; вперше я прийняла рішення самостійно, і здавалося, що я нарешті зможу жити власним життям так, як мені подобається.
Незабаром я зареєструвалася на сайті знайомств і там познайомилася з чоловіком, який врешті-решт і заразив мене вірусом. Щойно побачивши його, я закохалась по вуха. Мене ще ніколи й ні до кого так не тягнуло. Але вже на самому початку нашого роману я заразилась ВІЛ. Той чоловік уже був носієм вірусу, хоча на той час і не здогадувався про це; згодом ми довідаємося разом.
Я була молодою матір'ю-одиначкою, а це й так нелегко. А хвороба взагалі брилою лягла мені на груди.
Наш перший секс був захищеним. Наступний теж. Але згодом ми чомусь вирішили заощадити на презервативах. А зробивши це один раз, далі вже не стримувались. Мене ніхто не примушував; ми просто занадто захопились і втратили пильність.
Здається, я питала в нього, чи він перевірявся. Але зрадівши, що хтось новий і привабливий зацікавився мною, я справді ні про що не думала. Не знаю, чи вчинила б я зараз інакше. Та на той час у мене була низька самооцінка. Думаю, це вплинуло на те, що я не звернула уваги на його статеве здоров'я.
Я дізналася першою. Ми обоє пішли здавати аналізи, і мій візит до лікаря просто був першим за розкладом. На той час я почувалася трохи втомленою, але списувала це на початок шкільних канікул у доньки. Перед тим, як здавати аналіз, я погуглила "ВІЛ" і побачила, що втома - один із симптомів. Я трохи запанікувала і подумала: "А що, як…?". Але потім відмахнулася від цієї думки. А потім мені подзвонили й попросили прийти по результати, але я все одно думала, що там якась незначна проблема.
Партнер пішов зі мною в клініку. Але мене прийняли першою, тому я сама йому розповіла. Йому теж зробили експрес-тест, і результат виявився позитивним. Партнер розплакався і попросив вибачення.
Цей травматичний досвід ще більше зблизив нас. Ми чіплялися одне за одного, шукаючи підтримки. Тоді я ще не злилася на нього. Тепер гнів інколи охоплює мене і відпускає, але тоді я була занадто заклопотана - намагалася розібратися з реальністю того, що зі мною сталося. Він не знав, що в нього вірус, то як я можу сердитися? Так, він не користувався презервативами, але я його й не просила про це.
На початковій стадії вірус атакував мій організм і призвів до проблеми з кишківником. Я страшенно схудла - приблизно за чотири місяці втратила сорок кілограмів. Я стала хирлявою і неймовірно слабкою. І лише трохи оклигавши, відчула в собі достатньо сили, щоб спробувати зрозуміти, яким буде моє життя з цією хворобою.
Третину всіх людей, які живуть із ВІЛ у Великій Британії, складають жінки, а 2016 року четверту частину всіх діагнозів ставили жінкам. Та попри це, ви нечасто почуєте про нас у ЗМІ. До того ж за результатами дослідження, яке провели Траст Терренса Хігггінса та Форум "Софія", 42% жінок з ВІЛ вважають, що захворювання їм діагностували запізно і це може мати небезпечні для життя наслідки. І необхідно провести додаткові дослідження, щоб з'ясувати, чому це захворювання не діагностують на більш ранніх стадіях.
Через брак спілкування з жінками, що мають такий самий діагноз, я почувалась дуже самотньою. Навіть завела профіль (під власним ім'ям) у додатку для знайомств, призначеному для чоловіків-геїв, бо то було одне з небагатьох місць, де люди відверто говорили про свій стан. Мені просто дуже потрібно було поговорити з людьми, які розуміли, що я відчуваю. Це одна з причин, чому я наважилась розповісти свою історію, розказати жінкам, що на ВІЛ може захворіти кожна, і часом вам буде непереливки, але зрештою стане легше.
Одразу ж після діагнозу мені призначили лікування, і вже досить скоро вірусне навантаження зменшилось до незначного рівня. Це означає, що препарат пригнітив вірус у моєму організмі до надзвичайно низького рівня.
Ці ліки - не панацея. Якщо я перестану їх приймати, вірусне навантаження знову зросте. Але якщо ви приймали ефективний препарат проти ВІЛ і вірусне навантаження не виявляється щонайменше шість місяців, то передати вірус статевим шляхом ви не зможете. Але презерватив усе одно потрібен - для захисту від інших ЗПСШ. Також я регулярно здаю інші аналізи для перевірки статевого здоров'я.
Я пройшла багато етапів на шляху до примирення з тим, що маю ВІЛ. Попервах мені здавалося, що ВІЛ - це хвороба, яку я дістала по заслузі й не варто сподіватися від людей співчуття. Коли я розповідала про це людям, то відчувала потребу описати їм усю історію своїх статевих стосунків. Але я більше не вважаю за доцільне виправдовуватися.
Хоч це й звучить дивно, але необхідність жити з ВІЛ навіть піднесла мене на новий рівень впевненості та сили у багатьох сферах життя.
Коли я була молодшою, то ненавиділа своє тіло. Я була такою гладкою, що носила одяг 54-56-го розміру і весь час намагалася приховати живіт - ту свою частину, якої завжди найбільше соромилась. Я навіть перевдягалася у ванній чи принаймні спиною до колишнього чоловіка, бо ніяковіла через велике черево.
ВІЛ змінив моє ставлення до власного тіла. Перші кілька місяців мені було так зле, що коли я нарешті оклигала, то усвідомила, яке воно насправді дорогоцінне. Я знову набрала вагу, але більше не вдаюся до дрібних вивертів, аби щось приховати. Тепер, коли я лягаю в ліжко з чоловіком, то роблю це відкрито, із ввімкненим світлом і без одягу. Партнери навіть казали мені, що я значно впевненіша за інших жінок, з якими вони сплять.
Стосунки з чоловіком, який заразив мене ВІЛ, допомогли мені впоратися з психологічною травмою. Він мені дуже подобався, а оскільки в нас був секс, то не потрібно було переживати про те, як ВІЛ вплине на мої майбутні стосунки. Це дало мені час добре все обміркувати. Врешті-решт я зрозуміла, що в нас не складається, і ми розійшлися. Але з ВІЛ це зовсім ніяк не пов'язано.
Після того я зустрічалася з чоловіками, але все вже було інакше. Наприклад, нещодавно я познайомилась в інтернеті з чоловіком, з яким уявляла спільне майбутнє. Він був молодшим, і це не дуже мене влаштовувало, але ми могли теревенити всю ніч до світанку, а хімія між нами була така, що аж іскрило.
Коли я вирішила, що в нас вже стабільні стосунки, то розповіла йому про свій стан. Але він поставився до цього негативно. На його обличчі я побачила страшний переляк. Може, він подумав, що я заразилась недавно і повідомляю йому, що він теж міг підчепити вірус. Я пояснила, що "невизначено" означає "не передається" (Н=Н). Але він був такий шокований, що хотів якнайшвидше забратися з мого дому.
Уся ця ситуація змусила мене пошкодувати про те, що не сказала йому раніше. Та все одно я рада, що розповіла, хай навіть нічого в нас і не вийшло. Але тепер я знаю, що мій майбутній партнер має приймати мене такою, як я є, і розуміти, бо в житті будуть такі моменти, коли мені знадобиться його підтримка. То був дуже цінний урок, який показав, чого я насправді потребую від партнера.
Інші чоловіки виявляли значно більше розуміння. Власне, в додатку для гей-знайомств я познайомилася з хлопцем. Він не був ВІЛ-позитивним, але був бісексуалом, тож, трохи поспілкувавшись, ми зустрілися і переспали. А коли я йому повідомила правду, він сприйняв це нормально; у нього вже були партнери з ВІЛ, тож він знав, що в такому стані вірус не передається.
Тепер я знаю, що не всі люди можуть зрозуміти мене. Але головне, щоб я була задоволена і почувалась комфортно у власному тілі. Тоді я зможу витримати будь-яку реакцію.
Та все ж попереду ще велика робота - боротьба зі стигмами, що пов'язані з ВІЛ. Нещодавно я влізла в онлайн-суперечку з людьми, які називають секс із ВІЛ-позитивним "мінним полем". Мене це страшенно розлютило. Люди такі обмежені й недоброзичливі.
Але поки що я почуваюся так, наче всі труднощі вже позаду. Одного разу мені сказали, що найважче у житті з ВІЛ - усвідомлювати, що живеш із ВІЛ. Для мене, безперечно, так і є.
Я б хотіла познайомитися з чоловіком і створити з ним сім'ю. Якщо я вирішу знову завагітніти, то, напевно, зроблю це. Бо тепер, коли мені вже нарешті не дошкуляє мій статус, я знаю - ніщо не завадить мені мати таке майбутнє, як я хочу.
Записала Наталі Ктена
